Критика твору Льва Толстого Анна Кареніна

В образі Анни, Толстой показує чарівну аристократку, а перш за все, ніжну, жіночну жінку, з сумними очима, що просили автора розгадати загадку людського життя.

Дружина Толстого – Софія Андріївна записала слова автора: «Он говорил, что задача его сделать эту женщину только женственной и невинной». Тим самим він якби погоджувався з роздумами Анни: «Я не виноватая в том, что Бог меня сделал такою, что мне нужно любить и жить...«

Зустрівшись з Вронським у вагоні в Анни було відчуття бурі в її життя – передчуття «забороненого» щастя. В ній кипіла сила життя, а таке бажання справжнього життя, було рівносильне цій бушуючій бурі.

Треба сказати, що Толстой розвиває в «Анні Кареніній» одну із основних тем своєї творчості, тему відчуження світу від людини і велике бажання людства – бажання присвоєння всього світу людині. Анна Кареніна була готова полетіти назустріч всьому світу. І зрозуміло, що любов, яка виникла в світлій душі, Анна була готова подарувати цілому світу. Любов Анни висока і прекрасна, бо в ній відчувалась потреба життя і любові до всіх взагалі, і кожного окремо.

Та Вронський і Анна своєю любов'ю убили її. Лиш починаючи свою любов, вони миттєво починали знищувати її. Любов Анни була самим життям. Але і ця любов була самою смертю. Невже це означало, що смерть прикинулась життям? Так, вона це вміє робити. І було зрозуміло, що любов Анни і Вронського просто була приречена на крах. Хоча сама природа покликала Анну до кохання. І, водночас, та сама природа осуджує її за любов, що жила в душі Анни.

Не треба забувати, що переживання Анни за її почуття, за її совісність, її готовність осудити себе – водночас протестом проти цього. Між почуттями Анни і думками Толстого проходить границя, яка пролягає через весь роман: границя між відношенням Толстого до Анни і його відношенням до брехні і зла, в які вона ввійшла і в своїх почуттях до Кареніна, і в почуттях до Вронського.

І в цей час від неї відвертається весь світ. І небо, і сонце, і зелень осуджують її...

На жаль саме любов Анни убиває її. Не знайшовши щастя з своїм чоловіком, вона прагне побачити його з Вронським, але знову і знову розчаровується. Вронський – людина не для сімейного життя, а тим більше для справжньої любові. Так як і Каренін, він не є людиною, щоб жила заради людей. Але Анна усвідомлює це тільки згодом. Розчарувавшись в житті і в коханні, Анна не може знайти себе в житті і бачить вихід тільки зробивши такий відчайдушний крок – крок до смерті. Треба сказати, що не кожна людина готова гідно дивитися в очі смерті, не кожна може залишити дітей, та й взагалі життя. В образі Анни, на мою думку, Толстой показав жінку, що кинула виклик світу в якому вона жила, яка відкрито «крикнула» про свої почуття.

На жаль у наш час є дуже багато жінок з долею Анни Кареніної. І треба сказати, що завжди людська душа буде прагнути до щастя, а основне, до взаємної любові, та дуже рідко вона буде знаходити. І ми можемо твердо сказати, що Анна Кареніна є героєм нашого часу, вона є поштовхом до боротьби за свою любов, своє щастя.

У творчості Л. М. Толстого відбувається поділ героїв на дві умовно придумані групи: ті, що вміють кохати і вони мають почуття обов’язку до тих, хто їх оточує, та інша група героїв – ті, чиєю красою захоплюються оточуючі, але вони не вміють любити (Єлен, Анатоль Курагіни), а якщо й люблять, то від інших вимагають самопожертви (Анна Кареніна).

Образ Анни в динаміці його розвитку змінюється практично на свою протилежність, спостерігається яскрава „полярність” в душі у Кареніної на початку і вкінці роману. Незалежно від своєї волі Анна стає зовсім іншою людиною, яка отримує задоволення від уявлення картин розкаянь Вронського над її трупом.

Руйнівна боротьба, що відбувається в душі Кареніної, накладає відбиток і на її відносини з близькими людьми, перш за все з Вронським, чоловіком і сином: караючи саму себе, вона також мучить і їх.

Причина трагедії не в любові, а в серці героїні. Ії серце переживає той рід любові, до якого воно прилаштоване, який є згубним для нього. Серце Анни Кареніної надто відкрите для пристрастей, що деформує його головну ціль: бути відкритим для добра.

Наташа Ростова з „Війни і миру” – герой прототип Анні з „Анни Кареніної”. Їй, як і майже всім Ростовим, притаманна душевна відкритість, ясна щирість. В неї, крім того, є безцінний дар, який належить тільки їй, – велика душевна щедрість і чуйність.

Наташа у вищій степені володіє тим, що пізніше Чехов назвав „особливим людським талантом” – почуттям до чужого болю. Віра в життя, насолода життям чудовим чином поєднюються в ній з повною самовідданістю. Саме – не з безплідною саможертовністю, а з безмежною любов’ю, в якій міститься рятівний заклик до життя.

Ще іншою є Єлен Курагіна. Графиню Єлен Безухову трутні суспільства оправдовують завжди, що б вона не робила, тому що Єлен належить світським звичаям, вона його відображення і символ, дочка салонів і одночасно їхня королева.

Толстой підкреслює її „мраморные плечи”, її постійну однакову посмішку – вона проходить через всю книгу не як жива жінка, а як красива статуя, тому що духовно вона мертва.

Що таке красота, якщо Элен померла і її не шкода, і брата її Анатоля не шкода. Що таке красота, якщо розпливчатий, понурий старий з одним оком – головнокомандуючий Кутузов – постає перед нами в своєму прекрасній величній і одинокій мужності? І смішний круглолиций хлопчик Петя Ростов, і його некрасивий, незграбний П’єр Безухов прекрасні в наших очах.

Зовсім інший, не подібний на інших Вронський. Багато дослідників творчості Л. Толстого вважають його негативним героєм. Проте це не так. Він освічений і дуже розумний. А ще він любить Анну, хоча вона прагне не такої, а саможертовної любові. А так любити він не вміє. У нього над почуттями кохання переважають почуття обов’язку.

А вцілому Лев Толстой у своїх романах розкрив різні типи характерів таких різних головних героїв.