Леконт де Ліль

Влача бессмыслицу своих ночей и дней

И в скуке утонув чудовищной своей,

Вы глупо сдохнете, карманы набивая.

Леконт де Ліль, поет, мислитель, мрійник, і раніше шукав прекрасне й високе в минулому людства, мав тепер для цього ще більше підстав. Крім античності він захоплюється епічними переказами і міфами всіх народів і епох, які в середині XIX століття опинилися у сфері уваги європейської філологічної науки. Йому відкривається Індія вед, Рамаяни і Махабхарати, давньокельтський світ, європейська північ Едди і саг, світ Біблії й ісламу, легендарне середньовіччя іспанського романсеро і багато іншого. Для Леконта де Ліля поезія – це подруга й соратниця історії, особливий спосіб проникати у минуле і відтворювати його.

Історична балада романтиків – на французькому грунті, насамперед, балада Віньї і Гюго – завжди була маленькою епічною поемою. У Леконта де Ліля вона набуває суто епічної суворості: він очищує її від будь-яких ліричних оцінок, моралізаторських коментарів, намагаючись розчинитися у своїх героях, засвоїти їх психологію, мовне мислення, передати у своїх написаних французьким олександрійським віршем баладах інтонацію тих епічних поем, легенд і хронік, якими вони були натхненні. Він усуває традиційне французьке звучання античних і варварських імен і термінів: у нього з'являються Klytaimnestra замість Clytemnestre, Heracles замість Hercule, Phoibos замість Phebus. Він хапається за найменшу можливість вкласти у французький вірш германські імена – Hialmar, Angantyr, Hervor, Gudruna, Ullranda, кельтські Murdoch, Dylan, Komor, Uheldeda, Gwyddon.

Археологічно докладні описи у його віршах звільнені від нудного педантизму, вони так само істотні й поетичні, як опис зброї Ахілла в «Іліаді» або палацових інтер'єрів в «Одіссеї»: недарма Леконту де Лілю належить найкращий, найпоетичніший і найточніший французький переклад обох гомерівських поем. Коли в чудовій поемі «Побоїще на Моні» поет мобілізує всі засоби й можливості настільки дорогого і важливого для себе словесного живопису –

Здесь барды, воины-поэты, стали в ряд,

Как вросшие в гранит. У бедер их блестят

Широкий плоский меч и рота золотая.

Их пышные чубы колышутся, спадая

С крутого наголо обритого чела,

Пером украшенные цапли и орла.

все це не бутафорія і реквізит, а справжні, поетично відчуті слова, які допомагають читачеві увійти у незвичайний для нього первісний і величний світ і повноцінно відчути його.

Історико-фольклорні захоплення Леконта де Ліля і його поетичний стиль у цілому не змінювалися протягом всього його творчого життя, про що можна судити за чотирма книгами – «Античні поеми» (1852), «Варварські поеми» (1862), «Трагічні поеми» (1884) і «Останні поеми». Вірші й поеми першої з них написані були в основному ще до тієї духовної кризи, яка захопила Леконта де Ліля після катастрофи революції. Хоча вони теж звернені до минулого – епічної традиції Еллади й Індії, але у світлі тодішніх фур’єристських сподівань поета піднесений, гармонічний і світлий світ, який розкривається в них, може бути зрозумілий як свого роду утопія: пам'ять про «золоте дитинство людства», яке стає мрією про його майбутнє.

У «Варварських поемах» і «Трагічних поемах», написаних уже в період духовної кризи, пережитої поетом, розірвано зв'язок з міфом та утопією. Богів і напівбогів змінюють люди, епічний колорит балад і поем Леконта де Ліля стає похмурим, а людські долі в них – безвихідними.

У «Античних поемах» Леконта де Ліля тихі плавні образи людей і природи, навіть якщо вони суворі й трагічні, оточені епічним сяйвом. У трьох же інших книгах, написаних після 1848 року, поет вже уникає поетичної ідеалізації людини і прагне показати героя легенди, саги, історичного переказу одержимого буйними, руйнівними страстями, безпосередньо варварським і у мужності, і в любові, і в ненависті, і в хитрощах.

Тема любові невіддільна для Леконта де Ліля від теми крові і смерті. Єдиний відзвук античності в «Варварських поемах» – образ Єхидни, напівжінки-напівзмії, спокусниці, яка пожирає своїх коханців. Те ж саме знаходить він у північній і кельтській сазі: королеву Брунгільду – вбивцю Сігурда («Смерть Сигурда»), наречену вікінга Хьяльмара, яка посміхається його закривавленому серцю, що приніс їй ворон («Смерть Хьяльмара») тощо. І те ж саме в «Малайських пантумах», де ліричний герой убиває з ревнощів кохану.

 

 

Немає у світі поета, який не віддав би данини тому «ліриці природи». У творчості Леконта де Ліля природа, і, насамперед, рідні йому тропіки, займають велике і важливе місце, але це не лірика, не переживання природи, а розповідь про неї. Леконт де Ліль у цій ліриці перетворюється на щедрого, докладного натураліста: поетичний темп стає уповільненим, рядок змінює рядок ніби знехотя, і слова ущільнюються, щоб вмістити у вірш якнайбільше предметів видимого світу. Неквапливо йде через савану череда слонів («Слони»), заліг на зеленому острівці пітон («Абома»), спить у майже нерухомому ширянні кондор («Сон кондора») – це символи світу, який живе несвідомо, і навіть стрибок ягуара до здобичі лише на мить порушує величну дрімоту природи.

У Леконта де Ліля показана і оспівана доконана байдужість природи до людини. І тому навіть залиті сонцем пейзажі приховують у собі щось лиховісне і безрадісне. По суті, поетичний сюжет майже кожного такого вірша – це розповідь про те, як у світі, випадково чимось потривоженому, знову запанують безмовність і нерухомість.

Всі ці ознаки поетичної творчості Леконта де Ліля – формальна досконалість, прагнення до зорової, відчутної пластичності образу, чіткість вірша – зробили його визнаним очільником «парнаської школи»: так почали називати молодих поетів, які групувалися довкола нього і видавали свої твори у збірнику «Сучасний Парнас».

Окремо стоять в поезії Леконта де Ліля антиклерикальні і навіть богоборчі мотиви, які перегукуються з його опублікованим наприкінці 1871 року памфлетом «Популярна історія християнства». Виразно безпристрасна інтонація, з якою викладаються накопичені століттями злодійства католицького духівництва, надає цьому памфлету особливо різкої викривальної сили, а ерудиція поета-історика допомагає йому знаходити маловідомі, але надзвичайно яскраві документи і факти для підкріплення антирелігійних позицій. Взагалі після Паризької Комуни, у початковий період Третьої республіки, Леконт де Ліль повернувся до публіцистики.

Аналогічно багатьом французьким письменникам тієї епохи він не зрозумів значення Паризької Комуни і негативно ставився до її діяльності. Однак торжество версальців, кривава розправа над комунарами і наступ реакційних сил насторожили поета: він випускає в другій половині того ж 1871 року брошуру «Народний республіканський катехізис», у якій вимагає справді демократичних порядків, і «Популярну історію французької революції», у якій стверджується право народу на повстання і виправдовується політика якобінців та їх революційний терор.

Суперечливість художньої свідомості – властивість майже всіх письменників і поетів класичного дев'ятнадцятого століття. Але до того, що зрозуміло в художників, які безпосередньо виражали свої думки й почуття, доводиться уважно придивлятися, коли мова йде про такі складні явища, як творчість Леконта де Ліля. Пізні символісти й естети вчилися в нього бачити зовнішній світ, відкидаючи песимістичну філософію. Але сам творець «Варварських поем» ніколи не був холодним колекціонером екзотичних та історичних раритетів.

 

 

Леконт де Ліль – французький поет, глава і теоретик поетичної групи «Парнас». Народився в сім'ї француза-фельдшера і креолки, вчився в Бретані. Леконт де Ліль у 1840-х роках зблизився з соціалістами, співпрацював у виданнях «Фаланга», «Мирна демократія», був активним учасником революційних подій 1848 р., ініціював закон про скасування рабства в колоніях.

У поезії Леконт де Ліль є продовжувачем традицій Готьє, прихильником теорії «чистого мистецтва». Перший збірник «Античні вірші» (1852) пронизаний пафосом заперечення сучасної дійсності. Античність для поета – прообраз майбутнього, ідеал, до якого повинен прагнути художник. Вірша цієї збірки відзначені пластичною виразністю образу, спокійною величчю, статикою, умиротворенням. Леконту де Лілю властиве відчуття гармонії буття, виражене в мотивах відпочинку, тиші, спокою. Як і Готьє, Леконт де Ліль проголошує головним принципом творчості служіння Прекрасному.

У поетичних збірниках «Поеми й вірші» (1855), «Нові вірші» (1857), «Варварські вірші» (1862) поет часто звертається до далеких часів і древніх цивілізацій (Древньої Греції, Індії, Сходові). За допомогою зорових і звукових образів Леконт де Ліль створює масштабні, мальовничі пейзажі, у яких особливо підкреслюються сила і краса тропічної природи, її динамічний рух («Незайманий ліс», «Чорна пантера», «Сон кондора»), активність ліричного героя, що прагне стати розмірним величезному миру («In excelsis»). Леконт де Лиль поетизує варварські часи («Серце Хіальмара»), представлені як антитеза незначним буржуазним «варварам» – сучасникам Леконта де Лиля («Сучасникам»).

У багатьох віршах Леконта де Лиля, написаних після революції 1848, звучать песимістичні мотиви, з'являються образи безодні, прірви. Поет зображує людство рабськи покірним і боягузливим, не самостійним у своїх діях, пасивною жертвою Бога («Слони», «Оазис», «Місячне сяйво», «Ягуар», «Ревуни»). Ці мотиви підси-люються у його пізній творчості. Тема смерті стає домінантної в цих творах і реа-лізується в образах і мотивах порожнечі, темряви, мертвотності, холоду, безлюддя.

 

 

Анненкова О. С. Французька література ХІХ століття: від Стендаля до Мопассана: навч. -метод. посіб. / О. С. Анненкова; Ун-т Сучас. Знань. – К. : О. О. Купріянова, 2008. – 160 с.

Балашов Н. И. Леконт де Лиль и парнасская группа / Н. И. Балашов // История французской литературы. – в 4 т.. – Т. II. – М., 1956. – С. 582-598.

Кочур Г. Етапи розвитку (Французька література в українських перекладах) / Кочур Г. // Григорій Кочур. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв’ю / Упоряд. А. Кочур, М. Кочур; Передм. І. Дзюби, Р. Зорівчак. – К., 2008. – Т. 1-2. – С. 74-84.

Манн Ю. Мировая художественная культура. XIX. Литература / Ю. В. Манн, О. В. Стукалова, Е. П. Олесина. – СПб. : Питер, 2007. – 464 с.

Наливайко Д. Зарубіжна поезія другої половини ХІХ – початку ХХ сторіччя / Д. Наливайко // Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ-ХХ ст. – К. : Навчальна книга, 2003. – С. 3-37.

Обломиевский Д. Д. Французский символизм: научное издание / Д. Д. Обломиевский. – М. : Наука, 1973. – 301 с.

Поэзия Франции. Век XIX: пер. с фр. / вступит. статья С. Великовский; редактор Б. Дубин; комментарии Ю. Гинзбург. – М. : Художественная литература, 1985. – 464 с.

Соколова Т. В. История западноевропейской литературы / Т. В. Соколова. – М. : Высшая школа, 2003. – 357 с.

Эстетика раннего французского романтизма / сост., вступ. статья и коммент. В. А. Мильчиной; пер. с фр. – М. : Искусство, 1982. – 480 с.