Історія української культури. Частина 2

Університетське середовище виплекало й таке цікаве культурне явище кінця 1820-х – початку 1840-х років як харківська школа романтиків. Навколо студента Ізмаїла Срезневського (1812-1880), майбутнього славетного філолога-академіка) згуртувалися І. Бецький (1818-1890), Олександр Корсун (1818-1891), Микола Костомаров (1817-1885), Амвросій Метлинський (1814-1870) та інші талановиті молоді літератори. Гурток прагнув довести можливість створення українською мовою повноцінної словесності. У 1831 р. І. Срезневський та І. Розковшенко упорядкували й видали «Украинский альманах», де були вміщені талановиті українські поезії Левка Боровиковського (1806-1889), Опанаса Шпигоцького (1809-1889), Євгена Гребінки (1812-1848) та інших авторів. У 1833-1834 рр. завдяки зусиллям Г. Квітки-Основ’яненка, основоположника української прози, визначного культурного діяча краю, вийшли два випуски альманаху «Утренняя звезда», у 1841 р. виходить упорядкований О. Корсуном альманах «Сніп», а у1843 р. – три томи альманаху «Молодик», причому у першому томі були надруковані вірші Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Петренка та ін. Останнім виданням став «Южный русский сборник» А. Метлинського (1848), де було вміщено твори як самого упорядника (який писав під псевдонімом Амвросій Могила), так і Г. Квітки-Основ’яненка (драма «Щира любов, або Милий дорогше щастя»), Михайла Петренка (автора вірша, що став народною піснею «Дивлюсь я на небо... «), Стефана Александрова («Вовкулака, українське повір’я. Оповідання у віршах») та ін. Харківська школа романтиків була першим цілісним тривалим у часі гуртовим естетичним явищем у новій українській літературі і відіграла значну роль у становленні української національної свідомості.

Найвищого розвитку досяг слобожанський живопис наприкінці ХІХ ст. (з 1880-х рр.) – на початку ХХ ст. У цей час працюють у Харкові такі яскраві художні особистості як Дмитро Безперчий (1825-1913), Михайло Ткаченко (1860-1916), Петро Левченко (1856-1917), Михайло Беркос (1861-1919), Сергій Васильківський (1854-1917), завдяки яким ми маємо сьогодні не тільки уявлення про чудові пейзажі Слобідської України, але й про сільський та міський побут, типи хат, орнаментику вишивок і т. п.

Початок широкої художньої освіти у Слобідській Україні пов’язаний з приватною «Школою малюнку та живопису» Марії Раєвської-Іванової (1840-1912), першої жінки у Росії, яка одержала освіту у Петербурзькій Академії мистецтв. Відкрита у 1869 році, школа виховала багатьох талановитих художників. Серед них, наприклад, академік В. Беклемішев, автор першого в Україні пам’ятника Т. Шевченку, встановленого у 1899 р. просвітителькою Христиною Алчевською (1841-1920) на подвір’ї заснованої ще 1862 р. воскресної школи, будинок якої був побудований у 1896 р. на території садиби Алчевських (тепер це двір Харківського художнього музею). У 1895 р. Раєвською-Івановою школа була передана місту, на її основі було створено Художнє училище, будинок якого, побудований у 1912 р. за проектом Костянтина Жукова у стилі українського модерну, є одним з корпусів Харківської державної академії дизайну та мистецтв.

Найвідданішим співцем Слобожанщини був академік живопису С. Васильківский, також випускник школи М. Раєвської-Іванової, автор понад три тисячі творів. Знаменно, що велику золоту медаль (яка давала право чотирирічного стажування у Європі) він одержав по закінченню Петербурзької академії мистецтв за картину «По Дінцю», – тобто за пейзаж рідної Ізюмщини.

Харків ще з XVIIІ ст. був і центром музичного життя краю, а з другої половини ХІХ ст. – і центром професійної музичної освіти. У 1883 р. завдяки енергії та наполегливості музиканта та диригента Іллі Слатіна (1845-1934) при Харківському відділенні Російського музичного товариства було створено Музичне училище. На запрошення Слатіна у Харкові виступали П. Чайковський, С. Рахманінов, С. Танєєв, А. Рубінштейн та інші корифеї музичного мистецтва. Пізніше на основі училища виникла Харківська консерваторія, де навчався композитор Ісаак Дунаєвський (1900-1955), оперні співаки, народні артисти СРСР Борис Гмиря (1903-1969) та Марк Рейзен (1895-1992), а також інші визначні музиканти.

Театральне мистецтво на Слобожанщині знаходило своїх шанувальників не тільки у панських садибах, де молодь залюбки влаштовувала іноді невеличкі спектаклі, а й серед інших прошарків населення, особливо з другої половини ХІХ ст., коли аматорські народні театри почали з’являтися у повітових містах та селах. Однак центр губернії був і центром театральної культури краю.

Перші аматорські театральні вистави у Харкові, за Д. Багалієм, відносяться до 1780 р., коли було відкрито намісництво. 1780 р. у місті було відкрито перший у підросійській Україні стаціонарний театр. Спочатку усі ролі грали у ньому, як і у Давній Греції, чоловіки. Крім водевілів, ставилися п’єси Вольтера й Фонвізіна. Втім, проіснував театр недовго: він був закритий у зв’язку з десятимісячним трауром по Катерині ІІ. Нова сторінка харківського театру фактично починається у 1814 р., коли антрепренер І. Штейн зібрав свою трупу. Саме у його театрі з ініціативи Г. Квітки-Основ’яненка фактично дебютував молодий актор з Курщини, кріпак графині Волькенштейн Михайло Щепкін (1778-1863) – майбутня театральна зірка ХІХ ст. Пізніше харківську сцену уславили Карп Соленик (1811-1851), Микола Рибаков (1811-1876), Евлалія Кадміна (1853-1881) та інші легендарні актори. Українські трупи М. Старицького та М. Кропивницького, де грали М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші непересічні актори, були наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. частими гостями у