Леконт де Ліль

 

Вступ

1. Передумови формування творчого стилю Леконта де Ліля

2. Післяреволюційні мотиви творчості Леконта де Віля

3. Природнича та антиклерикальна тематика у ліриці Леконта де Віля

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Шарль Марі Рене Леконт де Ліль (фр. Charles Marie Rene Leconte de Lisle, 22 жовтня 1818 – 17 липня 1894) – французький і реюньйонський поет, голова парнаської школи. Творчість Леконта де Ліля представлена трьома прижиттєвими поетич-ними збірками: «Античні вірші» (фр. Poemes antiques, 1852), «Варварські вірші» (фр. Poemes barbares, 1862), «Трагічні вірші» (фр. Poèmes tragiques, 1886), а також перекладами античних авторів і вийшли посмертно збіркою «Останні вірші» (фр. Derniers poemes, 1895).

Метою дослідження є вивчення провідних тем та мотивів творчості Леконта де Вілля.

Вибір певних тем і їхня розробка пов'язують його з романтизмом, особливо опис дикої природи (кольори, екзотика, тварини), сюжети з історичною і міфологічною основою. Розвиваючи традиції «мистецтва для мистецтва», закладені Теофілем Готьє та Теодором де Банвілем, поет пориває з романтичним рухом і відстоює нову доктрину, що стала зразком для парнасців. Ця доктрина спирається на такі тези: поезія повинна бути безособовою (поет не повинен оспівувати власне «я») ; поет повинен доводити форму до досконалості, а не розраховувати на саме лише натхнення; поет має прагнути до краси, що найяскравіше втілилася в культурі Давньої Греції (а також Індії та інших країн) ; саме наука, керована розумом, а зовсім не почуття має стати безмежнім полем для поетичного вираження; поет не повинен втручатися в сучасне життя.

Першим українським перекладачем Леконта де Ліля був М. Школиченко, який в 1893 році опублікував у львівській «Правді» свій переклад вірша «Південь». Леконта де Ліля українською перекладали також Павло Грабовський, Василь Щурат, Дмитро Паламарчук. Особливо вартіснім був перекладацький внесок українських «неокласиків»: переклади Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Юрія Клена. У 1956 році Михайло Орест опублікував окрему збірку перекладів Леконта де Ліля, до якої увійшли 52 переклади (Мюнхен, 1956).

 

 

Шарль Марі Рене Леконт де Ліль народився в 1818 році на острові Реюньйон від матері, багатої креолки, і батька – скромного фельдшера наполеонівської армії.

Дев'ятнадцятирічним юнаком він, подібно до більшості молодих креолів свого класу, поїхав до Франції продовжувати і завершувати освіту. Оскільки на той час Суецького каналу не було, то з Реюньона плили на південь, огинали Африку, підіймалися до екватора, перетинали Північний тропік, тобто подорож була довгою. Цей переїзд через два океани був не лише визначною подією у житті де Ліля, але й переживанням поетом довгого вимушеного споглядання двох безодень – водне й небесної – і тривале відчуття своєї загубленості серед них зміцнило в його поетичній свідомості ті думки і почуття, які тяжіли над ним протягом всього періоду його творчості. Можливо саме тоді, дивуючись красою тропічного зоряного неба, він побачив те, про що написано в одному з найбільш коротких і чудових його віршів:

Время, пространство, число

С темных упали небес

В море, где мрак и покой.

Однак приїзд до Франції затьмарив перед молодим Леконтом де Лілем природу й філософію природи проблемами людини, її потребами і постійною боротьбою. Незважаючи на дитинство, проведене в сім'ї плантаторів-рабовласників, а можливо, саме тому, що бачив занадто багато жорстокості й несправедливості у своєму середовищі, він виявився у рядах великодушної і передової молоді, захопленої уявленнями утопічних соціалістів.

Як багато молодих людей, Леконт де Ліль вивчав юриспруденцію, але займатися йому хотілося лише літературою і журналістикою. Однак спершу його спіткала смуга невдач, які й змусили молодого юриста і літератора повернутися в 1843 році на Реюньон і служити там у суді. Проте це тривало лише на два роки. Зв'язки з фур’єристами виявилися раптом корисними: у 1845 році Леконт де Ліль знову у Франції, в Парижі, співробітничає з газетою «Демокрасі пасифік».

Революцію 1848 року Леконт де Ліль прийняв захоплено. Ще до лютневих днів він писав статті, які викривали багатіїв і ратують за народ, статті, у яких утверджувалося право трудящих на належну їм частку життєвих благ, а революція називалася «найсправедливішою з війн». У перші місяці революції він працює в революційних клубах, виступає активістом петиції республікансько налаштованих уродженців заморської Франції, яка вимагала скасування рабства в колоніях. Ця діяльність Леконта де Ліля привела його до розриву з сім'єю, яка матеріально постраждала від звільнення рабів і зреклася від свого нащадка.

 

 

Невдача червневого повстання паризьких робітників і його наступна поразка стали для де Ліля важким ударом. Французькі письменники по-різному відгукнулися на буржуазну реакцію і бонапартистський переворот. Віктор Гюго з гнівним презирством виїхав за межі Франції і звідти продовжував боротьбу за волю. Проспер Меріме став сенатором Другої імперії. Леконт де Ліль, втративши віру в народ і його справу, скріпивши серце, прийняв маленьку пенсію від уряду Наполеона III, і це змушувало його до політичного мовчання: він не опублікував тих антибонапартистських віршів, які все-таки писав,