Лікарські рослини, що використовуються для лікування органів дихання у флорі Рівненського району Рівненської області, їх використання та охорона

Слід зазначити, що далекі предки скіфи і слов'яни володіли великим запасом знань про рослини і широко використовували їх при наданні медичної допомоги. Серед скіфів були збирачі рослин, котрі заготовляли їх не лише для задоволення власних потреб, а також для продажу на зовнішньому ринку, в першу чергу – грекам. Ними виявлено багато лікарських рослин, що не втратили свого значення й тепер (солодка, горицвіт, подорожник). Вони першими знайшли «скіфський» корінь, назвали його «солодкий» і широко використовували при грудних захворюваннях й лікуваннях ран. Скіфська народна медицина дала ряд визначних вчених-лікарів, відомих далеко поза межами рідної країни.

Отже, людина, ще з глибокої давнини володіла неабияким запасом відомостей про лікувальні властивості різних рослин і широко їх використовувала. У середні віки вивчення лікарських рослин мало просунулося вперед, дише арабські вчені в ці часи збагатили науку, склавши у XIII ст. фармакопею.

Хоча про застосування рослин із лікувальною метою на території Київської Русі ми знаємо не так уже й багато, але відомо, що в ті далекі часи в арсеналі ченців, які займалися зціленням хворих були мед, віск, шипшина, звіробій, подорожник, горицвіт, чорнобиль (полин), цибуля, ліщина та ін. У літописах згадуються імена Івана Смера, який мав значний досвід і майстерність у лікувальній справі й служив у князя Володимира (X ст.) ; лікарів Агапіта та Петра Сираніна, що служили при князівських дворах Києва та Новгорода.

У Київській державі медицина і фармація із стародавніх часів розвивалася самобутніми шляхами. В рукописних травниках і лікувальниках, які дійшли до нас з XI ст. наводяться описи багатьох рослин, які використовувалися тоді на Русі.

З прийняттям християнства поширюється письменність, з'являються перші книги – травники, зільники, лікувальники. В них уже зустрічається певна систематизація матеріалів про лікувальні властивості рослин, робляться висновки, даються корисні поради, які, проте, зараз звучать досить наївно та окультно.

Для історії постає дуже цікавою найдавніша писемна пам'ятка Київської Русі – «Ізборник Святослава», який був укладений в 1073 – 1076 p. p. для київського князя Святослава Ярославовича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру «Ізборник» стверджує користь знань і читання книжок; подає описи блекоти, аконіту, болиголову тощо.

Винятковою енциклопедією медичних знань XII ст. є науковий трактат «Мазі» київської князівни Євпраксії Мстиславівни (1108 – 1172 p. p.). Вона пристрасно вивчала народну медицину і сама лікувала хворих. У книзі містяться гігієнічні поради, розповідається про користь повітря і фізичних рухів, раціонального харчування та описується лікування окремих недуг. Трактат далекий від марновірства і забобонів, які були дуже поширені тоді в подібній літературі.

В кінці ХУІ ст. (1586р.) з наказу царя Федора Івановича видано перший офіційний російський травник, який є праобразом майбутніх фармакопей; одночасно створюються на городах грядки «зелійних трав». Тоді ж (кінець ХУІ ст.) зроблено першу спробу організації керівного органу медичними справами в Росії – «Аптекарську палату» у Москві, яка пізніше була перетворена в «Аптекарський прйказ». Однією з його функцій була організація збирання лікарських рослин. До цього ж часу відноситься і початок культивування лікарських рослин у тодішній Росії.

Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 p. p. під проводом Богдана Хмельницького лікарі застосовували для лікування гнійних ран хлібну вологу цвіль, а також настої подорожника великого, звіробою звичайного, перстачу прямостоячого (калгану), родовика лікарського, деревію звичайного та ін.

Найбільш важливий поштовх цій справі дав Петро І. З його наказу були створені спеціальні казенні аптеки й аптекарські городи. На початку ХУІІІ ст. (1709 р.) в м. Лубни була заснована перша в Україні казенна аптека (за даними В. Д. Отамановського перші приватні аптеки виникли раніше, у ХІУ-ХУІ ст. в містах Львові, Києві, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському), яка заготовляла з місцевої флори лікарські трави для потреб армії та населення. При аптеці були закладені два аптекарських городи -»ботанічні сади» (в м. Лубни і в с. Терни під Лубнами) загальною площею в 50 десятин. На цих городах вирощували ромашку лікарську, шавлію лікарську, белладонну звичайну, перець стручковий, гірчицю, аконіт та ін.

В епоху, коли на Україні на повну силу розгорнула свою діяльність Києво-Могилянська академія, значного розвитку поряд з іншими науками набула і лікувальна справа. В 1802 р. при Києво-Могилянській академії було відкрито дворічний медичний клас, у якому викладали анатомію, фізіологію, хірургію, проводились практичні заняття з цих дисциплін. З Києво-Могилянської академії вийшли видатні вітчизняні вчені-медики: Нестор Максимович-Амбодик (1743-1812 р. р), Іван Андрійович Полетика (1726- 1783 p. p.), Петро Іванович Погорецький (1735-1780 р. р), Мартин Матвійович Тереховський (1740-1796 p. p.), Данило Степанович Самойлович (1742-1805 р. р).

Надзвичайно цікава праця Нестора Максимовича-Амбодика «Лікарське речеслів'я, або опис цілющих рослин». У цій багатотомній фундаментальній праці подано не лише опис, а й малюнки лікарських рослин, що мало важливе значення для практичних лікарів.

Надалі вивченню вітчизняних сировинних ресурсів, в тому числі й лікарських рослин, чимало сприяли вчені-ботаніки, які брали участь у численних експедиціях (П. С. Крашенінніков, П. С. Палас, Й. Г. Гмелін, І. І. Лепехін, Г. Ф. Соболевський, А. Т. Болотов, М. П. Щеглов, І. О. Двигубський, О. П.