Історія України 002

З кінця XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т.ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Сюди переселялися селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатіші в світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До середини XVIІ ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, що довела панщину до кількох днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями він готувався до вирішальної боротьби з ворогом. 

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура. 

 

 

 

3. Національний та релігійний рух в Україні

 

Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої. 

Місце цієї надто поміркованої опозиції заступала шляхетсько-старшинська, більшість якої залишалася вірною батьківській “руській” вірі – православ’ю та бажала ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння. 

Значну роль в активізації суспільного життя в цей час відіграли і братства, як одна з форм опозиції політики колонізації українських земель. Особливо активізувався цей рух у Львові, де братство оформилось у 1585 р. Братські “сходини” мали зосереджувати увагу на питаннях віри церковних справ, освіти. 1 січня 1586 р. був затверджений статут Львівського Успенського братства. Це братство активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти заборони православним займатися справами магістрату, підтримувало зв’язки з Росією, Грецією, Молдовою та іншими країнами. В його діяльності брали участь відомі громадські і культурні діячі С. та Л.Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Красноставі, Городку, Галичі, Дрогобичі та ін.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. В його організації взяли участь представники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борецький, З. Копистенський, І. Курцевич, Є. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. На них у 1515–1516 рр. було побудовано школу та Богоявленський монастир, основу майбутньої Київо-Могилянської академії.

Братства будували школи, де вчилися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали просвітницьку літературу, закликали український народ до єдності у боротьбі з католицизмом. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій у 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу “Апостол”. 

Католицька церква в ці часи намагалася шляхом унії утвердити католицизм на українських землях. Унія церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християн до розколу, а як приєднання православної національної церкви до католицької з обов’язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної. 

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних повернути до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, але визнаючи зверхність Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність Папи римського.

З іншого боку, частина православних церковних ієрархів почала шукати шляхів зближення з католицькою церквою, сподіваючись, що таким чином православні українці зрівняються у правах з поляками – католиками. 1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися переговори не тільки з польським королем Сигізмундом ІІІ і православними владиками про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та польським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом. 

Сама церковна унія, або об’єднання православної церкви з католицькою була проголошена у Бресті у 1596 р. (звідси її назва Брестська). Наслідком цього стало утворення нової уніатської церкви (греко-католицької). Уніатська церква зберігала слов’янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено. 

Проти церковної унії виступили народні маси, братства, відомі полемісти, зокрема зі своїми “посланнями” Іван Вишенський, запорозьке козацтво і навіть частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким. 

Ще під час підготовки унії відбулися два великих селянсько-козацьких повстання – під проводом Криштофа Косинського в 1591–1593 рр. та Северина Наливайка в 1594–1596 рр. Обидва мали чітке антипольське і антикатолицьке спрямування. Зокрема повстанці громили маєтності церковників –