Історія української культури

a. У Львові

b. У Києві

c. В Острозі

d. У Чернігові

 

7. Костянтин Острозький заснував у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров у

a. 1578 року

b. 1581 року

c. 1575 року

d. 1587 року

 

8. Коли були надруковані у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру  церковні книги – “Часослов” і “Октоїх”.

a. 1483 – 1491рр

b. 1476 – 1483 рр

c. 1496 – 1498 рр

d. 1483 –1498 рр

 

9. На Україні з’явилося перше видання Литовського Статуту

a. 1567 р

b. 1529 р

c. 1576 р

d. 1539 р

 

10. В якому році була укладена Люблінська унія?

a. 1567 р

b. 1569 р

c. 1576 р

d. 1579 р

 

ТЕМА 6. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЕПОХИ БАРОКО ТА ПРОСВІТНИЦТВА 

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХVІІ – ХVІІІ СТОЛІТТЯ)

 

ПЛАН

 

1.Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

2.Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад України євпропейського типу.

3.Основні напрями розвитку і жанри української літератури. Театральне мистецтво.

4.Творчість Г.С.Сковороди – видатного українського філософа та літератора.

5.Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика.

ЛІТЕРАТУРА

 

Білецький П. Український портретний живопис ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1969.

Білецький П. Українське мистецтво другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1981.

Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.

Грицай М.С. Давня українська література. – К., 1978.

Возняк М.С. Історія української літератури. У 2 книгах: Навч. вид. – Кн.1. – Львів: Світ, 1992.

Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995.

Жолтовський П. Монументальний живопис на Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. – К., 1988.

Жолтовський П. Художнє життя на Україні в ХVІ – ХVІІІ ст.. – К., 1988. 

Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.3.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.

Історія української музики: В 6 т. – К., 1988. – Т.1

Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

Макаров А.М. Світло українського бароко. – К., 1994.

Овсійчук В.А. Українське мистецтво ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. – К., 1985.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К., 2001.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1991.

Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. – Х., 1993.

1. Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Але постійні війни протягом 60 років призводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування й амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно уразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини України з другої половини ХVІІ ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були умови на Лівобережжі, де довгий час зберігалася гетьманська автономія (чернігівсько-полтавські землі), а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно заселятися українськими переселенцями переважно з Правобережжя. Гетьманську державу очолювали високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа. Вони докладали великих зусиль та коштів із метою розбудови культури, освіти. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом “поділяй та володарюй”. Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, потім було вжито низку заходів із метою недопущення поширення гетьманської влади на Слобідську Україну і Запорожжя, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині, якій було нав’язано назву “Малоросія”.

Під час Руїни (1657-1687 рр.) культурно-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній опорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на нього, щоб протистояти авторитарній стратегії Москви. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися “закликання” до українських міст московських воєвод гетьманів І.Брюховецьким (1665 р.), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686 р.). У середині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це