Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

1. Ізоляціоністська, або локальна, згідно з якою у культурології свій, не схожий на інші науки  підхід до предмета вивчення.
2. Інтеграційна – в основі цієї точки зору лежить переконання, що культурологія є синтезом соціальних і гуманітарних знань про культуру. Вчені, які входять до  цієї групи, розуміють культурологію як синтетичну сферу знання, котра виникла на межі філософії культури, соціології культури, культурної антропології, психології культури, етнології, історії культури, не зводячи її виключно  до філософії культури чи історії культури. Останній підхід до визначення предмета науки культурології має ті переваги, що, синтезуючи різні науки, він дає приріст нового знання,  проблематика перелічених наук входить у її предметне поле.

Предметом культурології – є не вивчення окремих феноменів культури, а системне дослідження процесів генези (походження, виникнення) і морфології (будови, форми) культури, її структури, сутності та змісту, типології, динаміки й мови.

Методологія культурології. Вітчизняні культурологи найчастіше звертаються в своїх дослідженнях до методів філософії, логіки, соціології, мовознавства, психології, історичних методів, а саме: до методу логічного аналізу, класифікації та систематизації, узагальнення, статистичного методу, синхронного, хронологічного, методу періодизації, методу актуалізації, а також до аналітичних процедур міждисциплінарного плану – структурно-функціонального підходу, методу моделювання тощо. 

Культурологія занурює людину у світ духовних цінностей, дає змогу осмислити як єдиний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво, етичні та естетичні норми й цінності. Виходячи з державних стандартів культурологічної підготовки студентів, навчання слід спрямовувати на засвоєння основних понять теорії культури, ознайомлення з основними напрямами, школами і теоріями у світовій та вітчизняній культурології, знання основних етапів і закономірностей розвитку світової й вітчизняної цивілізації та культури, у тому числі сучасних проблем збереження і найбільш ефективного використання культурної спадщини.

Спеціалісту економічного профілю відповідно до цих стандартів потрібно знати вихідні поняття й терміни культурології, найважливіші школи і концепції світової та вітчизняної культурології, характеристики основних етапів розвитку культури в історії людства. Він також повинен уміти орієнтуватися у культурологічній, художньо-естетичній і моральній проблематиці й поводити себе у житті згідно з вимогами, що ставляться до культурної, інтелігентної та професійно грамотної особистості.

 

Актуалізація проблем збереження духовності та культурних цінностей у останній чверті ХХ ст. зумовила звернення цілого спектра наук до вивчення сутності й функціонування такого феномена, як культура. Розглядаючи історію проблеми, слід зазначити, що на Заході дослідження в галузі культури були пов’язані передусім із досвідом таких окремих наук, як етнографія, історія, мистецтвознавство, що знайшло свій вияв у пріоритеті антропологічного, або функціонального, підходу до вивчення культури. Згідно з цим підходом виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства. 

Складовими частинами формування цього підходу можна вважати теорії представників еволюціоністської  культурологічної школи – англійців Герберта Спенсера, Едуарда Тайлора та американця Льюїса Моргана. Еволюціоністи вважали, що культура розвивається по прямій висхідній лінії, від простого до складного, і цей процес є безперервним. Вадою їхніх міркувань виступала абсолютизація принципу неперервності історичного розвитку. 

Плідним напрямом у межах антропологічного підходу можна вважати циклічну концепцію (її розробляли німецький філософ Освальд Шпенглер, англієць Арнольд Тойнбі). Відповідно до циклічної теорії культура представлена окремими локальними типами, які розвиваються циклами, тобто проходять аналогічні стадії виникнення, зростання, зламу і розкладання. Культура розвивається шляхом коловороту згаданих локальних типів, що приходять на зміну один одному. Зокрема, теорія О. Шпенглера, викладена у його знаменитій праці „Занепад Європи”, трактує кожну культуру як “живий організм”, що має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур учений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську (греко-римську), візантійсько-арабську, західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку науковця, має свою долю і живе приблизно 1000 – 1500 років. Потім культура вмирає, та сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Позитивним у цій теорії є те, що філософи циклічної школи намагалися розкрити проблеми типології культури, але вони робили акцент на дискретності (перервності, стрибкоподібності) культурного розвитку.

До антропологічного підходу в поясненні процесів розвитку культури вдавалися як представники раціоналістської школи, так й ірраціоналісти. Раціоналістську школу в культурології започаткували ще французькі просвітителі, які трактували культурність майже як синонім розумності та пов’язували розвиток культури із досягненнями в сфері науки, мистецтва і просвітництва. Своєї вищої форми розвитку раціоналістичний напрям досяг у Георга Гегеля – видатного німецького мислителя. Його ідеї про роль розуму в розвитку культури правомірно називають “надраціоналістичними”. Він побачив логіку в усій сукупності культурно-історичних процесів і вважав культуру характеристикою зрілості людського розуму.

Серед наукових праць представників антропологічної концепції ХХ ст. найдосконалішими постають дослідження поляка Броніслава Малиновського, американців А. Кребера і Ф. Клакхона. Так, зокрема, Б. Малиновський пов’язував виникнення й розвиток культури із задоволенням людських потреб (первинних – тобто спрямованих на продовження роду та забезпечення його життєдіяльності, похідних – пов’язаних із виготовленням і вдосконаленням знарядь праці, та інтеграційних, що проявляються у необхідності згуртування