Історія виникнення й розвитку міжнародного гуманітарного права

Французький філософ і правознавець Шарль Монтеск’є зазначав, що під час миру народи повинні робити якнайбільше добра один одному, а під час війни – якнайменше зла.

І. Кант обґрунтовував мрію про загальний і вічний мир, морально засуджував війни та закликав до миру. Аналізуючи саме поняття миру, він доводив, що воно фактично збігається з поняттям права й разом із ним ґрунтується на вкоріненому в розумі моральному законі.

У ХІУ-ХУ ст. було створено перші конкретні проекти миру та об’єднання європейських держав. Саме вони поклали початок широкому розвиткові європейської думки в політичній історії континенту.

Перший із таких проектів належав французькому королівському прокуророві П’єру Дюбуа. У 1300 р. з’явилась його робота «Про припинення воєн та суперечок у королівстві Франція», де автор закликав припинити міжусобну боротьбу французьких феодалів. У період між 1305 і і307 рр. створена найбільш відома праця Дюбуа «Про повернення Святої землі».

Згідно з планом Дюбуа, потрібно було скликати загальний собор, який складався б із духовних осіб і католицьких князів. Головне завдання собору полягало в тому, що його учасники домовились би про припинення війни один проти одного. «У кого є бажання воювати, – підкреслювалось у проекті, – той повинен воювати проти ворогів християнської віри і святих місць господніх на Святій землі, але не проти братів своїх під загрозою тілесної та духовної загибелі».

Другий проект з’явився через сто років на сході Європи й належав чеському королю Іржі Подєбраду. Він також пропонував створити союз, учасники якого мусили дати згоду не застосовувати один проти одного зброї й не допускати, щоб інші робили це від їхнього імені.

У проекті явно пролунала думка про бажання та необхідність установити мир у християнській Європі. У цьому контексті належить сприймати слова Іржі Подєбрада про «любов і братерство», про необхідність покінчити з війнами, убивствами, насиллям тощо.

Наступним етапом формування міжнародного гуманітарного права (далі – МГП) є укладання міжнародних договорів. Цей процес розпочався укладанням договорів про норми ведення війни в 60-ті роки XIX ст., коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні конференції – у Женеві (1864 р.) й Санкт-Петербурзі (І868 р.), результатом яких стало укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.

Першим юридичним оформленням захисту жертв війни стала Женевська конвенція 1864 р. «Про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни». Початок цьому напрямові права поклав громадянин Женеви Анрі Дюнан, який у 1862 р. видав книгу «Спогади про Сольферіно», у якій вражений жахливими наслідками бою після битви біля містечка Сольферіно в Ломбардії запропонував скликати міжнародну конференцію, щоб розробити правила поведінки стосовно поранених і хворих воїнів, які й мали стати обов’язковими для всіх учасників.

Перша Женевська конвенція була розроблена на міжнародній конференції, у якій взяли участь представники 16 держав. Далі цей напрям у гуманітарному праві дістав назву «право Женеви». Конвенція містила всього 10 статей, що регулювали ставлення до поранених та хворих у діючих арміях, але відіграла особливу роль в історії права – стала частиною руху за кодифікацію сучасного міжнародною права. У період з 1864 до 1907 рр. цю Конвенцію ратифікували 57 держав.

Члени Женевського Комітету (який згодом став Міжнародним Комітетом Червоного Хреста) спрямували свої зусилля на подальший розвиток міжнародного гуманітарного права. Упродовж кількох наступних десятиліть були прийняті положення, що забезпечували захист іншим категоріям осіб, а саме: пораненим, хворим та особам, котрі зазнали корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі (1899 р.), військовополонених (1929 р.) і цивільних осіб (1949 р.). Конвенції переглядалися в 1906, в 1929 й у 1949 рр., а в 1977 р. були прийняті два Протоколи, які доповнювали чотири Конвенції 1949 р.

Інший напрям МГП має назву «Гаазьке право», оснований на результатах мирних конференцій, які проводилися в Нідерландах у 1899 і 1907 рр., де обговорювалися переважно допустимі засоби й методи ведення війни; зусилля Організації Об’єднаних Націй для забезпечення дотримання прав людини під час збройних конфліктів і обмеження застосування конкретних видів зброї.

Першим міжнародним документом цього напряму стала Санкт-Петербурзька декларація 1868 р. «Про заборону використання вибухових і запалювальних снарядів вагою менше ніж 400 грамів». Декларація заборонила новий на той час вид зброї, що завдавав надмірних страждань, і визначила необхідність і шляхи гуманізації права війни.

Подальшого розвитку кодифікація цього напряму набула на міжнародних конференціях у Парижі (1856 та 1884 рр.), Брюсселі (1874 р.) і Гаазі, де в 1899 та 1907 рр. було розроблено та прийнято низку документів, які закріпили норми та принципи використання засобів і методів ведення війни. На Гаазьких конференціях були прийняті конвенції, що стосувалися законів і звичаїв сухопутної й морської війн, прав та обов’язків нейтральних держав.

До Другої світової війни не відчувалося активного пошуку світового співтовариства у сфері гуманізації права збройних конфліктів. Звісно, людство не влаштовувала залежність від примх природи, обмеженість у вирішенні власних завдань соціально-економічного й політичного характеру. Оскільки основним засобом таких рішень була, є і буде війна, то й норм, які могли завадити прогресу військово-промислового комплексу, ніхто не створював [1, с. 21]. Тільки після пережитої реальної загрози потужного світового конфлікту, такого як Друга світова війна, людство сконцентрувало зусилля щодо можливості ефективного правового регулювання міжнародних гуманітарних проблем.

Деякі дослідники вважають, що до складу міжнародного гуманітарного права входить також «право Нью-Йорка», яке розвивається під патронатом ООН і регулює передовсім дотримання основних прав людини під час збройних конфліктів, покарання воєнних злочинців та використання ядерної зброї.

Особливості сучасного міжнародного регулювання норм міжнародного права визначає Г. Сорока, указуючи, що якщо у ХХ ст. юридична норма за змістом була близькою до ідеалу, утілюючи такі принципи міжнародного права, як суверенна рівність, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність, то на початку ХХІ ст. характер цих норм змінився. Юридична норма стала відображенням та обґрунтуванням фактичних учинків країн «Великої вісімки», перетворившись на «право найсильніших». Цей факт свідчить про гостру потребу збереження і примноження гуманітарної спадщини минулих століть, бо для сучасної людини знання й дотримання норм МГП може стати єдиним засобом виживання в умовах глобальної ескалації агресії [2, с. 24-25].

Висновки. Незважаючи на те що правила ведення війни пройшли довгий історичний етап, не можна констатувати, що міжнародне гуманітарне право є повністю сформованою галуззю міжнародного права. На сьогодні можна говорити про багато проблем міжнародного гуманітарного права, серед яких відсутність чіткого правового регулювання певних засобів ведення війни, наприклад ядерної зброї; розмитість і нечіткість правової відповідальності суб’єктів-порушників норм; декларативність норм міжнародного гуманітарного права. Проте однією з най- впливовіших проблем для сучасної України є питання «надвпливовості» держав. Так ст. 2 Статуту ООН [3] указує на принцип суверенності всіх її членів, водночас Рада безпеки тієї самої міжнародної організації передбачає безапеляційне право вето постійних членів, що вказує на дисонанс силових і правових важелів впливу на світові процеси.

 

 

1. Стасюк С. Регулювання сучасних збройних конфліктів міжнародними гуманітарними засобами / С. Стасюк // Віче. – № 24. – 2010. – С. 20-22.
2. Сорока Г. Міжнародне гуманітарне право у ХХІ столітті / Г. Сорока // Віче. – 2013. – № 18. – С. 24-25.
3. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду ООН: Міжнародний документ ООН від 26. 06. 1945 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //zakon4. rada. gov. ua/laws/show/995_014.
4. Жаровська І. М. Міжнародне гуманітарне право: [навчальний посібник] / І. М. Жаровська. – К. : Атіка, 2010. – 280 с.