Комплексний підхід у соціально-педагогічній роботі з "дітьми вулиці"

 

Вступ

І. «ДІТИ ВУЛИЦІ» ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

ІІ. КОМПЛЕКСНИЙ ПІДХІД ДО СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З «ДІТЬМИ ВУЛИЦІ»

2.1 Методологічні засади роботи з “дітьми вулиці”

2.2 Безпосередній контакт із вуличними дітьми

2.3 Систематизація роботи вуличного соціального працівника

2.4 Проект «Допомогти Дітям Вулиці» як результат реалізації комплексного підходу до соціально-педагогічної роботи

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Актуальність теми. Сьогодні в Україні зростає кількість дітей-сиріт, що викликано несприятливою динамікою смертності осіб працездатного віку, поширенням самогубств, наслідками збройних конфліктів і злочинних актів. Збільшуються також випадки соціального сирітства, коли діти втрачають сімейні зв'язки і батьківське піклування, маючи живих батьків або, принаймні, одного з них.

Становлення незалежної української держави супроводжується поглибленням безлічі гострих соціальних проблем. Не останнє місце в цьому ряді займаэ відродження, здавалося б, уже давно подоланої дитячої безпритульності. Говорячи про проблему дітей вулиці, слід зазначити, що ми маємо справу відразу із симптомами, в основі яких лежить скоріше не клінічна, а соціальна патологія. З цієї точки зору бродяжництво є феноменом фізичної втечі з деструктивного середовища.

На сьогодні в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни як «безпритульні», «діти вулиці», «бездоглядні», «бездомні», «діти, позбавлені батьківського піклування», «соціальні сироти», «неповнолітні групи ризику».

Різноманітні міжнародні структури, в тому числі ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, які займаються вивченням стану справ в молодіжному середовищі різних країн, відзначають таку негативну тенденцію, як зростання кількості дітей та молоді, що перебувають в стані соціальної дезадаптації. Про це свідчить і наявність таких маргінальних груп, як «діти вулиці».

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:

дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;

дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці;

дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці.

Це узагальнена характеристика «дітей вулиці», оскільки в залежності від соціально-економічних умов в країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви. Так, наприклад, в країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, Аргентині є певна кількість дітей, що живуть на вулиці і скоюють переважну кількість асоціальних вчинків.

Результати соціологічних досліджень феномену соціального сирітства, досвід роботи різних закладів для неповнолітніх дають підстави віднести до «дітей вулиці» в Україні такі категорії неповнолітніх:

безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих в сім'ї; діти, яких вигнали з дому батьки;

бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

діти-втікачі з виховних установ – діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

діти-втікачі з зовні благополучних сімей – діти з високим рівнем конфліктності, акцентуаціями та патологіями характеру, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

Значна частина неповнолітніх, що опинилися у подібному становищі, зосереджується у великих містах, транспортних і портових центрах. Безпритульні діти ночують у підвалах, незаселених будинках, на вокзалах та в інших місцях, де можна сховатися від холоду та непогоди. Засоби для життя здобуваються жебракуванням, проституцією, дрібними крадіжками і участю в злочинній діяльності дорослих. У середовищі безпритульних поширені хвороби, у тому числі педикульоз, а також більш серйозні: туберкульоз і захворювання, що передаються статевим шляхом, ранній алкоголізм і наркоманія. Відсутність освіти прирікає тих із них, хто виживе в цих суворих умовах, на маргінальне положення на все життя, що залишилося. Робота з ними полягає у першу чергу в доставці у притулки і центри по реабілітації неповнолітніх, у лікуванні й оздоровленні, у соціально-психологічній реабілітації, у педагогічній корекції, відновленні (якщо це доцільно і відповідає інтересам дитини) сімейних зв'язків, можливо, у передачі в опікунську сім'ю або в усиновленні, або ж у передачі в дитячий будинок.

 

 

Безпритульність не є принципово новим явищем, вона з'явилася давно. Найбільше поширення вона одержує в періоди соціальних потрясінь. Так, у колишньому СРСР найбільший пік безпритульності спостерігався після Першої Світової і громадянської війн. За даними офіційної статистики в 1922 році загальне число безпритульників склало 7 мільйонів [1, с. 119]. Потім безпритульність дітей як масове явище знову вражає суспільство як наслідок голоду 30-х років і Другої світової війни.

Глобальною причиною відродження цієї соціальної патології в сучасній Україн виступає кардинальне перетворення українського суспільства: його трансформація з тоталітарного у демократичне, з командно-адміністративного у