Культура як засіб взаємодії людини і природи

Проте сьогодні ми бачимо, що культура дедалі складніше й глибше опосередковує відношення людини до природи. Як наслідок цього зростає ступінь відчуження природи від людини. Створюючи надприродну реальність, людина поступово втрачає природне коріння свого буття, справжню природну детермінацію свого існування. Культура ХХ ст. показала це наочно й довела відчуження до максимуму, що породило форми технізованого буття людини, а відтак екологічні проблеми. Зростання й розвиток культури супроводжується тим, що зникає й зменшується обмеженість єдності людини й природи. Природа – це середовище інстинктивного існування людини, поза якою вона не зможе бути як біологічний вид.

Але поряд з тим не менш суттєвим і реальним середовищем існування людини є культура, яка створює надінстинктивну систему поведінки, поведінки свідомого, але не менш необхідного. Отже, визначаючи сутність культури, необхідно виходити з того, що будь-яке зовнішне вираження культури є проявом ступеня розвитку самої людини. Взяте відособлено від людини матеріалізоване «тіло культури» позбавляється динаміки, руху життєвості, а реальна, жива культура невід’ємна від суспільної людини – суб’єкта культури, співвіднесеної зі створеним нею об’єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результатом засвоєння нею мови, залучення до існуючих у суспільстві цінностей, традицій.

Тому не буде перебільшенням наголосити, що культура являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільної істоти. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього матеріалізованого вираження із cамою людиною. Ця взаємодія полягає в тому, що людина засвоює створену культуру, розпредмечує її, роблячи тим самим передумовою своєї діяльності, і творить культуру, створюючи нове, опредмечуючи свої знання, цінності, вміння і здібності, свою родову людську сутність.

Людина, звичайно, сприймає культуру вибірково під впливом переваг, які визначаються багатьма обставинами. Лише на основі цієї засвоєної нею культури вона стає спроможною розвиватись далі. Як суб’єкт культури, вона вносить щось нове [5, 101].

 

 

Характеристика феномену культури беде неповною, якщо не з’ясувати співвідношення природного і культурного. Одне з перших формулювань, яке виражає специфіку культури, звучало так: «cultura contra natura». Іншими словами, культура розумілась як щось надприродне, яке відрізняється від справжнього, яке виникло не саме пособі, а внаслідок людської діяльності. Культура разом із тим включає в себе і саму діяльність, і її продукти.

Іноді говорять, що відношення природного і культурного антилогічне, створює парадоксальне враження. Наводять таку тезу: «Культурне не можна звести до природного. Культурне нема з чого вивести, окрім як з природного». Це cтосується і зовнішньої природи, і внутрішньої, включеної у звичайні прояви людського організму. Справді, позбавлена своїх природних передумов, культура постає лише якоюсь абстракцією. Культуру часто визначають як «другу природу». Таке розуміння бере початок в античній Греції: Демокріт вважав культуру „другою природою”. У загальному вигляді з таким визначенням можна погодитись, та чи протистоїть культура природі? Культурознавці здебільшого відносять до культури все рукотворне. Людина в невпинній праці створила «другу природу», тобто простір культури [4, 86].

Але й безпосередній вплив природних факторів (ландшафту, клімату, наявності чи відсутності енергетичних ресурсів тощо) простежується у всіх напрямках – від знарядь праці й технологій до особливостей побуту й вищих проявів духовного життя. Це дозволяє говорити, що культурне і природне, продовжене й перетворене людською діяльністю. Разом із тим культура є щось протилежне природі, яка існує вічно і розвивається без участі людини. Виникнення культури як надприродного способу діяльності не виключає її єдності з природою і не знімає з рахунку природні фактори в її розвитку.

Неможливо аналізувати суспільство, не беручи до уваги його взаємодію з природою, оскільки воно живе в природі. Вплив суспільства на природу зумовлюється розвитком матеріального виробництва, науки й техніки, суспільних потреб, а також характером суспільних відносин. При цьому в силу зростання міри впливу суспільства на природу відбувається розширення меж географічного середовища й прискорення деяких природних процесів: накопичуються нові властивості, які дедалі більше віддаляють її від незайманого стану. Якщо позбавити сучасне географічне середовище його властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство в початкові природні умови, то воно не зможе існувати: людина геохімічно перетворила світ, і цей процес уже незворотній.

Але й географічне середовище неабияк впливає на розвиток суспільства. Людська історія – наочний приклад того, як умови середовища й обриси поверхні планети сприяли чи, навпаки, перешкоджали розвитку людства. Якщо на Далекій півночі, у цій замерзлій стихії, людина відібрала у природи засоби існування ціною важких зусиль, то у тропіках, у цьому царстві яскравих пахучих квітів, вічної зелені й соковитих плодів, неприборкана пишність марнотратної природи не дає волі людині. Географічне середовище, як умова господарської діяльності людини може безпосередньо вплинути на господарську спеціалізацію країн і регіонів.

Сили, які існують в природі, є неврівноваженими, тільки те і роблять, що спричиняють конфлікти. Людині з її діяльністю необхідно закріпити свої позиції у світі невпорядкованих стихій. Формуючи в рослинах, тваринах і предметах корисні для себе властивості, виробляючи більш вишуканий інструментарій своєї діяльності, зберігаючи та передаючи відповідні знання, людина створює культуру – особливий світ предметів, інструментів, живих сил, наділених