Історія української культури

Перший напрям представлений народно-поетичною творчістю. У зазначений період вона суттєво поповнюється. Провідними її жанрами були думи, історичні пісні, вірші, присвячені переважно героїці визвольних війн українців. Одним із найяскравіших зразків громадянської лірики того часу є анонімна дума “Всі покою щиро прагнуть”, авторство якої історики найчастіше приписують Мазепі. У цьому творі яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. Трагічність ситуації розкривається через зіставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен із яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. Такі твори друком не виходили й поширювалися у списках. Історичні пісні та думи часто прославляли Богдана Хмельницького і його найближчих сподвижників (Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая). Між ними окреме місце займає славний козацький ватажок Станіслав Морозенко, що загинув 1651 р. у битві з татарами. Образ цього козака, “голови завзятої”, з якого вороги “живцем серце вирвали”, став улюбленим народним образом, за яким “уся Вкраїна плаче”.

Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. – це останній період розквіту народних дум та пісень про “козацьку славу”. Після народно-визвольної  боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Козацтво підупадає політично, суспільно та економічно. Багато гіркої правди розказано про те в думі “Козацьке життя” вже пізнішого періоду. Однак самі думи жили в народі довше і були й пізніше популярними. У ХІХ ст. було чимало талановитих виконавців таких дум, серед яких найбільш відомим став Остап Вересай із Полтавщини.

На Правобережжі жанр історичної пісні продовжує розвиватися і у ХVІІІ ст. Це передусім були пісні про народних месників-гайдамаків та їх драматичну боротьбу з польсько-шляхетськими гнобителями. У цьому циклі особливо вирізняється пісня про зраду козацького сотника Сави Чалого, що, перебуваючи на службі у поляків, воював проти козаків, а згодом був убитий, як зрадник, своїм колишнім другом Гнатом Голим. До цього циклу належить також пісня про козацького ватажка Семена Палія, про зруйнування Запорозької Січі. Велику кількість пісень, переказів, легенд створив народ про так званих опришків, теж месників народних кривд у Галичині і на Закарпатті, а особливо про найсміливішого з них Олексу Довбуша, підступно вбитого 1745 р.

Окрему групу становлять так звані чумацькі пісні, в яких змальовуються важкі обставини життя чумаків, що здійснювали далекі й небезпечні подорожі за сіллю в Крим.

У другій половині ХVІІ ст. розвивається жанр проповідницької і публіцистичної прози. Одним із найяскравіших представників його був Іоанікій Галятовський. Змолоду він уклав збірку проповідей “Ключ розуміння” з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) “Наука, альбо способ зложення казання”. Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій – основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки полеміко-богословських творів. Три з них – “Розмова Білоцерківська”, “Стара церква” і “Фундаменти” написані польською мовою й спрямовані проти католицизму та унії. Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної. Всі великі твори цього автора були надруковані за його життя, що було за тих часів великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською і польською мовами.

Визначним представником зазначеного жанру був також Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний” і “Труби словес проповідних”) та особливо Антоній Радивиловський, який уважався найталановитішим проповідником доби. Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Радивиловський уводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Не можна оминути ще одне ім’я знаного у той час публіциста й проповідника – Інокентія Гізеля. Він змолоду переселився з Німеччини в Україну і віддав увесь свій розум, всю енергію новій вітчизні. Випускник Київської академії, а потім її викладач і ректор, він є автором кількох проповідницьких творів, найцікавішим із яких уважається “Мир с богом человеку”. У ньому міститься багатющий матеріал для характеристики українського суспільства другої половини ХVІІ ст. Звертаючись до читачів, Гізель малює сумну картину спустошення України чужоземними завойовниками й міжусобними війнами. Він вважає, що треба звернутися до бога, тоді настануть мир та тиша. А щоб цих благ досягти швидше, автор і пропонує свою книгу для викорінення гріхів та очищення совісті кожного представника тогочасного українського суспільства. Гізель подає цілу шкалу гріхів для кожної відомої йому професії. Досить всебічно виписані найпоширеніші гріхи купців, ремісників, лікарів, аптекарів, учителів, воїнів, митників, адвокатів, писарів судових, духовенства, корчмарів й інших суспільних груп. Книга була дуже популярною в Україні і навіть за її межами. Вона є цікавим свідком моральних понять кола найосвіченіших людей України другої половини ХVІІ ст. 

Ще одним важливим літературним жанром тогочасного письменства була історична проза. По-перше, вона представлена літописними творами, традиція написання яких сягає ще княжої доби. Наслідуючи попередні літописні традиції, спонукані