Історія української культури. Частина 2

У 1926 р. сталася визначна подія у мистецькому житті краю: із Києва був переведений театр «Березіль», створений у 1922 р. Лесем Курбасом (1887-1837). Меморіальна дошка з барельєфом найзначнішого українського театрального режисера ХХ століття на фасаді Державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка нагадує про ті часи, коли тут буяла творча фантазія Курбаса та його однодумців – драматурга Миколи Куліша (1892-1942), акторів Валентини Чистякової, Наталії Ужвій, Романа Черкашина та інших.

У післявоєнні часи кумирами харківської театральної публіки були режисер Олександр Крамов (1884-1951), актори Поліна Куманченко (1910-1992), Леонід Тарабаринов (народ. 1928), Олександр Сердюк (1900-1988) (останній увічнений, як і Н. Ужвій, у бронзі серед фігур, що оточують найвідоміший у світі пам’ятник Кобзареві – твір скульптора Матвій Манізера (1891-1966) та архітектора Йосип Лангбарда (1882-1951), відкритий 1935 року у міському саду ім. Т. Шевченка). На сцені театру ім. Т. Шевченка працював Леонід Биков (1928-1979) – улюбленець глядачів, кіноактор і режисер, чий фільм «В бой идут одни старики» став кінокласикою ХХ ст. Зірки балету Світлана Коливанова (народ. 1940) й Теодор Попеску (1935-2008), оперний співак Микола Манойло (1927-1998), режисер театру ляльок Віктор Афанасьєв (1917-1987) (його ім’я зараз носить цей театр), режисер театру української драми Андрій Жолдак (народ. 1962) – кожна з цих яскравих особистостей – це епоха у мистецькому житті не тільки Харкова, а й країни. Сьогодні у Харкові, крім державних, існує ціла низка недержавних театрів, серед яких найзначніших художніх успіхів досягли театр «19» (реж. Ігор Ляденко) та театр «P. S. « (реж. – Степан Пасічник).

Слобожанщина другої половини ХХ ст. дала світу когорту всесвітньо відомих музикантів Марк Кармінський (1930-1995), Володимир Крайнєв (1944-2011), художників Вагріч Бахчанян (1938-2009), Віктор Гонтаров (народ. 1943), Віталій Куліков (народ. 1935), фотомайстрів Борис Михайлов (народ. 1938), Володимир Оглоблін (народ. 1954), Володимир Бисов (народ. 1953), кіноакторів Людмила Гурченко (1935-2011), Олексій Петренко (народ. 1938), Наталя Фатєєва (народ. 1934), та, мабуть, найзначніший вплив на духовне життя інтелігенції краю, зокрема на покоління шістдесятників та на людей пострадянського суспільства мав (і має) поет Борис Чичибабін (1823-1994). Позбавлений волі на 5 років сталінським режимом за вільнолюбні поезії, після повернення до Харкова він не зміг продовжити навчання на філологічному факультеті Харківського університету і, закінчивши курси бухгалтерів, усе життя пропрацював бухгалтером у трамвайно-тролейбусному управлінні. У 60-70-ті рр. він стає визначним письменником, у нього виходять книжки, однак поет, який завжди був на боці тих, кого переслідувала влада, захищав справжні цінності культури й виступав проти державного лицемірства, людської байдужості, духовної сплячки, врешті-решт був виключений зі Спілки письменників і був відлучений від читача на довгі роки. На початку «перебудови» виходить за рахунок автора книга віршів «Колокол», за яку Б. Чичибабін одержав Державну премію СРСР, твори його широко друкуються у періодиці, у різних містах країни проходять його творчі вечори. Поет, який завжди відчував, що живе «с Украиной в крови», який постраждав від радянських «государственных хамов», тим не менше, відчув біль після розвалу СРСР, про що виразно сказано у його вірші «Плач по утраченной родине»:

Я с родины не уезжал.

За что ж ее лишен?

Сьогодні ж, як ніколи, лишається актуальним заклик Бориса Чичибабіна:

Давайте что-то делать,

чтоб духу не пропасть...

Життя людини традиційної народної культури – це перш за все виконання одвічного ритуалу. Щастя, добробут і спокій може дати лише правильна поведінка, тобто така, яка гармонізує відношення людини з природою та суспільством і дарує відчуття цілісності буття.

Який, наприклад, ритуал супроводжував побудову хати слобожанського селянина у XVII – на початку ХХ ст.? Найважливіша справа – знайти добре місце під хату. Ні в якому разі не можна було будувати хату на місці колишнього шляху чи навіть стежки, бо життя в такій хаті, зрозуміло, буде неспокійним і люди в ній незабаром повмирають. Тому місце вибирали дуже обачно. Ввечері, після заходу сонця, таємно, щоб ніхто не побачив, насипали у чотирьох кутах майбутньої хати невеликі купки жита: першу – там, де буде покуття, другу – там, де буде піч, третю – там, де сходяться причілкова та глуха стіни, четверту – там, де будуть двері, а посередині іноді ставили хрестик з невеликих паличок. На другий день до схід сонця йшли дивитися, що трапилось з цими купками. Якщо все залишалось так, як було, то місце вважалось щасливим і можна було тут будувати хату, а якщо жито було розкидане або з’їдене – місце негарне й треба шукати іншого. Але якщо розкидана була лише та купка зерна, що на святому куті, можна було будувати хату на цьому місці, не боячись нічого, бо вірили, що сила святого кута переможе усяку вражу силу. Починали будувати лише у дні пам’яті преподобних і у вівторок або четвер (понеділок, середа та п’ятниця