Історичний розвиток засобів аудіо-, відеоконтролю в слідчий практиці та їхнього нормативного регулювання

Історичний розвиток засобів аудіо-, відеоконтролю в слідчий практиці та їхнього нормативного регулювання

А. В. Сердюк

Постановка проблеми. З прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України, який вступив у законну силу 19 листопада 2012 року, інститут слідчих дій зазнає певних змін. З’являється новий інститут «негласних слідчих (розшукових) дій», фактичні дані отримані під час проведення яких мають однакову доказову силу з даними, отриманими від проведення «слідчих (розшукових) дій». Виділення зазначеного нового процесуального інституту дало змогу законодавцю вирішити багаторічну проблему в кримінальній слідчий практиці, а саме: використання слідчим у повному обсязі можливостей оперативно-розшукової діяльності, а також використання фактичних даних, отриманих під час цієї діяльності, як доказів у кримінальному провадженні.

Історично оперативно-розшукова діяльність сприймалася як «таємне слідство» [4, с. 12]. Тобто діяльність направлена на тайний пошук, вистежування, затримання особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення, а також на здобуття та фіксацію доказів.

Здобуття та фіксація доказів у кримінальному провадженні може здійснюватися шляхом отримання певних матеріальних речей або аудіального та візуального сприйняття певних даних чи обставин протиправного діяння. У свою чергу аудіальна чи візуальна фіксація події може відбуватися безпосередньо людиною або певним технічним пристроєм.

Актуальність статті зумовлена дослідженням історичного розвитку застосування аудіального та візуального контролю в слідчий та правоохоронній діяльності, який із часом знайшов своє відображення в законодавстві та трансформувався в такі окремі негласні слідчі (розшукові) дії, як аудіо-, відеоконтроль особи та аудіо-, відеоконтроль місця.

Слід зазначити, що в науці кримінального процесу досліджуваним негласним слідчим діям приділяється велика увага вітчизняними вченими-процесуалістами, зокрема О. А. Білічаком, С. В. Єськовим, В. А. Колесником, О. А. Кузьменком, В. Є. Тарасенком, В. Г. Уваровим, Д. А. Чухраєвим, що свідчить про дискусійність у наукових колах.

Метою дослідження є висвітлення етапів становлення та вдосконалення засобів фіксації аудіальної та візуальної інформації в слідчий та правоохоронній діяльності з моменту виникнення та до виділення їх в окремі негласні слідчі (розшукові) дії.

Виклад основного матеріалу дослідження. Засоби аудіального й візуального контролю в правоохоронній діяльності застосовувалися ще багато віків тому. Як зазначає О. М. Бандурка [3, с. 10], перші згадки про це містяться в релігійних писаннях, де розповідається, як довірені особи (так звані «агенти») Понтія Пілата відвідували проповіді Ісуса Христа, слухали, а потім доповідали йому. Так тривало декілька років і, як результат, стало основою для засудження Ісуса Христа до страти.

Пізніше, у середні віки, аудіальну та візуальну інформацію почали отримувати за допомогою попередньої підготовки. Так, якщо інформацію очікували отримати на відкритому просторі, спостерігаючий об’єкт маскувався під пересічних громадян, або, якщо подія відбувалася в умовах повної відсутності людей, спостерігаючий об’єкт маскувався під природнє середовище. Якщо бесіда чи подія відбувалася в приміщенні, спостерігаючий об’єкт міг підслуховувати через стіни за допомогою спеціальних пристроїв (роги великої рогатої худоби або ємкість із великим отвором) або спостерігати через певні конструктивні отвори в будівлі.

Значним кроком вперед у застосуванні аудіального та візуального контролю став науково технічний прогрес. Так, завдяки винаходженню телефону О. Белом у 1876 році [8] правоохоронним органам стало набагато простіше прослуховувати приватні бесіди громадян, застосовуючи при цьому менше зусиль. Перший відомий факт прослуховування телефонних перемов був у 1881 році на першій у світі телефонній станції в штаті Нью-Хейнен США. Відомості, отриманні під час першого прослуховування, були використані в приватних цілях.

А вже в 1886 році внаслідок прослуховування телефонних перемов державними структурами відбувся перший скандал. Як зазначалося в газеті «Нью-Йорк Таймс», Комітет по розслідуванню при Конгресі США перехопив телефонне повідомлення чайної компанії «Атлантік і Пасіфік». Через цей скандал уперше заговорили про права людини під час телефонних перемов і суперечка вирішувалася в суді. Під час слідства було встановлено, що поліція в 1885 році активно застосовувала прослуховування телефонних розмов [5, с. 2]. Слід зазначити, що на той час нормативного регулювання питання застосування прослуховування телефонних розмов не існувало. Компетентні органи або структури починали свою діяльність на основі розпорядження або наказу владної особи. Цією особою, як правило, виступали керівник відповідного слідчого або правоохоронного органу, прокурор міста, інколи навіть мер міста. Так, у 1916 році поліція Нью-Йорка прослуховувала більшість телефонних перемов лікарів та юристів, а за наказом мера цього міста був встановлений контроль за шістьма католицькими священиками.

Подібні методи застосовували й вітчизняні правозахисники. Майже одразу зі створенням телефонних станцій і поширенням телефонних мереж спеціальні служби держави підключали паралельні телефонні апарати, за допомогою яких прослуховували важливі телефонні розмови [5, с. 2].

На той час на телефонних станціях зв’язку не було майже ніякої автоматики, усю роботу забезпечували люди. Спеціальні служби вмовляли співробітників телефонних станцій співпрацювати з ними або впроваджували свого «агента», який документував зміст розмов. За необхідністю ці задокументовані розмови перетворювалися в «акти громадського реагування» та вдало використовувалися під час слідства та як докази на суді.

Наступним етапом у вдосконаленні засобів аудіального контролю стало винайдення звукозаписного пристрою. Хоча перший такий пристрій був винайдений у 1857 році С. де Мартенвілем [6] і називався «фоноавтограф», практичне застосування почалося після винаходження Т. Едісоном «фонографа». Цей пристрій давав можливість записувати не тільки телефонні розмови, але й звичайну бесіду людей.

Можливість прослуховувати багаторазово аутентичну, аудіальну інформацію дозволяє слідчому зробити певні висновки про бесіду, а саме: 1) робити ідентифікацію особи за допомогою голосу; 2) сприймати безпосередній зміст бесіди; 3)