Конституція. Конституційна реформа

Юридичний закон – це певний вираз зовнішньої форми правової природи речей, що безпосередньо спостерігаються, тобто зовнішніх проявів людських взаємовідносин. Саме тому, писав К. Маркс, правова природа речей не може «... пристосовуватися до закону – закон, навпаки, повинен пристосовуватися до неї». Законодавець шляхом законотворення, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, життєво необхідних потреб, надає праву «в собі», як писав Гегель, форму загальності та істинної визначеності. Проте це не означає, що воля законодавця сама по собі є правом, вона лише засіб його об'єктивізації, конкретизації і реального застосування. Саме тому існує об'єктивна різниця між правовим полем і простором дії закону. Дія закону поширюється зверху донизу, а вплив права відбувається і знизу вгору, і зверху донизу. «Право, – наголошує Дж. Берман, – одночасно росте знизу догори, із структури і звичаїв всього суспільства, і рухається зверху донизу під впливом політики Цінностей людей, що перебувають при владі. Право допомагає інтегрувати і те, і інше». В цьому сутність принципу верховенства права. Право повинно домінувати над владою, не допускати можливого свавілля з боку останньої, забезпечувати можливість контролю з боку громадянського суспільства за державною діяльністю. Реалізація принципу верховенства права є найважливішою передумовою панування у життєдіяльності українського суспільства правових принципів, досягнення правового прогресу. Це передумова створення в Україні нового, заснованого на пріоритеті загальнолюдських цінностей не тільки приватного, а й публічного права, зокрема державного, адміністративного, судового, муніципального тощо, забезпечення єдності та внутрішньої узгодженості національного законодавства, зміцнення правопорядку у державній діяльності і встановлення нового, притаманного саме «державі для людини», співвідношення людини і держави .

Сучасне національне правознавство у своєму визначенні і дослідженні права з позиції багатофакторного підходу повинно враховувати взаємодію духовних і матеріальних засад формування цього суспільного явища, впливу його ідейних і ціннісних моделей, а також досвіду їх практичної реалізації. Право не повинно цілком зводитися ані до матеріальних умов (базису) того суспільства, що його породжує, ані до надбудови, до відповідної системи ідей і соціальних цінностей. Право є відбиттям і одночасно детермінантою матеріального і духовного, зокрема економічного і політичного інтересу і, відповідно, економічного і політичного розвитку. Право – це не тільки один із результатів взаємодії цілого ряду економічних, політичних, ідеологічних, моральних, релігійних та інших факторів суспільного розвитку, а й самостійний суспільно-культурний чинник, одна із причин цього розвитку. Саме тому важливим методологічним напрямом наукових досліджень права мають стати історичні дослідження, в яких предметом вивчення була б саме історія права, замість даних, які традиційно бралися з історії держави, історії економіки, філософії, культури тощо.

Таким чином, право і закон є взаємопов'язаними, але різнопорядковими соціальними явищами. Як об'єктивне соціально-культурне явище право і за часом, і за своєю суттю і змістом передує юридичному закону як продукту суб'єктивної творчості, похідному волеустановчому акту законодавця. Але йдеться не про просте протиставлення права закону. Йдеться про складну природу їх діалектичного взаємозв'язку, коли одне й те ж поняття права по-різному може визначатися на різних ступенях його конкретизації.

Справді, тільки інституйоване у формі закону, юридичного нормативного акта право може виконувати роль регулятора суспільних відносин. Зовнішня, примусова обов'язковість £ однією із суттєвих ознак юридичної норми, за допомогою якої лише і можлива реалізація суті права – забезпечення суспільне необхідної рівноваги двох моральних інтересів – свободи особистості і загального блага. Але попри уявлення, що закон як переважно нормативний елемент права має містити у собі в концентрованому вигляді всі властивості і ознаки права (і з цієї точки зору доцільно говорити про співвідношення загального, особливого й одиничного в праві) в конкретній дійсності зміст права у процесі законотворення може бути й викривлено. Закон, який є волеустановчим актом законодавця, незважаючи на його ефективність як форми правотворення, за своєю суттю – певний суб'єктивний вираз права або визначення поняття справедливості щодо належної (за конкретних умов і конкретних відносин) рівноваги між приватною свободою і публічним благом. Хоча зрозуміло, що окремі (або часткові) форми чи прояви права, тобто чинні закони, підзаконні нормативні акти у конкретно-історичних суспільствах і державах мають характер цілком відносний і тимчасовий, бо визначаються плинними історичними умовами, неабияку роль серед яких відіграють ідеологічні фактори. Юридичний закон як загальне поняття після свого формулювання і схвалення законодавцем здійснюється в юридичній практиці через особливі судження в одиничних, конкретних випадках або справах. За всієї своєї можливої техніко-юридичної досконалості закон не може охоплювати усі багатоманітні життєві ситуації, які складаються або можуть скластися у суспільстві.

Окрім цього, слід враховувати, що у процесі законотворчої діяльності законодавець, хоч він зовні