Історія грошей та фінансів

Кредитування сільського господарства від 1924 р. здійснювалося Центральним сільськогосподарським банком (ЦСГбанк), який об'єднував республіканські банки і товариства сільськогосподарського кредиту, їхні власні та залучені кредитні ресурси доповнювалися бюджетними асигнуваннями. Діючий в нашій республіці Укрсіль-банк працював з Українбанком.

12 грудня 1922 р. за участю шведського капіталу було створено Російський комерційний банк (Роскомбанк), який мав обслуговувати зовнішню торгівлю. У 1924 р. іноземну частку викупили Народний комісаріат і Державний банк, а сам банк реорганізували у Банк для зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторгбанк). Від 30-х рр. XX ст. він єдиний (крім Державного банку) міг установлювати кореспондентські відносини з іноземними банками.

Крім того, 1923 р. почалося відродження ощадних кас, які розміщували облігації державних позик, залучали вклади, розмір яких не був вражаючим через постійне знецінення радзнаків.

У період непу відомі випадки утворення на українських землях приватних банків. Так, у Харкові 1922 р. виник Банк взаємного кредиту. У його статуті зазначалося, що метою діяльності було фінансування малого та середнього бізнесу у провідних галузях господарства.

З метою розмежування клієнтури між банківськими установами в лютому 1928 р. почалася реорганізація банківської системи. Промбанк перетворили на Банк довгострокового кредитування промисловості та електрогосподарства (БДК). Йому передали активи й пасиви ліквідованого Електробанку. Довгострокове кредитування провадили також Цекомбанк і частково ЦСГбанк.

Державний банк здійснював короткострокове кредитування, обслуговував клієнтів союзного та республіканського значення, транспортні й торговельні підприємства, надавав кредити іншим банкам. У 1929 р. було прийнято його статут, за яким Центральний банк СРСР мав регулювати грошовий обіг і провадити короткострокове кредитування.

З метою обмеження комерційного кредиту й заміни його банківським 30 січня 1930 р. розпочалася кредитна реформа. На першому етапі її проведення всім державним і кооперативним організаціям заборонялося відпускати товари і надавати послуги в кредит, а також здійснювати авансові платежі. Крім того, всі розрахунки тепер необхідно було проводити через банк, а вільні кошти мали зберігатися в Державному банку. Зміни в банківській системі передбачали чітке розмежування строків надання кредитів. Так, спеціалізовані банки могли передавати лише довгострокові кредити, а Державний банк — короткострокові. Крім того, було ліквідовано філії спеціалізованих банків, які відтоді мусили проводити свої операції через філії Державного банку.

Наступний етап кредитної реформи на початку 1931 р. передбачав новий порядок розрахунків між господарськими організаціями, який мав на меті припинення автоматизму на відповідній ділянці роботи. На практиці це означало, що Державний банк має оплачувати рахунки постачальників лише в межах тих коштів, які були в розпорядженні покупця, і за згодою останнього.

Улітку того ж року постановою Ради праці та оборони від    23 липня 1931 р. було чітко розмежовано поняття власних і залучених обігових коштів, що дозволило визначити потребу в банківському кредиті. Короткостроковий кредит міг видаватися Державним банком лише на утворення запасів сировини, матеріалів чи обігових коштів, пов'язаних зі специфікою виробництва і збуту товарів. Були також установлені основні принципи кредитування, які передбачали цільове використання, строковість, поверненість і забезпеченість. Обов'язковою вимогою для отримання кредиту було виконання позичальником плану. Державний банк міг уживати певних заходів щодо несумлінних позичальників, які передбачали, наприклад, продаж заставлених цінностей для погашення заборгованості.

Кінцевим етапом реформи можна вважати травень 1932 р., коли остаточно було розмежовано функції між Державним банком та банками довгострокових вкладень, які створювалися в системі Наркомфіну СРСР. Ними були вже діючі Промбанк, Всскобанк, Цекомбанк і новостворсний Сільгоспбанк. Вони повинні були кредитувати капітальне будівництво, фінансувати транспорт, зв'язок, сільське господарство і т. д.

До сфери діяльності Державного банку належали планове кредитування народного господарства, організація грошового обігу і розрахунків, касове виконання бюджету і проведення міжнародних платежів.

Після закінчення Другої світової війни зміни передовсім торкнулися ощадної справи. У 1948 р. було прийнято новий статут державних трудових ощадних кас СРСР, за яким, опріч традиційних операцій, вони могли здійснювати безготівкові розрахунки й переказувати заробітну платню робітникам на їхні рахунки, їхня мережа стрімко розширювалась, і на кінець 1960 р. в Україні налічувалося 11,5 тис. установ.

Відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 7 квітня  1959 р. було проведено нову реорганізацію спеціалізованих банків. Державному банкові передали функції ліквідованого Сільгоспбанку, а Всесоюзному банкові фінансування капітальних вкладень (Будбанку СРСР), створеному на основі Промбанку, — операції ліквідованого Цекомбанку. У 1972 р. Будбанк мав понад 1200 контор на теренах СРСР. Він здійснював фінансування і довгострокове кредитування всіх галузей народного господарства.

Передання у 1963 р. ощадкас із відомства Міністерства фінансів до структури Державного банку СРСР привело до того, що останньому автоматично перераховувались усі залишки вкладів населення на перше число нового року, які використовувалися на поповнення кредитних ресурсів.

У липні 1987 р. відбулася ще одна реорганізація кредитної системи. Нові спеціалізовані банки надавали послуги для зовнішньої торгівлі (Зовнішньоекономічний банк СРСР), сільського господарства (Агропромисловий банк), промисловості (Промисло-вобудівельний банк), соціальних послуг (Житловосоціальний банк) та нагромадження заощаджень (Ощадний банк). Державний банк СРСР і далі виконував функції головного банку країни та обслуговував її уряд. На нього поклали розроблення зведеного кредитного плану, планів розподілу ресурсів і кредитних вкладень по всіх банках.