Історичний розвиток засобів аудіо-, відеоконтролю в слідчий практиці та їхнього нормативного регулювання

сприймати певні характерні інтонації, натяки, безпосередню емоційну атмосферу бесіди тощо.

Революційним кроком стало винайдення відеофіксуючих пристроїв. Спочатку такі пристрої записувати лише певні рухи або обстановку події, а вже пізніше з технічними корективами давали змогу фіксувати одночасно візуальну та аудіальну інформацію. Практичне застосування в правоохоронній діяльності довгий час не було можливим унаслідок складності застосування, відносно високої ціни та обмежених можливостей відеозапису того часу, але інколи використовувалось.

До 50-х років ХХ століття використання аудіо-, відеофіксуючої техніки в оперативно-слідчий роботі було вкрай складним через її малодоступність і невизначену нормативно-правову регламентацію можливості її застосування. Проте перспективи її використання як одного з методів фіксації інформації були очевидні вже тоді, а сама оперативно-слідча діяльність була на стадії становлення.

Так, у 1946 році відомі радянські вчені-криміналісти А. І. Вінберг і О. О. Ейсман у науковій літературі піднімали питання стосовно можливості та меж використання аудіо- та відеозапису в кримінальному процесі, а вчені-процесуалісти А. Є. Брусиловський і М. С. Строгович вивчали питання фіксації показань свідків і справедливо наголошували: «Проблема протокола не так проста. Для изоблачения преступника лучше стенограмма, а еще лучше фонограмма» [7].

Уперше на законодавчому рівні оперативно-слідча діяльність була визнана з прийняттям 25 грудня 1958 року Верховною Радою УРСР «Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік (Основи) «. У статті 29 цього законодавчого акта міліції як органу дізнання дозволялося застосовувати оперативно-роз- шукові заходи з метою виявлення ознак злочину й осіб, які його вчинили. Цим самим законодавчим актом було передбачено можливість легального застосування аудіо- та відеозапису осіб. Реалізовуючи ці основи, постала потреба в створенні Кримінально-процесуального кодексу УРСР, у результаті чого його було прийнято 28 грудня 1960 року.

Новий кодифікований законодавчий акт статтею 103 покладав на органи дізнання обов’язки щодо вживання оперативно-розшукових заходів із метою виявлення ознак кримінального правопорушення й осіб, які його вчинили. Статтею 141 було передбачено можливість аудіозапису виключно в оперативних цілях та щодо осіб, які підозрювались у підготовці та скоєнні злочину. Стаття 187 регламентувала можливість зняття інформації з каналів зв’язку у випадках, коли є достовірні дані, що підозрюваний чи обвинуваченій у такий спосіб передає іншим особам інформацію про скоєне правопорушення або дані, які мають значення для слідства. Цією ж статтею передбачувалася можливість порушення кримінальної справи (відкриття кримінального провадження) на підставі даних, отриманих під час проведення цієї слідчої дії.

До початку 90-х років оперативно-слідча діяльність замовчувалася та приховувалася від громадськості, її правова регламентація була доволі слабкою, а процедура легалізації доказів у кримінальному процесі, отриманих за допомогою аудіо- та відеозапису, була доволі складною. Так, 18 лютого 1992 року було прийнято Закон України «Про оперативно-слідчу діяльність» [2, с. 2], яким визначено поняття оперативно-слідчої діяльності, її правова основа як державної правозастосовної діяльності, завдання, цілі, нормативно-правовий зміст, суб’єкти, об’єкти, підстави, порядок здійснення оперативно-розшукових заходів тощо. У редакції цього закону від 18 січня 2001 року в частині 2 статті 8 передбачалось застосування технічних засобів отримання інформації (аудіо- й відеозапису) та складання відповідного протоколу з додатками, який підлягав використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві. Це доповнення до Закону України «Про оперативно-слідчу діяльність» призвело до відповідних змін у Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 року, де в частині 2 статті 65 передбачалося встановлення слідчим чи судом фактичних даних (доказів) у кримінальній справі протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оператив- но-розшукових заходів.

Проте, незважаючи на всі позитивні зміни в законодавстві, усе одно бракувало процесуальних механізмів для прямого входження результатів оперативно-слідчих дій у кримінальне судочинство. Таку проблему законодавець вирішив прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) 2012 року, а також відокремленням окремих оперативно-розшукових заходів у негласні слідчі (розшукові) дії, до яких віднесено аудіо-, відеоконтроль особи (стаття 260 КПК України) та аудіо-, відеоконтроль місця (стаття 270 КПК України).

У статті 246 КПК України закріплено поняття «негласної слідчої (розшукової) дії», які визначаються як різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню [1, с. 139]. Вони проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.

Рішення про проведення аудіо-, відеоконтролю особи ухвалює слідчий суддя за клопотанням слідчого, яке погоджене з прокурором, або прокурора. Це пов’язано з тим, що під час проведення зазначеної слідчої дії тимчасово порушуються конституційні права особи, щодо якої вона виконується. Рішення про проведення аудіо-, відеоконтролю місця ухвалює так само слідчий суддя за клопотанням слідчого, яке погоджене з прокурором, або прокурора, але виключно в кримінальному провадженні щодо тяжких та особливо тяжких злочинів.

За результатами проведення негласної слідчої дії слідчий або особа, якій було доручено проведення зазначеної негласної слідчої дії (такими особами, згідно зі статтею 41 КПК України, є оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового й митного законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України), зобов’язана скласти протокол. Цей протокол долучається до матеріалів кримінального провадження та має однакову доказову силу з іншими доказами в суді. У разі необхідності суд може допитати як свідків осіб, які проводили негласні слідчі (розшукові) дії або були залучені до їх проведення, однак зберігаючи при цьому в таємниці відомості про цих осіб та застосовуючи щодо них відповідні заходи безпеки, передбачених законом.

Відомості, які були отриманні під час проведення негласних слідчих дій і не мають відношення до кримінального провадження, повинні бути знищенні (статтею 255 КПК України цей обов’язок покладається на прокурора). Якщо отриманні відомості мають відношення до іншого кримінального провадження, вони можуть бути долучені на підставі ухвали слідчого судді, яка постановлюється за клопотанням прокурора.

ВИСНОВКИ

Кримінальне слідство впродовж усієї історії застосовувало різні засоби аудіального та візуального контролю, які змінювалися із часом, під впливом науково-технічного розвитку. Вдосконалення фіксуючих технічних пристроїв приводило до вдосконалення способів і прийомів отримання доказів, а також надавало можливість багаторазового сприйняття зафіксованих відомостей та подій для подальшого аналізу слідчим. Перспективи розвитку застосування аудіо- та відеофік- суючої техніки справедливо відмічалося вченими-процесуалістами та криміналістами ще в радянські часи, а пізніше знайшло своє відображення в законодавстві. Таким чином, застосування аудіо- та відеофіксації як різновидів оперативно- слідчих заходів стало можливим, а пізніше вони трансформувалися в негласні слідчі (розшукові) дії.

На нашу думку, можна виділити два історичні етапи: 1) з прадавніх часів до кінця ХІХ століття – виконання аудіального та візуального контролю виключно людиною; 2) з кінця ХІХ століття до сьогодні – виконання аудіального та візуального контролю за допомогою технічних пристроїв. У свою чергу другий етап можна поділити на нормативно неврегульований та нормативно врегульований. Сучасний стан дослідженості цього питання потребує подальшого вивчення та розробки теоретичних та практичних рекомендацій застосування засобів аудіо- та відеоконтро- лю в кримінальному провадженні.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Кримінальний процесуальний кодекс України. – Х. : Одіссей, 2014. – 320 с.
2. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-ХІІ // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
3. Бандурка О. М. Оперативно-розшукова діяльність: [підручник]: у 2 ч. / О. М. Бандурка. – Х. : Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2002-. – Ч. 1. – 2002. – 244 с.
4. Бараненко Б. І. Негласні слідчі (розшукові) дії та особливості їх проведення оперативними підрозділами органів внутрішніх справ: [навчально-практичний посібник] / [Б. І. Бараненко, О. В. Бочковий, К. А. Гусєва та ін. ]; за ред. А. В. Іщенка, Б. І, Бараненка – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідо- ренка, 2014. – 416 с.
5. Захарцев С. И. Об истории возникновения и регламентации оперативно-розыскных мероприятий на технических каналах святи / С. И. Захарцев // История государства и права. – 2006. – № 5. – С. 2-3.
6. Из истории технологий и не только [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Ы1; р: //рго]ес^ time-machine. com/blogtech/2014/05/phonoautograph-paleophone-phonograph-graphophone. html.
7. Использование в оперативно-розыскной деятельности специальных технических средств [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //imp. rudn. ru/lectures/208/P7. htm/.
8. Телефон. Какова история телефона [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //storyof. ru/ ukradenye-otkrytiya/telefon-kakova-istoriya-poyavleniya-telefona/.

Анотація

Сердюк А. В. Історичний розвиток засобів аудіо-, відеоконтролю в слідчій практиці та їхнього нормативного регулювання. – Стаття.

Стаття присвячена дослідженню генезису засобів аудіального та візуального контролю в опера- тивно-розшуковій діяльності з подальшою трансформацією в слідчу діяльність як певних негласних слідчих (розшукових) дій.

Ключові слова: оперативно-розшукові засоби, оперативно-розшукова діяльність, негласні слідчі (розшукові) дії, аудіо-, відеоконтроль, технічні засоби.