Конфліктологія як наука

У роботах біологічного напрямку (переважно закордонних авторів – Д. Кемпбел, О. Меннінг) введено поняття „зооконфлікт” та „конфлікт у тваринному світі”, що свідчить про глибоку вкоріненість конфліктного стилю поведінки у весь живий світ. У біологічних роботах конфлікт розглядається як боротьба за існування, як прояв біологічно і генетично визначеної агресивності. Такий підхід часто переноситься і на поведінку людини, як представника тваринного світу. Коли суспільство було зорієнтовано на „санітарне очищення” від слабких за біологічним принципом „нехай виживе сильніший”, – яскраво демонструється практичний аспект зооконфліктного підходу до вирішення соціальних проблем. Як приклад: расистське прагнення винищити „неповноцінні раси” або сучасний геноцид. У біологічних роботах можна зустріти відомості щодо конфлікту між рослинами за „місце під сонцем”, які виступають підґрунтям положення щодо тотальності конфліктної поведінки всього живого. Таким чином у підсвідомому та несвідомому рівнях поведінки людей у разі конфлікту ми можемо знайти прояв закономірностей конфліктної боротьби, притаманній усім біологічним видам. Цінність підходу до конфліктів з позицій зооконфліктології полягає у тому, що конфлікти тлумачаться як такі, що пов’язані із внутрішньовидовою боротьбою за життєві ресурси, за територію, за вище місце в ієрархічній структурі.

Останніми роками українська громадськість активізувала дослідження проблем діагностики, гносеології, соціології, політики та психології конфліктів. Цьому були присвячені міжнародні конференції, моніторингові дослідження проблеми «Соціальні конфлікти і молодь» Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, праці науковців Інституту соціології НАН України, Інституту психології НАПН України, Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича та Київського військового гуманітарного інституту з організації роботи, пов'язаної з виданням 25 томів п'яти міжнародних і чотирьох всеукраїнських конференцій та першого словника термінів з конфліктології, підручників, інші напранювання.

Перед українськими дослідниками цієї проблеми постала низка завдань як теоретичного, так і практичного плану. Виходячи із проблемності людського буття, можемо вважати, що теорія та практика конфліктів має багато аспектний характер, а тому їх повинні вивчати вчені різних наук і профілів: соціологи, політологи, філософи, психологи, історики, педагоги, економісти, правознавці, біологи, медики. Наприклад, прогнозування конфліктних ситуацій неможливе без математичного моделювання, ретроспективного дослідження, політико-соціопсихологічного аналізу тощо.

Нині в Україні вирізняють такі проблеми в галузі конфліктології:

напрацювання категоріального та понятійного апарату з основ конфліктології, створення наукової бази, аби викладати конф-ліктологію у вищих навчальних закладах як одну з важливих та необхідних наук;

інтеграція гуманітарного, медико-біологічного й технічного підходів у дослідженні конфліктів і пошуку індикаторів їхнього раннього виявлення з використанням сучасних системно-математичних методів, ЕОМ;

підготовка фахівців для наукового та практичного дослідження проблем прогнозування, запобігання та розв'язання конфліктів, створення спецгруп практиків-конфлікте логів;

вивчення та уміле запозичення кращого світового досвіду з конфліктології за допомогою організації та проведення міжнародних конференцій, симпозіумів, тренінгів і направлення фахівців до інших країн для ознайомлення з набутим досвідом за сприяння Міжнародного фонду «Відродження»;

організаційно-дослідна робота для створення підручників і методик для практичних порад щодо розв'язання та запобігання конфліктам.

Певним внеском учених України в розвиток конфліктології як науки є проведення міжнародних конференцій та видання їх матеріалів, а саме: «Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі» (1993 p., м. Чернівці), «Молодь і проблеми конфлікту в період переходу до демократичного суспільства» (1994 р., м. Чернівці), «Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика» (1995 p., м. Київ), «Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на XX століття» (1996 р., м. Чернівці – Київ) ; «Етносоціальний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі XXI століть» (1997 p., Київ – Чернівці) ; «Проблеми безпеки української нації на порозі XXI сторіччя» (1998 p., Київ -Чернівці) ; «Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть» (1999 p., Київ) ; «Українська еліта та іїроль в державотворенні» (2000 p., Київ) ; «Сім'я та родина в Україні» (2001 p., Київ). Матеріали цих конференцій становлять досить цікавий та об'ємний банк даних, що має гносеологічну та інформаційну цінність для спеціалістів-дослідників проблем конфліктології, а також практиків -конфліктологів.

Однак перераховані розробки не можуть заповнити відсутність загальних концептуальних засад, які б дали змогу осмислити механізм політичних, соціальних конфліктів. Проблема полягає в тому, що сучасна західна конфліктологічна парадигма відображає конфлікти стабільного громадянського суспільства, якого в Україні немає. Тому конфліктні ситуації в українському суспільстві потрібно розглядати разом з притаманними йому специфікою та особливістю його історичного розвитку, українською ментальністю. Саме це враховують нині як конфліктологи західних країн, так і вітчизняні дослідники. Наприклад, Дж. Бертон, член Американського інституту миру, співробітник Центру аналітичного вивчення й розв'язання конфліктів при університеті Дж. Мейсона (США), дійшов висновку, що основне завдання конфліктології на сучасному етапі полягає у створенні «техніки» розв'язання конфліктів усіх типів. Таке завдання неможливо розв'язати в межах однієї наукової дисципліни, воно являє собою «міждисциплінарну галузь» досліджень.

 

 

Існує ряд методів управління конфліктами. Загалом