Історія української культури

Окрім друкарень Федорова, в Україні швидко почали роботу інші типографії – Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Кременецька на Волині, а дещо згодом – Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також “мандрівні” пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх із місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці ХVІ ст. в Україні значно зросла.

3. Основні жанри української літератури.  Литовсько-польська доба позначена досить поступальним розвитком української літератури. Поряд із старими жанрами виникають і нові. Серед старих жанрів важливе місце посідають літописання, апокрифи, агіографія, паломницька література. На ХV – XVI ст. припадає розквіт українського епосу (дум, балад, історичних пісень), що оспівував героїчну боротьбу й звитягу захисників вітчизни, трагічну і славетну долю рідної землі та мав генетичний зв’язок із богатирським епосом Київської Русі. З ХVІ ст. виконавцями дум і пісень стають кобзарі та лірники, що подають музичні твори у речитативно-імпровізаційниій манері під супровід кобзи, бандури або ліри.

У другій половині ХVІ ст. з’являється абсолютно новий жанр українського письменства - полемічна література. Причини виникнення полемічної літератури слід шукати у запеклій боротьбі нашого народу проти наступу Польщі на Україну, що призвела до такої ж боротьби між католиками й уніатами, з одного боку, та православними – з другого. Полемічна література не може кваліфікуватися виключно як художня література, бо її завданням було не стільки мистецьке, скільки релігійно-догматичне спрямування. Однак у ній були закладені і мистецькі вартості: письменники-полемісти вдавалися у своїх творах до прийомів ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. Всього було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 – православними. Серед найвизначніших письменників-полемістів – Петро Скарга (єзуїт, визначний оратор, що розпочав полеміку), Христофор Філалет, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський.

Виникають і нові жанри поезії – гербова поезія, епіграма, панегірик та погребальна поезія. Два перших жанри є наслідком поширення в Україні ренесансово-гуманістичних ідей, два останніх – то вже подих бароко.

Гербова поезія тісно пов’язана з розвитком книгодрукування, оскільки в кожному українському виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші “на герб”. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічним зображенням гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали стосунок до видання книги. Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям. 

Епіграма також уходить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань. Її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту книги. Але в барокову добу епіграма стає самостійним поетичним жанром.

Барокова доба в українській літературі поставила завдання створення ідеальних образів представників національної еліти – оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот. Це завдання мав виконати панегіричний жанр. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К.Острозького були вірші Г.Смотрицького (1580), але вершиною цього жанру був твір Олександра Митури “Візерунок цнот…” (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього гуртка Єлисею Плетенецькому. Вірші “на погреб” також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічному розробленню надзвичайно хвилюючої людину доби бароко теми неминучої смерті і пов’язаної з неї теми цінності людського життя. Найвідомішим із творів цього жанру є вірш Касіяна Саковича “На погреб гетьмана П.Сагайдачного” (1622).

З’являються жанри літератури, пов’язані із зародженням театрального мистецтва. Це – шкільна драма, інтермедія та вертеп. Шкільна драма – це твори на релігійні та міфологічні сюжети, які писалися і ставилися вчителями й учнями братських шкіл, студентами колегій. Інтермедія є комедійним твором на побутову тематику, що ставився у перерві між актами поважної релігійної драми.

Із ХVІІ ст. починається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вертепні вистави відбувалися у двоповерховій дерев’яній скринці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія, а на нижньому – різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети “вертепу” (використовуваної як хлів печери, у якій народився Ісус).

 

4. Архітектура та мистецтво: тенденції розвитку. Архітектурне будівництво України ХІV – ХVІ ст. підпорядковувалося завданням оборонної політики і було пов’язане з характером укріплення міст. Оскільки в цей період активно розвивалися міста, це стимулювало інженерно-архітектурну думку. Також містобудуванню сприяло магдебурзьке право міст, яке зміцнювало самоврядування і позитивно впливало на перетворення міст на великі культурні центри з архітектурою високого рівня (Львів, Київ, Луцьк, Кам’янець-Подільський та ін.).

У церковній архітектурі довгий час зберігався вплив візантійсько-руського стилю. Але від ХVІ ст. набули деякого поширення готичні та ренесансові типи культових споруд. Особливо помітні ці стилістичні напрями були у Львові. Так, наприклад, у готичних традиціях був збудований католицький собор