Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Методика формування сімейних відносих у студентів ВНЗ на прикладі дисципліни «Плодівництво»

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
42
Мова: 
Українська
Оцінка: 
КУРСОВА РОБОТА
 
на тему:
 
«Методика формування сімейних відносих у студентів ВНЗ на прикладі дисципліни «Плодівництво»
 
 
ЗМІСТ
 
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади підготовки студентів ВНЗ до сімейного життя
1.1. Підготовка молоді до шлюбу і сімейного життя
РОЗДІЛ 2. Методичні особливості організації та проведення лекційного заняття
2.1. Методичні особливості організації та підготовки викладача до лекційного заняття
2.2. Методика проведення лекціі: «Малина»
ВИСНОВКИ
СПИСКИ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
ВСТУП
 
Лекція як форма організації навчального заняття використовується у вищих навчальних закладах для вивчення різних предметів. Будується вона на основі ін-формаційно-монологічного методу подачі та пояснення матеріалу і організації пізнавальної діяльності студентів. При цьому викладач у систематизованій, доказовій і аргументованій формі словесно подає і пояснює навчальну інформацію, використовує відповідні наочні посібники, демонстраційний експеримент і інші засоби навчання.
Лекція – головна інформаційна магістраль у навчальному процесі, що сприяє засвоєнню системи знань із спеціальності, формує широкий професійний кругозір і загальну культуру. Студенти оволодівають сучасною наукою, її методами, проникають у глибини її основних проблем, у логіку й методологію її розвитку; пізнають життєвий потенціал, входять у лабораторію наукового мислення викладача.
Необхідна висока культура лекційної діяльності. Кожен лектор зобов’язаний вивчити основи лекційної майстерності, тобто оволодіти загальною грамотою цієї справи, щоб досягти в ньому досконалості. Необхідно свідомо засвоїти попередній лекційний досвід і зрозуміти особливу природу лекції, її закони і можливості.
Методичні питання класифікації лекцій, етапів їх підготовки та проведення були висвітлені у дослідженнях ряду педагогів. Особливої уваги заслуговують наукові праці А. В. Хуторського [24], А. М. Столяренка [22], В. М. Фокіна [23] та ін.
Метою – розробити методику підготовки і проведення лекційного заняття з дисципліни «Плодівництво» по темі «Малина».
Предмет дослідження – підготовка і проведення лекційного заняття з дисципліни «Плодівництво» по темі «Малина».
Об’єкт дослідження – зміст та методика навчання з дисципліни «Плодівництво».
Завдання дослідження:
Висвітлити кваліфікаційні підходи до типів лекцій.
Описати етапи підготовки до лекції.
Охарактеризувати особливості проведення лекційного заняття з дісциплини «Плодівництво».
Підтвердити робочу гіпотезу про те, що лекція була і залишається основним видом навчальної роботи при лекційно-семінарській формі організації навчального процесу.
Основними методами, що використані у даній курсовій роботі є описовий, статистичний, структурного і функціонального аналізу.
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ ВНЗ ДО СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ
 
1.1. Підготовка молоді до шлюбу і сімейного життя
 
Одним із основних завдань суспільства є підготовка молоді до створення повноцінної сім'ї. Така підготовка повинна ґрунтуватися на системі знань, умінь і навичок, здобутих під час навчання у загальноосвітній школі. Однак педагогічні дослідження свідчать про існування певних проблем щодо сприйняття студентами себе у сімейному житті: незнання елементарних норм сімейного права; хибне уявлення про особливості статево рольової поведінки; відсутність психологічної готовності до домашньої праці, рівномірного розподілу домашніх обов'язків; несформованність, психологічних рис, необхідних для гармонійного спілкування у шлюбі, невміння розв'язувати конфліктні ситуації у міжстатевому спілкуванні; відсутність психологічної і практичної підготовки до виховання і догляду дітей, виконання материнських і батьківських функцій. Готовність до шлюбу і сімейного життя передбачає не лише бажання закоханих постійно бути разом, а й відповідальність і серйозні забовязання. Вона охоплює декілька аспектів:
  • формування певного морального комплексу: готовність особистості прийняти на себе нову систему обов'язків щодо свого партнера, майбутніх дітей. Йдеться насамперед про розподіл ролей між подружжям;
  • готовність до міжособистісного спілкування і співпраці. Сім'я є малою групою, для ії нормального функціонування необхідні узгодженість ритмів життя подружжя;
  • готовність до самопожертви заради партнера, що не передбачає здатність до відповідної діяльності, заснованої на альтруїзмі (безкорисливість) ;
  • наявність якостей, пов'язаних із проникненням у внутрішній світ людини (емпатійний комплекс) ;
  • висока естетична культура почуттів і поведінки особистості;
  • уміння розв'язати конфлікти конструктивним способом, здатність до саморегуляції власної психіки і поведінки.
Вивченням проблеми підготовки студентів ВНЗ до сімейного життя займались ряд авторів: Заболотна Т. М. (Підготовка студентської молоді), Фіцула М. М. (Педагогіка вищої школи), Кравець В. П. (Теорія і практика підготовки учнівської молоді до сімейного життя).
У процесі підготовки до сімейного життя слід виховувати у молодих людей вміння уникати ситуацій, які спричинюють сімейні чвари, а часто – і розлучення. Йдеться про намагання партнерів домінувати в сім'ї; незадоволену потребу в спілкуванні; несумісність партнерів, що зумовлено різними умовами проживання, перебуванням під впливом різних колективів, сімей, різними життєвими цінностям; недоліки виховання, характер і моральний розвиток сім'ї (споживацтво, егоїзм, надмірна критичність) ; нерівномірний розподіл обов'язків; незадоволені матеріальні потреби; порушення сімейної етики (ревнощі, подружня невірність), незадоволення сексуальних потреб тощо.
Підготовка молоді до шлюбу і сім'ї є багатогранним процесом, який охоплює кілька аспектів загально соціальний, моральний, психологічний, правовий, господарсько-економічний, естетичний, інтимно-сексуальний. Всі вони тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного, мають за мету формування хорошого сім'янина.
Загальносоціальна підготовка молоді до сімейного життя передбачає завершення освіти, здобуття професії, початок самостійної трудової діяльності. З цим нерозрив­но пов'язана соціально-економічна готовність до шлюбу, сутність якої полягає в можливості молодих людей само­стійно матеріально забезпечити себе і свою сім'ю, і усві­домлення ними відповідальності за партнера, за сім'ю, за дітей.
Моральна підготовка до сімейного життя передбачає формування готовності будувати сім'ю, серйозного ставлення до шлюбу, почуття відповідальності, доброти, чуй­ності, обов'язку, терпеливості, турботливості тощо, а також ознайомлення з правилами подружнього етикету, культурою і етикою поведінки в сім'ї тощо.
Правова підготовка до сімейного життя має на меті ознайомлення молодих людей з основними положеннями сімейного права: моногамія (одношлюбність) ; досягнення шлюбного віку, визначеного в Україні: для дівчат 17 – років, для юнаків – 18 років; запобігання кровозмішуванню (неможливий шлюб між родичами по прямій лінії, а також між тими, хто усиновлював, і тими, кого усиновили) ; психічне здоров'я партнерів (дієздатність) ; обопільна згода партне­рів (добровільність) ; рівноправність незалежно від походження, соціального і майнового стану, національності тощо.
У процесі підготовки до сімейного життя студенти засвоюють права і обов'язки подружжя, особисті правовідносини, майнові відносини, правовідносини між батьками і дітьми. Ознайомлюються також зі змістом державних актів про позбавлення материнських і батьківських прав, усиновлення, правові основи і наслідки розлучення, шлюбний контракт. Важливо розкрити студентам положення кримінального права про кримінальну відповідальність за ухиляння від лікування венеричних хвороб, зґвалтування, розбещення неповнолітніх тощо.
Господарсько-економічна підготовка до сімейного життя передбачає формування умінь і навичок економіч­ного і господарського характеру, необхідних у домашньо­му побуті: ведення домашнього господарства, рівномірний розподіл обов'язків між членами сім'ї, подолання хибних установок щодо поділу домашньої праці на жіночу і чоло­вічу, планування і дотримання сімейного бюджету тощо.
Естетична підготовка молоді до сімейного життя зорієнтована на формування уявлень про естетичну культуру сім'ї, ознайомлення з естетикою міжстатевих стосунків, основами етикету у взаєминах чоловіка і жінки; на ви­ховання поваги до сімейних традицій, бажання їх примно­жувати, вміння організовувати сімейні свята. У її процесі формуються правильні уявлення про естетику побуту, з'являється бажання вносити прекрасне у свій побут, розвивається хороший смак (вміння одягатися, користуватися прикрасами, косметикою). Дуже важливо, щоб студенти усвідомили значення мистецтва в житті сім'ї, що допоможе їм цікаво організовувати дозвілля та відпочинок людини.
Психологічна підготовка до сімейного життя спрямована на формування здатності розуміти іншу людину, підтримувати її і психологічно розвантажувати. А це передбачає виховання в собі таких якостей, як емпатія (здатність співпереживати), емоційна гнучкість, розуміння потреб партнера, вміння пристосуватися до його звичок, особливостей характеру. Важливим також є вміння створювати спокійний морально-психологічний клімат в сім'ї, готовність підтримувати обстановку радості, бадьорості і оптимізму, здатність регулювати складні конфліктні ситуації. Цій меті підпорядковано розвиток психологічної приваб­ливості особистості, її здатності до контактів з іншими людьми, вміння спілкуватися і співпрацювати.
Інтимно-сексуальна підготовка полягає у формуванні в молоді певного рівня сексуальної культури. Важливим її елементом є емоційне багатство особистості, вміння надавати своєму почуттю різних відтінків, здатність до пере­живання насолод, віднайдення засобів вираження почуття кохання. Одним з невід'ємних атрибутів сексуально вихо­ваної людини є дотримання нею гігієнічних вимог.
Підготовка молоді до виконання материнських і батьківських функцій передбачає освоєння нею репродуктивної функції сім'ї.
Це усвідомлення ролі дітей в подружньому житті, їхнього впливу на родинне життя: діти урізноманіт­нюють і збагачують міжособистісні стосунки, розширюють сферу інтересів і потреб сім'ї, дають батькам емоційне задо­волення самою своєю появою на світ, а відтак – своїми успіхами, задовольняють почуття материнства і батьків­ства, підносять престиж сім'ї як мікроосередка суспільства.
Підготовка молоді до сімейного життя являє собою комплекс всебічних взаємодій з батьками, вчителями, однолітками, з іншими людьми, із засобами культури і масової інформації, в результаті яких відбувається усвідомлення особливостей шлюбно-сімейних взаємин, розвиток відповідних почуттів, формування уявлень, поглядів, переконань, якостей і ірівичек, пов'язаних з готовністю до шлюбу та сімейного життя.
Підготовка молоді до сімейного життя – формування навичок здорового способу життя, культури сімейних стосунків; формування знань про розвиток особистості; формування статево-рольової ідентифікації; формування знань у сфері сексуальної поведінки; розвиток комунікативних навичок; корекція особистих проблем, проблем психологічної і статевої несумісності, подружньої невірності; створення власного іміджу; духовне виховання, статеве виховання; оволодіння знаннями щодо проблем алкоголізму і наркоманії; профілактика захворювань, що передаються статевим шляхом, СНІДУ; планування сім’ї, сімейна економіка; збереження репродуктивного здоров’я, профілактика небажаної вагітності, підготовка до народження здорових дітей, їх матеріального забезпечення; розвиток сімейних традицій; робота з дівчатами-сиротами, які виховуються в інтернатах.
 
РОЗДІЛ 2. Методичні особливості організації та проведення лекційного заняття
 
2.1. Методичні особливості організації та підготовки викладача до лекційного заняття
 
Питання про те, як готуватися до лекцій, включає в себе ряд вимог, про які корисно постійно нагадувати, особливо початківцям. Ці вимоги стосуються вміння правильно «робити» лекцію, тобто певної культури в роботі.
Лише на перший погляд здається – все просто: бери книги, виписуй що потрібно, складай лекцію і читай її собі на здоров’я. На справді нерідко відбувається так: матеріалу зібрано багато, а справитись з ним лектор не може, в лекцію входить лише не значна частина цього матеріалу. Або, навпаки, лекція вийшла об’ємна, а цілі розділи теми виявились в ній не розкритими або просто не згаданими, оскільки не була відпрацьована відповідна література. Всі прорахунки відбуваються частіше всього тому, що не дотримуються певні правила роботи.
Форми і методи підготовки до виступу різноманітні. Тут багато залежить від особливостей пам’яті, досвіду, складу розуму лектора, характеру виступу, особливостей аудиторії. Однак про загальні моменти підготовчого процесу, загальних методичних положеннях говорити можна.
Підготовку до лекції можна умовно розділити на три етапи:
Попередня робота. Перший етап – дослідницький процес. Лектор визначає проблему майбутнього виступу, її актуальність, практичну значимість теми, встановлює коло питань, вивчає джерела, котрі в подальшому стануть основою змісту майбутньої лекції. Відвідує консультації, лекції на аналогічні теми і т. п. На цьому етапі лектор накопичує знання [8].
Розробка змісту майбутньої лекції. Підготовка теоретичної частини виступу, відбір фактів, їх аналіз та узагальнення, вибудова логічної системи аргументації, складання плану – це другий етап підготовки лекції. Він завершується створенням «макету» майбутньої лекції – тексту. На цьому етапі лектор визначає об’єм відомостей, котрі він повідомить слухачам, але текст – це матеріал, необхідний лише для самого лектора [10].
Підготовка до лекції як до акту публічного виступу – третій етап роботи. Якщо на попередньому етапі лектор утворює продуману, композиційно оформлену, відредаговану «модель» майбутньої лекції, то на останньому він починає безпосередню підготовку до реалізації цієї «моделі» в процесі виступу перед слухачами [10].
Розглянемо послідовно всі елементи цих трьох етапів.
Вибір тема і визначення мети виступу. Перший етап підготовки лекції – вибір теми. Чим вона визначається? Перед усім спеціальністю лектора. По обраній темі у лектора не може бути менше знань і досвіду, ніж у слухачів. «Універсали», котрі беруться за будь-яку тему, добрих результатів, як правило, досягають рідко. Але й знання теми ще не все. Якщо ви знаєте тему, але вона вам нецікава, навряд чи вдасться зацікавити і слухачів. Бажано, щоб тема була цікава для вас особисто, хвилювала вас. Тоді хвилювання лектора передається слухачам, тема не залишить їх байдужими.
Далі, необхідно враховувати важливість теми, її злободенність і актуальність, зв’язок з задачами сьогодення. При виборі теми оратор повинен знати, які інтереси займають слухачів на даний момент, в даній аудиторії, які інтереси окремих груп слухачів. Взагалі, не лише при виборі теми лекції, але і при подальшій роботі над нею постійно думайте про інтереси слухачів.
Отже, вибравши тему, ще раз треба перевірити:
чи достатні ваші знання з цього питання і чи можете ви отримати необхідні дані?
чи дійсно тема цікавить вас?
чи буде відповідати тема рівню знань та інтересам аудиторії?
чи необхідна тема з точки зору суспільних задач, що вирішуються сьогодні?
При виборі теми необхідно визначити її межі, коло питань. Не намагайтесь охопити все. Це особливо важливо з таких тем, котрі допускають як широке, так і більш вузьке висвітлення. Тема масової лекції не повинна бути занадто обширною: в відведені для виступу годину-півтори складно з достатньою глибиною освітити широке коло питань [3, 7].
Тема не повинна бути і занадто вузькою, тому що в такому випадку вона не викличе інтересу у слухачів і принесе мало користі.
Обрана тема буде, мабуть, частиною якоїсь більш загальної проблеми, одним з її аспектів. Встановіть зв’язок: проблема – тема.
Обрав тему і з’ясувавши її об’єм, необхідно уяснити собі сутність теми, продумати її основну ідею. Що головне? Що я хочу сказати слухачам? Чому навчити? В чому переконати? Основна ідея може бути представлена у вигляді цільової установки, мети лекції. Мета – це основний конструктивний елемент лекції. Молодому лектору можна порекомендувати сформулювати мету лекції письмово у вигляді речення, дуже чітко і конкретно, і в процесі підготовчої роботи постійно мати її перед собою.
Звичайно перед лектором стоїть задача не лише повідомити слухачам якусь суму знань, чомусь навчити, але й викликати певну реакцію, до чогось покликати, в чомусь переконати. В цьому плані можна говорити про дві сторони цільової установки: пізнавальну (інформативну) і виховну [16, 3].
Немаловажливою справою являється і вибір назви лекції. Над цим також слід поміркувати. Правильно обрана і сформульована назва повинна допомогти і в уточненні теми, і при визначенні мети.
Назва повинна бути лаконічною, конкретною, цікавою, відображати мету лекції. Не намагайтесь відобразити в назві весь зміст лекції – таке формулювання буде громіздке і незрозуміле.
Отже, вибір теми, уяснення її суті, встановлення об’єму, визначення мети, формулювання назви. Все це можна виразити у вигляді чорнового варіанту плану або схеми лекції. Це ще не план в повному розумінні слова. Попередня схема – це методичний інструмент на час розробки теми, організуючий початок всієї підготовчої роботи. Попередній план містить викладення основних думок, показує, на які, орієнтовно, частини поділяється лекція, яка залежність і зв’язок її розділів. Практика показує, що не слід намічати великого кола питань.
В найбільш абстрактному виді такі плани складаються з трьох-чотирьох груп питань: 1. Загальні поняття, теоретичні положення, закономірності. 2. Історія предмету, питання, проблематика. 3. Суспільна практика, її аналіз, здійснення. 4. Задачі, перспективи, пропозиції, висновки.
Складання попереднього плану – необхідний етап в розробці теми: це крок прояву творчої ініціативи, те, що до звернення до книг і інших джерел визначає власну лінію лектора в роботі. Попередній план – це методичний інструмент, компас при відборі матеріалу [8, 15].
Складання бібліографії і відбір літератури. Складання плану лекції і робота над літературою – процес діалектичний: з однієї сторони, визначається коло питань, за яким відбирається матеріал, з другої – постійно уточнюється сам план лекції. Він змінюється, вдосконалюється і до кінця роботи над вивченням теми має закінчений вигляд.
Джерела. Конкретна підготовка до лекції полягає в основному в читанні різної літератури. Цю літературу можна поділити на декілька груп, в залежності від мети роботи.
Для точного визначення понять можна розпочати вивчення з енциклопедичного довідника, а для подальшої роботи скористатися статтями, вказаними в його прикнижній бібліографії [2].
Для забезпечення високого теоретичного і наукового рівня лекції необхідні статті, монографії і інші матеріали наукових досліджень. Необхідно звернути увагу на новіші видання. Інтенсивний розвиток науки, її швидкий прогрес зобов’язують лектора бути в курсі останніх її досягнень.
Для збору фактичного матеріалу, котрий зробить лекцію більш цікавою, корисно використовувати щоденники, листи, мемуари, архівні документи, статистичні матеріали.
До інших джерел підготовки відносяться методична література, періодична преса і різного роду довідники: словники, таблиці, атласи, бібліографічні показники, тощо.
Література, що використана лектором, може допомогти йому точніше визначити і пояснити слухачам складні проблеми, підняті в лекції, підтвердити конкретними офіційними даними окремі положення (тези) лекції, а також в якісь мірі підготувити лектора до відповідей на питання, що можуть виникнути у слухачів [10, 23].
Бібліографія. Відбір і вивчення літератури – процес довготривалий і трудоємкий. Спочатку слід звернутися за консультацією до спеціаліста-бібліографа, котрий допоможе швидше і точніше зорієнтуватись в довідковій і бібліографічній літературі, в системному каталозі. Кожному лектору приходиться часто звертатися до бібліотечних каталогів, тому корисно знати їх точну систематизацію, вміти ними користуватись. Розуміння принципів складання предметного, алфавітного і системного каталогів полегшує наведення бібліографічної довідки, навіть якщо є лише відомості про автора або характер проблематики книги, але не має її повних вихідних даних [8, 17].
Алфавітний каталог. В алфавітному каталозі картки розміщуються за алфавітом прізвищ авторів або назв книг, якщо автор не зазначений. Книги письменників з однаковим прізвищем розташовані за алфавітом імен. Картки в цьому каталозі по кожному автору знаходяться в наступному порядку: збірки творів, вибрані твори, окремі видання. Алфавітний каталог допомагає в тому випадку, коли лектору необхідно навести довідку про книгу певного автора. Більш того, він підкаже, які ще твори, роботи цього автора є в бібліотеці, так як картки на книги одного письменника стоять всі разом [8, 12].
Систематичний каталог. В ньому картки підбираються за певними галузями знань. Всередині кожного розділу картки розставляються в алфавітному порядку. Систематичний каталог потрібний у тому випадку, якщо лектора цікавить певна тема, з якою він збирається виступити перед слухачами. Систематичний каталог являється основною картотекою фондів, згрупованої за галузями знань. Всі галузі знань поділяються на декілька великих відділів.
Кожен відділ складається з підвідділів, котрі в свою чергу, поділяються на більш менші підрозділи. Краще орієнтуватися в каталозі допомагає читачам подільник – особлива картка. В ній вказується перелік підвідділів. Щоб дізнатися, в якому відділі шукати книгу, існує алфавітно-предметний показчик до систематичного каталогу. На карточках предметного каталогу стоїть шифр, що показує місце книги на цю тему в систематичному каталозі.
В бібліотеках звичайно є окремі каталоги журнальних і газетних статей. Велику допомогу лектору в підборі літератури можуть надати бібліографічні видання.
Робота над матеріалом лекції. Вивчення матеріалу (книг, довідників, періодики, архівних і статистичних документів) – це творча праця, що вимагає багато часу і сил. Тому роботу з книгою краще починати не з детального її вивчення, а з огляду, що дозволить отримати загальне враження і уяву про зміст всієї книги в цілому. Це необхідно для того, щоб точніше підібрати літературу для повного, поглибленого читання; проаналізувати, вивчити відібраний матеріал, обмежити число проблем лекції, скласти бібліографічну картотеку.
Робота над книгами, брошурами починається з титульного аркушу. На картку звичайного бібліографічного розміру лектор виписує назву твору, прізвище автора, місто і рік видання, видавництво, підзаголовок книги (якщо він є), ставить бібліотечний шифр. Все це робиться для того, щоб у нього були відомості про те, яка література вже проглянута, а також, щоб в будь-який момент цю книгу можна було замовити і знайти в бібліотеці. Іноді, проглянувши лише зміст, можна вирішити, чи відповідає твір обраній темі, а прочитавши вступ, передмову, анотацію, з’ясувати основні ідеї книги, визначити цінність використаних джерел [16, 7].
Огляд висновків по главам і розділам, «вибіркове» неповне читання допоможуть лектору вирішити, чи варто цю книгу вивчати. Для того щоб не втрачати час на зайві записи, доцільніше читати твір з олівцем в руках і написав на аркуші прізвище автора, назву книги або методичного посібника, виписувати номери сторінок з необхідними відомостями.
Такий запис дозволить не лише зберегти книгу, але й в подальшому звертатись для детальнішого вивчення лише до тих сторінок, котрі вже відмічені як необхідні. Виписки робляться звідти, де є матеріал, без якого в лекції не обійтися [2, 8].
Можна робити виписки на окремих аркушах бумаги, поділених навпіл: зліва вказувати виписку-цитату з вказівками джерела, а справа – власне відношення до неї, думки, котрі виникли при її читанні, висновки, порівняння, співставлення, асоціації, тощо.
Якщо у виписці вказати прізвище автора, його ініціали, назву книги, її вихідні данні і сторінку твору, то вона стає цитатою, яку можна використовувати в лекції, доповіді, статті, не звертаючись до першоджерела.
Вивчаючи матеріал, лектор повинен скласти список літератури, рекомендованої слухачам, не забуваючи при цьому ї художні твори.
В бібліографічній картотеці, що складається для себе, крім вихідних даних книги корисно відмітити бібліотеку, де лектор її взяв, а на зворотній стороні картки – коротенько основну ідею твору і думку про нього [26].
Такими картками легко потім користуватись складаючи текст лекції, тоді як в зошиті складно буде відшуковувати необхідний запис. Якщо цього не робити, груда накопиченого сирого матеріалу «навалиться» потім всім своїм тягарем на лектора, і він опиняється не в змозі оволодіти ним. Матеріал інший раз настільки пригнічує лектора, що той починає «плавати» в ньому. В результаті – роботи було багато, а толку мало, або лекція не вибудовується в чітку концепцію, і все в ній ніби розсипається. Лектор змушений цілі дні витрачати на те, щоб відшукати необхідне посилання або цифрові дані, зі складністю відтворити власні думки, які він полінився записати одразу ж, читаючи ту чи іншу книгу. Таким чином, якщо не має суворої системи в роботі і багато робиться наспіх, вроздріб, маса сил і часу витрачається даремно.
Проглядаючи необхідні літературні джерела при розробці теми даного конкретного виступу, лектор накопичує матеріал і для наступних своїх доповідей на інші теми. Так поступово складається запас, резерв: виписки з вивчаємих творів, цитати, записи власних думок, що виникають при обмірковуванні матеріалу лекції, так званий «архів лектора», що дуже полегшує його роботу в майбутньому.
Один з самих відповідальних моментів підготовки до лекції – обмірковування і систематизація зібраного і накопиченого матеріалу [12].
Не намагайтесь включити в одну лекцію все зібране вами. Зазвичай матеріалу завжди буває більше, ніж необхідно для однієї лекції. Тому велику роль відіграє попередній відбір. Тут необхідно бути прискіпливим і відкинути все другорядне або слабо пов’язане з темою. Спроба так чи інакше «втиснути» в лекцію як можна більше фактичного матеріалу – характерна помилка молодих лекторів. Часто це приводить до того, що лекція перетворюється в зведення фактів, в ній не залишається місця для головного – для аналізу, узагальнень, висновків.
Багатство теоретичного змісту, правильне висвітлення фактів і подій, вміле тлумачення їх мають велике виховне значення. Саме тому лектор повинен звертати особливу увагу на відповідність між теоретичними положеннями і прикладами. Важливо вміло підібрати і кількість фактів в лекції: якщо їх буде занадто мало, головна ідея лекції прозвучить непереконливо, бездоказно, а якщо їх занадто багато, тоді слухачу буде важко або зовсім неможливо зрозуміти головну думку лекції [9].
Досвідчені лектори звичайно підбирають до кожного розділу лекції 3 – 5 прикладів, що доводять основну думку. Цього буває достатньо, так як аудиторія добре сприймає перерахування невеликої кількості фактів і зуміє прослідкувати за розвитком головної теми виступу.
Необхідно, щоб лектор при викладі матеріалу посилався на свіжі і достовірні факти.
Дуже важливо підібрати в підтвердження своїх думок цитати найбільших авторитетів. Цитати можуть служити логічним або психологічним доводом в лекції, так як вони наділені більшою навіюваною силою. Саме тому використовувати їх слід лише тоді, коли вони дійсно зроблять матеріал лекції більш переконливим, коли вони підтверджують, доводять думки, вислови лектора. Зловживання цитатами призводить до того, що лектор іноді ще не висловивши слухачам своїх власних думок, «приховується « за чужими. Лекція стає непереконливою, нецікавою. В цьому випадку слухачі отримали б більше користі, якщо просто прочитали літературу, з якої лектор взяв ці цитати.
Складання плану лекції і тексту лекції. Коли матеріал зібрано і проаналізовано, можна розпочати роботу по складанню точного плану змісту майбутньої лекції. На цьому етапі необхідно продумати, чітко сформулювати питання теми, розмістити їх в суворо визначеній послідовності [14].
В останній час лектори все частіше вдаються до побудови тезисного плану, котрий полегшить роботу лектора в аудиторії.
Тезисний план – це розгорнутий план, що містить не лише ствердження (основні положення), але й логічну систему доказів кожного з них; ствердження і їх логічний взаємозв’язок. План лекції систематично переглядається, оновлюється, а іноді і перебудовується після «обкатки» лекції в аудиторії.
Добре складений план має велике значення в роботі лектора над текстом майбутнього виступу. План лекції являє собою повне розкриття основ змісту теми, а не простий повтор її назви. Він дозволяє розподілити матеріал в певній логічній послідовності, допомагає його відібрати. Так як лекція суворо регламентована, саме план буде являтися тим засобом, який «відкине» все другорядне, залишивши матеріал, без якого не можна обійтись.
План – це орієнтир лектора і слухача, так як точно визначає межі проблеми, теми. А іноді план – це єдине, що під час читання лекції полегшує її сприйняття, допомагає лектору правильно побудувати виступ.
Дуже важливо, щоб план був рухомий і доповідач в залежності від регламенту лекції міг викреслити один-два підрозділи або, навпаки, їх додати для більш детального визначення розглядаємих в лекції проблем.
План, який лектор візьме з собою на трибуну, «план для себе», – це ніби своєрідний «сценарій» лекції: в ньому визначається логіка викладення матеріалу і логіка роздумів; відмічається час, який лектор витратить на вирішення тої чи іншої проблеми, розділу лекції, для відповідей на запитання слухачів. В цьому плані вказується час, місце і порядок використання наочних засобів в лекції. Можна відмітити і методичні прийоми лектора, записати деякі приклади, факти, цифри, цитати, назви 3-4 друкованих робіт, в яких тема представлена найбільш повно. Цей план набагато відрізняється від «плану для слухачів», який звичайно повідомляється їм на початку виступу для того, щоб вони отримали більш конкретне уявлення про зміст лекції, про логіку її побудови, краще сприймали роздуми лектора [14].
Якщо виступ на ту чи іншу тему передбачається один раз, лектор обмежується складанням детального розгорнутого «плану для себе» або запише тези виступу, тобто короткі положення, що розкривають суть тієї чи іншої проблеми. В тезах відображаються принципові положення, що конкретизують в якійсь мірі кожен пункт плану лекції. Тези допомагають охопити зміст теми, продумати майбутній виступ, коротко сформулювати основні положення, запам’ятати докази, факти, роз’яснення, обґрунтування, аргументацію.
Конспект являє собою короткий виклад основних положень, теми і висновків. Він допомагає встановити взаємозв’язок ідей, привести їх в систему. Якщо у лектора є детальний план, тези або конспект майбутньої лекції, можна вважати, що він підготовлений до виступу [15].
Початківці, та й багато досвідчених лекторів зазвичай пишуть повний текст майбутнього виступу. Це надає роботі над темою завершеності. Текст дисциплінує і організовує лектора.
Текст лекції включає в себе три частини: вступ, основну частину, висновки. Кожна частина має певну функцію.
Вступ психологічно вводить слухача в процес сприймання. Він повинен привернути увагу, забезпечити контакт лектора з аудиторією. Тому склад вступу може бути наступним: вступне зауваження, формулювання конкретної мети лекції, огляд головних питань теми [18].
Вступне зауваження – це свого роду «гачок», на який зачіплюють увагу слухачів. Це можна зробити, розповівши про щось цікаве, близьке для них. Це може бути: цікаве, захоплююче повідомлення, юмористичне зауваження; питання або навіть ряд питань, що звернені до слухачів; цитата тощо.
Перша фраза, перше слово, яке ви вимовите, з’явившись на трибуні, особливо відповідальна. Тому перші слова виступу рекомендується записати і іноді навіть прочитати дослівно. За цей час ви переборите неминуче спочатку хвилювання, ввійдете в колію.
Розміри вступу визначаються рядом факторів: тривалістю лекції, її змістом, настроєм аудиторії тощо. Але завжди необхідно прагнути лаконічності, не затягувати вступ; 3 – 4 хвилини буває достатньо.
Основна частина. В ній головне місце відводиться викладенню основного змісту матеріалу теми, його аналізу, узагальненню висунутих положень. Для успіху лекції важливе значення має поділ матеріалу на розділи, основні питання, іншими словами – хороший план [21, 18].
План головної частини повинен бути ясним і простим. Звичайно він складається з 3 – 4 розділів. Більше ставити не слід, так як більша кількість питань ускладнює сприйняття. Важливо, щоб питання, записані в плані, були головними і необхідними для розкриття теми. Якщо питань буде більше, це майже завжди свідчить про те, що автор не володіє матеріалом, не домислив головну думку. В добре продуманому плані всі питання слугують головній меті, пов’язані загальною ідеєю.
У відповідності з законами логіки тема лекції виступає як ділиме поняття, а розділи являються частинами поділу. Ознака, за якою проводиться поділ, називається підставою поділу. Щоб не допустити логічних помилок при розбивці на розділи, необхідно дотримуватись наступних правил.
Поділ повинен бути відповідним, тобто об’єм членів поділу повинен дорівнювати об’єму ділимого. Це правило гарантує від двух можливих помилок: неповного або обширного поділу, коли якесь питання може виявитись поза планом або можуть з’явитися «зайві» розділи, що не входять до теми.
Поділ повинен проводитись за однією відповідністю, тобто мову слід ділити за однією якоюсь ознакою, не допускаючи її заміни.
Члени поділу повинні взаємно виключати один одного, тобто матеріал, включений в один з розділів, не повинен потрапляти в інший. Це призводить до не потрібних повторів.
Поділ повинен бути послідовним, тобто в плані потрібно дотримуватись суворої підпорядкованості розділів і підрозділів [23].
Порушення логічних відношень між розділами, розділом і темою, розділом і підрозділом веде до порушення відповідності думок об’єктивному ходу речей.
План може бути простим і розгорнутим. Простий план складається з кількох розділів. В розгорнутому розділи поділені на підрозділи (з дотриманням тих самих правил поділу). Підрозділи, особливо складні, можуть поділятися на пункти і підпункти.
Складання плану лекції – процес діалектичний: з однієї сторони, визначається коло питань, які складуть логічний виклад лекції, з іншої – відбувається постійне уточнення самого плану.
Ми визначили, на які розділи поділяється тема, які ключові питання будемо висвітлити в лекції, який зв’язок між ними – утворили логічну структуру лекції. В тісному зв’язку з планом знаходиться композиція, або спосіб розташування матеріалу, реальна послідовність викладу. Якщо план – це рішення питання про те, з яких частин складається лекція, то композиція визначає, в якому порядку вони розташовані.
Методика рекомендує загальні правила композиційної побудови лекції.
Послідовність. Думки повинні бути пов’язані логічно і витікати одна з одної.
Посилення. Сильний початок, емоційні аргументи в середині, найсильніші – в кінці. (Сильні докази, нова інформація завжди притягують увагу).
Органічна єдність. Поділ на пункти повинен витікати з самого матеріалу, диктуватись ним, тобто структура повинна бути гармонічно пов’язаною зі змістом.
Економія засобів. Мінімум слів, фактів і доказів. Лише те, що веде до розкриття теми, з’ясуванню її суті [13, 17].
Практика показує, що більш всього недоліків у молодих лекторів виявляється саме в композиції. Ось найбільш типові: 1) наявність непотрібних частин і деталей, що не призводять до розкриття теми. Намагання дати як можна більше матеріалу; 2) невідповідність частин (затянутий вступ, скомканий кінець, основному питанню приділено місця менше, ніж другорядним) ; 3) неконкретність викладення – порушення співвідношення між теорією та фактами, теоретичні роздуми, не підкріплені посиланнями на реальну дійсність; 4) відхід від основної теми, зацікавленість деталями, коли факти і приклади не лежать на головному шляху до мети, а відводять від неї; 5) відсутність чітких висновків. Головна задача лектора не в тому, щоб повідомити факти, а втому, щоб пояснити, розтлумачити їх, узагальнити і зробити висновок [10].
Висновки. Це підсумки всьому сказаному. Кажуть, що промову слід рішуче почати і рішуче закінчити. Заключну частину слід планувати також ретельно, як і інші частини. Вони допомагають осмислити всю лекцію, чіткіше виділити її основну ідею. У заключній частині може бути дано необхідне узагальнення, зроблені теоретичні і фактичні висновки. Якими методами це досягається, якою може бути приблизна структура висновків?
Коротке повторення основних положень лекції (чіткі, максимально стиснуті формулювання). Можливий повтор (видозмінений) того, що було сказано у вступі.
Узагальнення сказаного, загальний висновок.
Зазначення перспектив.
Постановка задач, побажання [6].
В якості заключення можна використовувати цитату, алегорію, тощо. Але на відміну від вступу, де все це може мати відносний зв’язок з темою, тут ілюстрація повинна суворо відповідати сутності сказаного в лекції. Не рекомендується закінчувати промову жартом, що не відноситься до справи – це може скласти враження, що ви несерйозно відноситесь до теми.
Не слід закінчувати промову багаточисленними дрібними додатками, наприклад: «Закінчуючи, я хотів би додати…» В пам’яті залишаться ці додатки, і мова залишить враження незакінченої. І зовсім погано, коли лектор говорить, що не встиг вкластись в регламент і тому вимушений закінчити лекцію: оратор зобов’язаний вміти розраховувати час.
Робота над формою викладу. Якість лекції визначається, в першу чергу, багатством змісту, ідейно-теоретичним рівнем, зв’язком з життям, з практикою, композиційно-логічною побудовою і переконливістю викладу. Однак для хорошої лекції має значення і форма викладу: правильність мови, її виразність, емоційність, використання засобів наочності [21, 13].
Важливою умовою ефективності лекції – єдність її форми і змісту, гармонія думки і слова. Кожна думка потребує свого особливого виразу, свого оформлення. Доцільно підкреслити, що роздільний аналіз змісту і форми усного виступу допустим лише в навчальних цілях. В лекції, в живому творчому процесі вони неподільні. Зміст на кожному кроці потребує підпорядкування собі форми, а вона, в свою чергу, неминуче втручається в зміст, покращуючи або погіршуючи його. З’єднувати зміст з відповідаючою його вимогам формою необхідно на кожній фразі. Гарна лекція – це поєднання, діалектична єдність форми і змісту.
Робота над формою – справа не менш складна і трудоємка, ніж організація ідейного змісту. Тут багато залежить від особистості лектора, його характеру, смаків, тобто від його індивідуальності. Саме в оформленні яскравіше всього виражається творче «я» кожного лектора, його стиль, те, що відрізняє виступ одного лектора від виступу іншого, надає йому індивідуальний вираз [13].
Найважливішим елементом форми являється мова, слово. Лише правильна, образна, жива мова допоможе донести до слухача все багатство лекції. Досвід багатьох цікавих ораторів переконує, що чим багатший лексикон лектора, тим краще, різнобарвне і переконливіше формулює він думку.
Мова лектора повинна відповідати ряду вимог, невиконання яких значно знижує як інформативність лекції, так і її переконливу силу, іншими словами – якість лекції.
Перед усім важливо, щоб в мові оратора не було перешкод, щоб він говорив правильно, у відповідності з мовною нормою: фонетичною, граматичною, лексичною. Всім відомо, що мова, яка містить помилки, що відступають від норм, негативно впливає на слухача. Якщо помилку помітили, то вона дискредитує лектора і відволікає слухачів від суті справи. Якщо ж помилка залишилась непоміченою і сприйнята як норма, то лектор опиняється в ролі пропагандиста мовного безкультур’я [20].
Особливо помітні в мові лектора граматичні помилки. Іноді слід проявити певну мужність і визнати, що в тебе з ряду причин «хромає» елементарна грамотність і що необхідно засісти за якийсь посібник з граматики.
Лектор повинен бути суворим у відборі слів і виразів. На жаль, в мову лекторів почали проникати такі дієслова, як підійти і підїхати замість прийти і приїхати, підказати, підіслати і навіть озадачити замість поставити задачу.
Вміння знайти точне слово, яке більш всього підходить в даному випадку – це велике мистецтво. Хороший оратор точно помічає і вигідно використовує ті нюанси, ті відтінки значення, котрими відрізняються слова.
Робота над мовою передбачає засвоєння всіх мовних багатств рідної мови, активне використання його виразних засобів. Різні шляхи: епітет, порівняння, гіпербола, алегорія, іронія; стилістичні фігури: паралелізм, антитеза, градація, інверсія, риторичне питання і інші в значній ступені покращують мову, роблять її більш яскравою, образною, а відповідно, більш зрозумілою і дієвою [7].
Збагачують мову лектора приказки, прислів’я, крилаті слова і вирази, висловлювання відомих людей. Вносить оживлення в лекцію застосування доречних і розумних цитат, використання історичних документів, а в деяких випадках – частини віршів, басен, фелєтонів. Завжди корисним є вдалий юмор лектора, використання з цією метою ярких літературних образів, тонких порівнянь. Однак в усьому цьому необхідне суворе почуття міри.
Непогано, коли в лекції є достатня кількість конкретних прикладів, порівнянь, посилань, статистичних даних, тобто різного ілюстрованого матеріалу.
Для роз’яснення слів, які аудиторія не знає, термінів, необхідних для розуміння викладаємого питання, використовуються визначення. Будь-яка лекція науково-популярного плану не буде зрозуміла без визначень. В лекції поряд з основним – класифікацією – можна звернутись і до інших способів визначення, наприклад, дати синонім цього поняття, навести приклад.
Допомагає пізнанню порівняння. Доки ми не дізнаємось, на що з відомого вже нам схожа річь і чим вона відрізняється – ми її ще не зрозуміли. Порівняння може бути коротким і розгорнутим, серйозним або жартівливим.
Дуже зрозумілим є приклад. Брати приклад слід з сфери, близької і зрозумілої аудиторії, в якій ви виступаєте. Приклад повинен бути типовим, конкретним і доцільним, і, звичайно, цікавим.
Цифри, що ілюструють сказане, необхідно підбирати самі яскраві і вразливі. При правильному поводженні з ними цифри можуть бути дуже виразними. Можна іноді годинами розповідати про якийсь предмет і мало що пояснити. В той же час достатньо декількох цифр, щоб окреслити і масштаби і характер події. Як і слова, цифри люблять міру, різноманіття цифр пригнічують слухача, ідеї вже не сприймаються. Ні в якому разі неможна приводити неточні, неперевірені цифри. Цифра стає виразнішою, коли стоїть поряд з живим прикладом [19].
Посилання на авторитети – важливий елемент допоміжного матеріалу. Привести в лекції авторитетну думку спеціаліста – це питання не лише зрозумілості, але й етики оратора. Посилатись потрібно на перевірені авторитети, на авторитети в даній галузі, бажано, щоб вони були відомі слухачам, авторитетні для них. Посилання може бути в формі переказу думки або у формі дослівного цитування [18].
Головне в роботі над формою – надати лекції яскравість, образність, зрозумілість. Практика показує, що з-за зневажання до форми мови, небажання або невміння працювати над нею нерідко знецінювались, зводились на нівець бездоганні за змістом лекції.
Наочні посібники і технічні засоби. Інформація – це сукупність даних, фактів, які використовують для повідомлення про щось, для одержання відомостей про навколишній світ. До поняття інформації можна віднести і зміст завдань, вправ, які потрібно виконати або розв'язати [17].
Поряд з текстовим матеріалом лектор для більшої переконливості повинен підготувати наочні посібники до майбутньої лекції.
Зображення або діаграми за декілька секунд пояснять те, на виклад чого необхідно було б згаїти не менше години. Необхідно підібрати до лекції матеріал, котрий допоможе слухачу зрозуміти основну думку лекції – карти, схеми, креслення, графіки, таблиці, плакати, ілюстрації, фотографії, зразки, макети, моделі, слайди [19].
Зрозуміло, переконувати і доводити лектор буде словом, але дуже корисно все це підтвердити наочно. Аудиторія краще засвоє основні положення лекції, глибше зацікавиться викладаємими проблемами. Сміліше слід звертатися і до використання технічних засобів навчання.
До засобів, за допомогою яких передається інформація можуть відноситись:
  • звукові засоби – це спеціально записані механічним, магнітним, лазерним способом фонограми;
  • екранні засоби – це діафільми, діапозитиви, транспаранти до графопроектора, епіпроекції до епіпроектора, кінофільми, та кінофрагменти;
  • екранно-звукові засоби – це всі вищеназвані екранні засоби, що мають відповідні звукові фонограми з словесними поясненнями диктора або ведучого [19].
З розвитком науки і техніки з'явились можливості передавати інформацію у системі викладач-студент з використанням телевізійної техніки (телевізори, відеокамери, відеомагнітофони). Таку інформацію називають відеоінформацією [17].
Відповідно до способів та пояснення навчального матеріалу, засоби відеоінформації можна умовно поділити на 3 групи:
  • перша – це система взаємозв'язаних і логічно закріплених кадрів (блоків) відеоінформації, яка подається у статиці. Тобто статичні засоби відеоінформації. Як правило у статиці з елементами доповнень подається відеоінформація для уточнення таблиць, графіків, схем, діаграм, малюнків тощо. При цьому зміст кадрів може містити окремий текстовий матеріал з різними позначеннями; [17]
  • друга – це система взаємозв'язаних і логічно закінчених кадрів відеоінформації, за допомогою яких подаються явища та процеси, основною особливістю яких є динамічність прояву у розкритті та поясненні їх сутності. Тобто динамічні засоби відеоінформації; [17]
  • третя – це система взаємозв'язаних і логічно закінчених кадрів відеоінформації, за допомогою яких подається і пояснюється навчальний матеріал з комплексним використанням екранних і звукових явищ та процесів, що вивчаються. Такі засоби відеоінформації називають відеофільмами. Цінність їх у тому, що на окремих етапах одержання знань вони можуть частково замінити викладача, оскільки подають навчальну інформацію, яку мав би подати сам викладач [17].
До навчального матеріалу, який доцільно унаочнювати та пояснювати за допомогою використання засобів відеоінформації відносять:
1. Інформацію про: а) предмети, явища чи процеси та взаємозв'язки між ними, безпосередньо демонстрація яких потребує застосування складних приладів і установок; б) предмети і об'єкти, які є унікальними історичними документами і зберігаються в архівах та музеях; в) явища та процеси, які відбуваються у місцях недоступних для безпосереднього спостереження за ними; г) досліди і експерименти, будови механізмів та приладів, демонстрація яких пов'язана з використанням об'єктів і предметів малих розмірів, через що для студентів на останніх партах аудиторії, лабораторії створюються несприятливі умови спостереження за ними; д) технологічні процеси заводів, електростанцій та ін., принцип роботи яких пов'язаний із навчальним матеріалом, а здійснити екскурсію на них неможливо [22, 25].
2. Інформацію про процеси, які недоступні для безпосереднього сприймання за допомогою органів відчуття людини. Це: а) явища та процеси, які відбуваються з великою швидкістю або надто повільно, помітна зміна яких можлива протягом тривалого часу спостереження за ними. Фіксація таких процесів та демонстрація з потрібною для навчання швидкістю, як правило, здійснюється при застосуванні сповільненої або прискореної відео зйомки; б) макропроцеси, які можна спостерігати тільки при застосуванні складних оптичних приладів та установок; в) явища та процеси, що спостерігаються у ділянках спектра електромагнітних хвиль, які безпосередньо не сприймаються оком людини (ультрафіолетові, інфрачервоні і рентгенівські промені) [24].
3. Інформація про елементарні частинки, електричні, магнітні та електромагнітні поля або про будову та принцип дії складних об'єктів, приладів, установок. Наприклад, особливості функціонування внутрішніх органів людини. У цьому випадку чуттєво-наочні образи створюються за допомогою мультиплікації.
4. Інформацію про історичні події, об'єкти та явища, які існували багато років тому назад. При цьому чуттєво-наочні образи про них можуть створюватись на основі показу існуючих відповідних тем і фотодокументів, або опосередкованих чуттєво-наочних образів, створених за допомогою відзнятих так званих ігрових ситуацій, що максимально наближено відтворюють раніше існуючі реальні події [15].
Засоби відеоінформації мають великі педагогічні можливості в підвищенні ефективності процесу навчання. Вони можуть розв'язувати такі важливі завдання як:
  • забезпечення наочності під час пояснення складних дослідів, явищ та процесів;
  • розширення та поглиблення знань студентів і ознайомлення викладачів з новітніми формами і методами вивчення окремих тем, проведення узагальнення та систематизації знань;
  • інтенсифікації та раціоналізації процесу навчання студентів.
Ці педагогічні можливості відеоінформації характеризуються зображувальністю, виразністю, інформаційною місткістю, оперативністю і великою швидкістю потоку інформації.
Одним із важливих етапів підготовки проведення лекційного заняття з використанням засобів відеоінформації є підбір комплексу необхідних відеоматеріалів для виконання поставлених завдань. Важливо, щоб підібраний комплекс створював для викладача оперативний простір для урізноманітнення змісту навчальної інформації, форм і методів її подачі, а також варіацій видів діяльності студентів [25, 16].
Підбір відбувається за принципом урахування їх інформаційних, виражальних та зображувальних можливостей для оперативного виконання загальних дидактичних завдань заняття і окремих його етапів. Так, на першому етапі це може бути комплекс статичних кадрів засобів відеоінформації, за допомогою яких можна продемонструвати зміст структури плану подачі і пояснення навчального матеріалу, перелік запитань, на які слухачам потрібно дати відповіді. За допомогою статичних кадрів засобів відеоінформації узагальнену і відповідно систематизовану інформацію для актуалізації знань слухачів і забезпечення активного сприймання та усвідомлення нового навчального матеріалу.
В основній частині лекції здійснюється блокова подача та пояснення навчального матеріалу. Тому статичні і динамічні кадри відеоінформації можуть мати подвійне, а у окремих випадках, що визначається лектором, потрійне дидактичне призначення. Це: унаочнення словесних пояснень викладача як основного способу подачі навчальної інформації; демонстрація зображень явищ та процесів, що вивчаються; демонстрація запитань, інших видів завдань, на які потрібно дати оперативну відповідь [23].
Засоби відеоінформації можуть використовуватись і для показу схем демонстраційних експериментів, які передбачено застосовувати у процесі лекцій. Якщо у процесі подачі одного або кількох блоків навчальної інформації виникає потреба у постійному звертанні до систематизованих даних, позначень, то у комплексі з відеоматеріалами використовуються настінні таблиці, діаграми, що призначені для колективного користування. Застосування засобів відеоінформації не повинно виключати або підміняти показ натуральних об’єктів вивчення та їх моделей. При цьому лектор повинен дотримуватись правила: застосування засобів відеоінформації є доцільним у тих випадках, коли ніякі інші засоби навчання, які є у розпорядженні лектора, не можуть дати кращого педагогічного ефекту. На заключному, узагальнюючому етапі лекції до комплексу відеоінформації можна включити кадри, які містять систематизовану навчальну інформацію, сприймання та усвідомлення якої дозволяє одним поглядом охопити основні властивості і закономірності системи явищ і процесів, що вивчались, створити сприятливі умови формулювання необхідних висновків.
Важливими елементами комплексу засобів відеоінформації є кадри, які оперативно дають змогу ознайомити слухачів з переліком завдань для самостійної роботи за змістом лекції у поза лекційний час. Це може бути зміст конкретних завдань, перелік методичної, учбової, науково-популярної літератури.
Принципи підбору комплексу відеоінформації для проведення лекційного заняття базуються на науковій організації праці вчителя і слухачів, створення наочної опори для словесних пояснень викладача, відповідей слухачів, автономної ілюстрації до пояснення явищ і процесів, які неможливо або досить важко продемонструвати безпосередньо на лекції.
Методика підбору комплексу відеоінформації є загальною і може використовуватись для різних видів лекційних занять.
Перед зустріччю зі слухачами. Перед тим як вийти на трибуну, корисно попередньо ще раз перечитати весь конспект, уважно проглянути і, якщо необхідно, скоректувати цифри, імена, дати, назви. Більшість лекторів, щоб краще засвоїти підготовлений матеріал, попередньо «проговорюють його подумки за планом, конспектом або повному тексту, проводячи свого роду прискіпливий контрольний огляд всієї лекції [20, 5].
Початківцю можна порекомендувати проговорити лекцію вголос, тримаючи в руках конспект і намагаючись як умога менше в нього дивитись. Дуже добре, коли є слухачі: ними можуть бути ваші друзі або домашні.
Проговорення лекції в голос дозволить правильно розрахувати час. Неправильний розрахунок часу, а це нерідко приходиться спостерігати, приносить гарній лекції невиправну шкоду: скорочуючи час, лектор перестрибує через цілі куски, навіть цілі питання, від чого втрачається логічний зв’язок або комкається виклад, що приносить шкоду ясності і чіткості розповіді. До речі, вміння вкластись в певний час – це велике мистецтво, котрим необхідно оволодіти кожному лектору. Закінчення типу: «На цьому я вимушений закінчити за браком часу…» неможна віднести до категорії кращих. Час, відведений для виступу, повідомляється лектору попередньо, і покладати вину за те, що ви не зуміли ним певним чином розпорядитись, на якісь об’єктивні причини неетично. Певна можливість регулювання часу може бути закладена саме в процесі попереднього опрацювання: необхідно відмітити час «проходження» кожного розділу, питання, підпитання. Корисно відмітити, які моменти можна випустити без шкоди для змісту (якісь описи, приклади, ілюстрації) і, навпаки, що з додаткових фактів («резерв») можна привести, якщо часу виявиться більше.
Зрозуміло, що готуючись до кожного конкретного виступу, необхідно враховувати не лише час, але й місце виступу, характер аудиторії.
Попереднє прочитання – це лише перша стадія контролю. Дуже корисно, особливо початківцю, дати своє творіння на рецензію (див. : Додаток) [4]. Критичні зауваження і поради досвідченого лектора – рецензента допоможуть автору усунути непомічені помилки, пробіли, неточності, покращити зміст і форму лекції. Однак заключення рецензента в певній мірі відображає його індивідуальну точку зору, його власний досвід. Крім того, корисно перевірити, як буде звучати лекція в дійсності, в аудиторії. В зв’язку з цим лекція повинна бути надана колективному прослуховуванню і обговоренню на засіданні методичної секції. Лише після цього лекція може бути допущена до читання в аудиторії.
Лише провівши ретельну підготовку, лектор вправі вважати, що він готовий до зустрічі з слухачами. Однак робота над лекцією на цьому етапі не закінчується. Удосконалення лекторської майстерності, підвищення якості лекції залежить не лише від підготовчої, але й від подальшої роботи лектора над прочитаною лекцією [14].
 
2.2. Методика проведення лекціі: «Малина»
 
План. Методика навчання питань:
1. Біологічні особливості малини.
2. Розмноження малини у промислових розсадниках.
3. Сорт малини Новокитайська, його характеристика.
4. Господарсько-біологічна оцінка нових і перспективних сортів малини в умовах Лісостепу України.
Викладач пропонує провести лекцію у формі – лекція з аналізом виробничих ситуацій, як один із шляхів підготовки студентів до науково-дослідної діяльності. Для цього викладач обирає матеріал, який містить наукові дослідження у галузі плодівництва. Існує припущення про необхідність взаємозв'язку проблемного і традиційного навчання для формування готовності студентів до науково-дослідної діяльності. Таке припущення ґрунтується на наступному:
1) оскільки науково-дослідна діяльність вимагає як необхідних знань, так і умінь навиків дослідницької дій, то цілеспрямоване її формування може відбуватися і в процесі засвоєння «готових істин» (традиційне навчання), і в процесі пошукової навчально-пізнавальної діяльності (проблемне навчання) ;
2) оскільки головне в проблемному навчанні – створення проблемних ситуацій, а основним завданням традиційного навчання є озброєння студентів системою знань, умінь і навиків, то доцільно управляти створенням проблемних ситуацій на основі наявних знань;
3) дозвіл навчальних проблем, що витікають із проблемних ситуацій, можна здійснити, володіючи опорними знаннями і методами пізнавальної діяльності, які, у свою чергу, формуються в процесі дозволу цих проблем і складають основу діяльнісного компоненту готовності студентів до науководослідної діяльності.
4) поєднання методів проблемного і традиційного навчання, дозволяє найкращим чином врахувати специфіку різних розділів навчального матеріалу; забезпечує органічну єдність репродуктивної і продуктивної пізнавальної діяльності студентів; викликає і зберігає у студентів пізнавальний інтерес до науково-дослідної діяльності протягом всього терміну навчання; дозволяє навчаним краще розкрити свої можливості і здібності; дозволяє формувати уміння аналізувати, узагальнювати, висувати гіпотези, вибудовувати логіку міркувань, формулювати висновки, бачити суперечності; сприяє виявленню найраціональніших для себе прийомів оволодіння знаннями і способами діяльності; створює умови для формування уявлень про процес теоретичного мислення і логіку наукового пізнання.
Як умови, що істотно впливають на взаємодію (поєднання) проблемного і традиційного навчання, виділені наступні:
1) рівень знань студентів про науково-дослідну діяльність і фактичні знання з дисципліни, що вивчається;
2) рівень розвитку і підготовленості студентів (наскільки вони володіють уміннями, прийомами, способами науково-дослідної діяльності) ;
3) завдання навчання, що висуваються викладачем на кожному певному етапі організації науково-дослідної діяльності в рамках навчального процесу;
4) зміст і логіка навчального матеріалу (чисто описовий фактологічний матеріал; рішення якої-небудь глобальної наукової проблеми, що стоїть перед людством», підсумком якого з'явилася фундаментальна теорія; теоретичний висновок якого-небудь закону або закономірності; достовірні факти, що підтверджуючі або суперечать відомим теоріям тощо.) ;
5) ліміт часу, відведеного на вивчення даної навчальної дисципліни. Формування готовності до науково-дослідної діяльності на основі взаємозв'язку традиційного і проблемного навчання при різних формах організації занять у ВНЗ.
Мета: формування уявлень і практичних передумов науково-дослідної діяльності.
Завдання: формування уявлень про процеси теоретичного мислення, знайомство з логікою наукового пізнання, визначення етапів наукового дослідження.
У рамках позначених напрямів розкриваються можливості різних форм організації навчальної діяльності студентів у плані формування компонентів готовності студентів до науково-дослідної діяльності за допомогою взаємозв'язку проблемного і традиційного навчання. Згідно напрямам здійснення взаємозв'язку традиційного і проблемного навчання створена система чисто інформативних лекцій і лекцій з елементами проблемного навчання та аналізом виробничих ситуацій, а також система практичних занять з використанням проблемних ситуацій і проблемних задач, система семінарських занять по формуванню представлень студентів про науководослідну діяльність. Зміст семінарських занять включає питання методологічного характеру, визначається специфіка і соціальна значущість наукового дослідження на прикладі еволюції фізичних уявлень про світ. Розроблені експериментальні задачі.
1. Біологічні особливості малини. Починаючи викладення першого питання плану викладач пропонує запитання проблемного характеру, відповідь на яке можлива після начитування матеріалу другого та третього питань плану: „Чому при оптимальних біологічних та господарських характеристиках малини, її промислові насадження в Україні невеликі за обсягом, а експорт – відсутній? « Викладач звертає увагу студентів, у формі бесіди, бо з культурою студенти знайомі, що малина завдяки простоті розмноження, скороплідності, високій якості ніжних і соковитих ягід, їх цілющим властивостям набула великої популярності на ділянках садівників. Застосування ягід малини при простудних захворюваннях як потогінного і жаропонижувального засобу зумовлене наявністю в них саліцилової кислоти. Великою популярністю користується в народній медицині. Ягоди споживають свіжими, замороженими, у вигляді варення, соків, вина. Ягоди містять 5-11% цукрів, 0, 6-2, 5% органічних кислот, 0, 9% пектину, 4-6% клітковини. Багаті на вітаміни: С- 30-75 мг%, В1, В2 -0, 01-0, 09 мг%. Р-активні речовини до 300 мг%, Фолієва кислота 0, 2 мг%. У 100 г ягід міститься 2-2, 6 мг заліза, це набагато більше ніж у плодах вишні і аґрусу. Малина це кущ із багаторічною підземною частиною і дворічною надземною. Підземна частина розташована на глибині 15-25 см і складається з кореневища яке не має стержневого кореня. Однорічні пагони надземної частини як правило не плодоносять, за винятком ремонтантних сортів які дають урожай восени. Дворічні пагони після плодоношення відмирають і їх видаляють восени або рано навесні. Замість них у рік плодоношення у кожної рослини відростає кілька пагонів заміщення і кореневих паростків. Таким чином забезпечується довговічність плантації. Плоди малини – збірні кістянки. Легко відокремлюються від білого квітоложа конічної форми. Малина невимоглива до ґрунтів. Але кращими для більшості сортів є легкі суглинкові удобрені ґрунти з реакцією ґрунтового розчину рН 5, 7-6, 8.
Світлолюбива рослина, за нестачі світла однорічні пагони витягуються, погіршується їх зимостійкість і знижується продуктивність. Малина не належить до зимостійких культур. При зниженні температури до 25-30 0С морозу, значна частина сортів пошкоджується.
2. Розмноження малини у промислових розсадниках. Малину у промислових розсадниках розмножують кореневими паростками у спеціально створених маточниках. Закладають їх восени, завершуючи садіння не пізніше як за 20 днів до настання морозів, врахувавши всі вимоги до вибору площі, передсадивної підготовки ґрунту, якості вихідного садивного матеріалу, передбачених базовою технологією (Трушечкін В. Г., Ярославцева О. І., Полікарпо ва Ф. Я. та ін., 1986; Майдебура В. І., Васюта В. М. та ін., 1987). Схема садіння рослин – 1, 5-2, 0 на 0, 3-0, 5м. Оптимальна глибина садіння – 20 см. Весною, після приживлення саджанців, надземну їхню частину повністю видаляють, що стимулює масове утворення кореневих паростків. Цю операцію проводять, коли пагони заміщення досягнуть висоти 10-15 см. На однорічній маточній плантації садивний матеріал заготовляти не рекомендується, так як це знижує продуктивність маточника в майбутньому. Весною наступного року (в перший рік експлуатації маточника) до початку вегетації видаляють усі минулорічні пагони на рівні ґрунту. Це, по-перше, сприяє утворенню більшої кількості паростків, а по-друге, дозволяє уникнути цвітіння, яке за фітосанітарними вимогами є недопустимим. Під час вегетаційного періоду створюють оптимальні умови для інтенсивного росту паростків. Перед викопуванням садивного матеріалу проводять скошування надземної частини паростків на висоті 30-35 см над рівнем ґрунту. Викопують саджанці за допомогою скоби ВСН-1 або плуга ВПН-2. У наступному році технологічний цикл повторюється. Термін експлуатації маточника малини – 2-3 роки. Дотримання даної технології забезпечує щорічне отримання 100- 120 тис. стандартних саджанців малини з 1 га маточника. При вирощуванні супереліти малини найчастіше застосовують розмноження зеленими мікроживцями. Довжина живців – 3-6 см, строки живцювання – друга половина травня- червень (Майдебура В. І., Мережко І. М. та ін., 1987).
3. Сорт малини Новокитайська, його характеристика.
Кущ середній з прямими стеблами, що в однорічному віці восени набувають червонуватого кольору у верхній частині. Ягоди вище середнього розміру (маса 2, 4-3, 0 г). Тупоконічні, злегка видовжені, світло-червоні, привабливі. Китиця формує 6-8 ягід. Характеризується високою зимостійкістю, непосухостійкий, відносно стійкий до грибкових хвороб. 
 
ХАРАКТЕРИСТИКА
• Тип: Ягідні культури
• Вид: Малина
• Сорт: Новокитаївська
• Виробник: Сорт Інституту садівництва УААН. Автор – І. М. Ковтун.
• Урожайність: 70-150 ц/га
• Плоди: Вищесереднього розміру (2, 4-3 г) звільна видовжені, світлочервоні
• Строк дозрівання: 20-25 червня
• Саджанці: немає в наявності
Виведений в Інституті садівництва УААН м. Київ в наслідок схрещування сортів Китаївська х Новость Кузьміна (селекціонер Ковтун І. М.) Кущ середній з прямими стеблами, що в однорічному віці восени набувають червонуватого кольору у верхній частині. Пагоноутворююча здатність велика (до 45 шт на 1 м п.). Ягоди вищесереднього розміру (маса 2, 4-3, 0 г). Тупоконічні, злегка видовжені, світло-червоні, привабливі. Китиця формує 6-8 ягід. М’якуш щільний, кисло-солодкий, приємного смаку. Універсального призначення. Сорт належить до групи високоврожайних. Потенційна продуктивність 15 т/га. Фактична в умовах виробництва – 5, 5-7, 0 т/га. Характеризується високою зимостійкістю, непосухостійкий, відносно стійкий до грибкових хвороб.
Викладач нагадує студентам про запитання проблемного характеру, поставлене на початку заняття, та у формі евристичної бесіди шукає із студентами шляхи його вирішення.
Після закінчення лекції, викладач узагальнює і систематизує матеріал, акцентуючи увагу студентів на їх подальшу діяльність в якості науковців.
 
ВИСНОВКИ
 
1. Лекція – провідна, головна форма навчання. Такою вона була і залишається тому, що з неї починається кожна навчальна дисципліна, розділ і більшість тем, що передбачені програмами. Лекція є незамінною формою організації навчання через те, що вона не повторює підручник, а доповнює його останніми даними науки, іноді ще неопублікованими, але вже відомими викладачу, фактами з життя, особистим розумінням і відношенням до матеріалу, що викладається. В лекції наука оживає і слухачам доноситься в емоційному, доступному, цікавому і зрозумілому вигляді.
2. Існують різні види лекції: тематична, вступна, заключна, оглядова, консультативна, настановча, поточна, узагальнююча, міні-лекція, кіно (відео) лекція, інструктивна, лекція вступу, лекція конкретизація, лекція інтеграція – це лекції, що мають пасивну форму, тобто традиційну; а лекція-брифінг, лекція-бесіда, лекція-диспут, лекція-анкета, лекція-дует, «круглий стіл» – це лекції, що мають активну форму, тобто види спілкування лектора зі слухачами, які пов’язані з традиційною лекцією, але можуть бути розглянуті як самостійні, нові методичні типи лекцій.
3. У зв’язку з вимогами, що висуваються до самої лекції автоматично випливають і вимоги до особи, що читає лекцію – лектора. Справа в тому, що займаючись лекторською діяльністю необхідно тренувати і розвивати відповідні здібності. Жива мова викладача, його вигляд, поведінка, манера спілкування з слухачами, теоретична підготовка повинні бути на високому рівні, інакше, я вважаю, особі, що не має даних та й ще й не прагне їх розвинути, не слід займатись такою відповідальною справою.
4. Підготовка лекції складна і кропітка робота, яка вимагає від викладача терпіння, наполегливості з обов’язковим застосуванням творчого підходу і відмінного знання матеріалу. Щоб підготувати вдалу лекцію необхідно дотримуватись певних правил і готувати лекцію послідовно, крок за кроком. Слід починати з вибору теми і визначення мети виступу, потім складання бібліографії і відбір літератури, складання плану лекції і її тексту, також обов’язкова робота над формою викладу. При підготовці лекції не слід забувати про наочні посібники і технічні засоби для полегшення викладу матеріалу в аудиторії, а також для більшої переконливості.
5. Проведення лекції є головним етапом, результатом роботи. На лекції особливо важливо встановити психологічний контакт з аудиторією, захопити її увагу і мислення, діяти в унісон, що посилить вплив лектора на неї. Лектор який байдужий до того, що відбувається в аудиторії, що там панує не цікавість, байдужість і який задоволений безтурботним читанням конспекту – не може бути лектором і носити це почесне звання.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
 
1. Закон України «Про вищу освіту» від 17. 01. 02.
2. Архангельский С. И. Лекции по теории обучения в высшей школе// С. И. Архангельский. – М., 1974.
3. Бойко В. В. Диалог лектора со слушателями: психологические аспекты// В. В. Бойко. – Л., 1987.
4. Вербицкий А. А. Активное обучение в высшей школе: контекстный подход// А. А. Вербицкий. – М., 1991.
5. Гапонов П. М. Лекция в высшей школе// П. М. Гапонов. – Воронеж, 1977.
6. Гузеев В. В. Методы и организационные формы обучения// В. В. Гузеев. -М. 2001. -128 с.
7. Загвязинский В. И. Дидактика высшей школы: текст лекций// В. И. Загвязинский. – Челябинск, 1990.
8. Карклина Л. Д. Методика подготовки к лекции// Л. Д. Карклина. -М. 1977. -18 с.
9. Козаржевский А. Ч. Мастерство устной речи лектора// А. Ч. Козаржевский. – М., 1983.
10. Кожевников К. П. Методика подготовки лекций// К. П. Кожевников. -Минск. 1976. -30 с.
11. Лавриненко-Омецинская Е. Д. Рецензия лекции… Нужна ли? И какая? // Е. Д. Лавриненко-Омецинская. -М. 1990. -65 с.
12. Михневич. А. Е. Методические типы лекций: традиции и поиск новых форм // А. Е. Михневич. -К. 1989. -20 с.
13. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка. Навчальний посібник. 3-є видання, доповнене// Н. Є. Мойсеюк – К., 2001.
14. Мороз. О. Г. Навчальний процес у вищій педагогічній школі: Навчальний посібник // За заг. Ред. О. Г. Мороза. -К. 2001. -337 с.
15. Назарова Т. С. Средства обучения (Технология создания и использования) // Т. С. Назарова, Е. С. Полат. – М., 1998.
16. Цыгульская Т. Ф. О методике лекционного преподавания в вузе// Сост. Т. Ф. Цыгульская. -Кировоград. 1990. -14 с.
17. Одарченко Н. І. Використання відеоінформації при проведенні лекційних і семінарських занять у школі нового типу// Н. І. Одарченко. -Суми. 1999. -79 с.
18. Буланова -Топоркова М. В. Педагогика и психология высшей школы:. Учебное пособие// М. В. Буланова -Топоркова, С. И. Самыгин. – Ростов на Дону., 2002.
19. Смирнов С. А. Педагогика: педагогические теории, системы, технологии. Учеб. для студ. – // С. А. Смирнов. – М., 2000.
20. Подласый И. П. Педагогика. Новый курс// И. П. Подласый. – В 2 т. – Т. 1. – М., 2001.
21. Смольянинов И. Ф. Советы начинающему лектору// И. Ф. Смольянинов. -Л. 1980. -23 с.
22. Столяренко А. М. Юридическая педагогика. Курс лекций// А. М. Столяренко. – М., 2001.
23. Фокин Ю. Г. Преподавание и воспитание в высшей школе// Ю. Г. Фокин. – М., 2002.
24. Хуторской А. В. Современная дидактика. /Учебник для вузов/ А. В. Хуторской. – Питер, 2002.
25. Чернышев А. П. Этюды дидактики высшей школы: монография
// А. П. Чернышева. – М., 1995.
26. Яковцова А. Ф. Лекция в высшей школе: Текст лекции// А. Ф. Яковцова. -Х. 1996. -20 с.
Фото Капча