Комплексний підхід у соціально-педагогічній роботі з "дітьми вулиці"

Найбільше поширення одержала ідеологія індивідуалізму, коли кожний намагається вижити в стихії ринку і не цікавиться проблемами ближнього. Як наслідок, основна маса індивідів зіштовхнулася з втратою ціннісних орієнтирів, знецінюванням раніше важливих ресурсів: освіти, порядності, поваги до законів, – з необхідністю переорієнтації з колективістських норм на індивідуалістські. У суспільстві виник стан соціального феномену аномії, який породжує сплеск різних видів девіантної поведінки, у тому числі безпритульності.

Кардинальні перетворення торкнулися всіх соціальних інститутів, і вони не могли не торкнутися і основ інституту сім'ї. У сучасному суспільстві родина розглядається як приватна сфера життя індивіда, адміністративні важелі тиску на родину вже не працюють, цивілізовані ж форми відносин ще не склалися. Як наслідок, сім'я часто стає вогнищем девіацій, у ній порушуються права дитини. З іншого боку, чи не єдиним засобом вирішення проблем, які неминуче виникають у сімейному житті, розглядається розлучення. В Україні розлучення стало повсякденним явищем, так, в 2005 році на 1000 чоловік населення було зареєстровано 8, 5 шлюбів і 5 розлучень. Але, незважаючи на те, що дорослі все менш відповідально ставляться до родини, діти, як і раніше, гостро відчувають потребу в благополучній родині, яка складається з обох батьків, однак все частіше їм доводиться жити в неповній родині або із прийомними родителями. Саме діти, які ростуть у таких родинах, найчастіше виявляються на вулиці.

За даними досліджень, проведених в м. Харкові, у повних родинах виховувалося біологічними батьками 29, 6% опитаних безпритульних дітей. У повних родинах, де один з батьків не рідний, виросло 30, 9% дітей (27, 9% – з вітчимами, 3% – з мачухами). 28, 7% виховувалися в неповних родинах (20, 4% – матерями, 8, 3% – батьками). 10, 8% зовсім не мали батьків.

Різкі зміни в інституті економіки спричинили економічне неблагополуччя величезної кількості українських сімей. За офіційними даними на перший квартал 2005 року за межею бідності перебувало 22, 3% українських родин, тобто дохід на одну людину в цих родинах становив менш 384 грн. [2, с. 44]. На думку ж експертів падіння життєвого рівня, яке відбулося за роки незалежності, торкнулося 90-95% населення України.

Сам же життєвий рівень більшості населення зараз відповідає рівню кінця 50-х – початку 60-х років [3, с. 153]. Різке зубожіння величезної кількості сімей не могло залишити осторонь дітей. Часто діти не одержують навіть найбільш необхідного. У ході досліджень 26% опитаних дітей відзначили недостачу грошей навіть для придбання хліба, 30% – дефіцит грошей для придбання одягу. Нездатність адаптуватися до реалій української ринкової економіки часто є поштовхом до погіршення морально-психологічного клімату сім'ї, прояву девіантної поведінки.

Як це не парадоксально, причиною росту безпритульності виступає демократизація українського суспільства, а точніше – незавершеність і частковість цього процесу. У радянські часи система тотального контролю охоплювала всі категорії громадян. Дитина, яка опинилася на вулиці, неминуче потрапляла у поле зору правоохоронних і державних органів і примусово направлялася в дитячу установу. У сучасній Україні примусові заходи вважаються незаконними і недемократичними, а інші поки що не розроблені і не впроваджені.

Криза інституту освіти – ще одна причина зростання явища безпритульності. Система освіти все більшою мірою стає платною, часто у прихованому вигляді. У результаті діти з малозабезпечених сімей часто почувають себе неадекватними в шкільному середовищі, позбавленими найбільш необхідного, піддаються глузуванню з боку однокласників. З одного боку можна спостерігати реформування системи освіти, надання їй більшої гнучкості і диференційованості: з'являються школи з поглибленим вивченням предметів, які працюють за авторськими методиками, одержує поширення розвиваюче навчання та ін. З іншого боку діти, які не відповідають загальним стандартам, яким важко дається процес навчання, залишаються поза зоною уваги системи освіти. Такі діти розглядаються як перешкода в навчальному процесі.

У результаті великий контингент дітей відчужується від школи. За даними досліджень 9, 43% безпритульних дітей не ходили у школу, хоча вже досягли шкільного віку, причина – у батьках, які вважали освіту зайвою для дитини. 18, 87% у школу ходили вкрай рідко (частіше пропускали заняття, ніж відвідували). Таким чином, 28, 31% безпритульних дітей не випробовували на собі шкільного впливу. Постійно ходили на заняття 38, 87% дітей. Спостерігається невідповідність віку дітей їх рівню освіти (48, 3% як мінімум на рік відстають від однолітків у навчанні). У середньому безпритульники закінчили 4, 5 класи загальноосвітньої школи, інакше кажучи, одержали лише початкову освіту.

Ще одна причина, на якій варто зупинитися, полягає у тому, що саме суспільство, насамперед в особі його керівництва, не усвідомлює всієї гостроти і важливості проблеми і не вживає всіх не тільки необхідних, але й можливих зусиль для боротьби з безпритульністю.

Таким чином, величезна кількість дітей переживає почуття дискомфорту в сучасному суспільстві, відчуває власну непотрібність і воліє жити поза суспільством, на вулиці. Однак дати точну оцінку масштабів безпритульності не може ніхто. Повної і достовірної офіційної статистики не існує, як не існує і державного органа або установи, відповідальних за збір таких даних. Вже цей факт наочно характеризує відношення держави до даної