Історія України 002

З прийняттям Конституції у цілому завершився процес формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Отже, прийняття Конституції на деякий час внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права і обов’язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

З іншого боку, Конституція наділила Президента України значними повноваженнями. Час показав, що це було виправданим у перші роки становлення держави. Згодом же у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між Президентом, парламентом і урядом.

Розуміючи це, Президент України Л.Д.Кучма в серпні 2002 року у своєму телевізійному зверненні до українського народу офіційно проголосив курс на реформу політичної системи держави. Стрижнєм політичної реформи мала стати трансформація президентсько-парламентської форми державного правління в парламентсько-президентську. У цьому випадку деякі повноваження від президента повинні перейти до парламенту. Але при цьому зростає і відповідальність Верховної Ради, зокрема, за формування і діяльність уряду.

Був запропонований і механізм здійснення реформи, згідно з яким за підсумками парламентських виборів, що повинні проводитися на партійній основі, формується парламентська більшість. З її представників на коаліційній основі і формується уряд, за діяльність якого несуть відповідальність ті політичні сили, що делегували своїх представників у керівництво Кабінету Міністрів.

З моменту проголошення ідеї здійснення політичної реформи було внесено декілька її проектів. Їхнє обговорення відбулося в гострій політичній боротьбі. Внаслідок цього, на якийсь час питання про здійснення реформи “зависнуло у повітрі”. До нього повернулися під час гострої кризи, що вибухнула в країні восени 2004 року в період президентських виборів. 

8 грудня 2004 року в пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 року. За цей пакет законопроектів проголосували 402 народні депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізувати політичну обстановку в країні. 

Отже, головна суть внесених до Конституції змін полягає у тому, що в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки повноваження Верховної Ради збільшуються, а Президента – зменшуються. 

Проте, і нові зміни піддаються жорсткій критиці з боку частини українського політикуму. Тому питання подальшої політичної реформи, внесення чергових змін до Конституції держави на сьогоднішній день продовжує залишатися відкритим.  

 

3. Проблеми соціально-економічного та політичного реформування українського суспільства на сучасному етапі, його зовнішньополітичні орієнтири

 

Утвердження реальної політичної незалежності неможливе без утворення стабільної високоефективної національної економіки.

Між тим, в момент проголошення незалежності, Україна виявилася немічною і деформованною в економічному відношенні державою: 95% підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80%  усьго виробництва не мало завершенного технологічного циклу, лише 28% становили галузі групи “Б”, екстенсивний шлях розвитку, науково-технічна і технологічна відсталість (термінової зміни вимагали 40% машин і устаткування ), низька конкурентноспроможність і т. д. – такими були її основні економічні характеристики.

Розпад СРСР, розрив усталених за довгі роки торгово-економічних зв’язків з пострадянськими республіками, зволікання з початком ринкових реформ, відсутність надійної правової бази економіки, голопуюча інфляція ( за даними Світового банку у другій половині 1993р. Рівень інфляціі в Україні був найвищим в світі і перевищував показники світових війн), корупція і економічна злочинність, проблеми внутрішньополітичної стабільності призвели до безпрецендентного падіння ВВП, що тривало з 1991р. по 1998рр. Серед 15 союзних республік колишнього СРСР Україна опинилася на 14 місці за маштабами спаду економіки. Позаду залишалася тільки Вірменія. 

Спроби вирішити питання адміністративним шляхом належного ефекту не давали. Так, Верховна Рада 1-го скликання (1990-1994рр.) за час своєї діяльності змінила чотири уряди, розглянула сім програм виходу із кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основні причини цього полягали в нерішучасті і половинчатості програм, у у затягування формування твердої виконавчої влади, блокуванні рішень уряду консервативною більшістю Верховної Ради, непродуманості програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.

Проте з кінця 1990-х. рр. з’явилися ознаки покращення ситуації. Країна почала виходити з економічної кризи. У 2000р. рій ВВП склав 5,9%, у 2001 – 9,1%, у 2004р – понад 12% у порівнянні з попереднім роком. Темпи зростання ВВП в Україні в перше п’ятиріччя нового століття були найвищими в Європі.

Основними причинами цього стало закінчення процесу переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки. До кінця 1990-х рр. було завершене формування власної початкової, банківської, митної та інших систем, що визначили основну інфраструктуру Української держави, розвивалися нові конкурентноздатні форми виробництва; завершувалося формування фінансової системи; відбувалася ліберізація господарських зв’язків; усе більшого значення набувало підприємство; скоротився дефіцит державного бюджету. Позитивну роль в економічному піднесенні відіграли реформування відносин властності, роздержавлення і приватизація (правда остання проводилася не завжди відкрито і з численними порушеннями).

У 2000-2001 рр. зросли обсяги промислового виробництва(відповідно – 13% і 14,2%); була приборкана інфляція (з 25% у 2000 р. до 6 % у 2001 р.); в економіці було покінчено з бартером, країна вперше побачила “Живі гроші”. Вперше в історії незалежної України уряд не вдався до позичання коштів за кардоном,