Міжнародне право про свободу совісті та релігій

Нормативно-правовою основою забезпечення релігійної свободи в Україні є статті 11, 24 та 35 Конституції України, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991) із змінами і доповненнями (див. текст 9. 8). Законодавство України повністю відповідає засадним їм принципам релігійної свободи, викладеним у нормах міжнародного права і релігійному законодавстві інших країн. Специфічною особливістю українського релігійного законодавства є розширене трактування принципу релігійної свободи – одночасно як свободи сповідування будь-якої релігії, як права не сповідувати ніякої. На сьогодні це формулювання є не тільки небажаною спадщиною історичного минулого країни. Воно забезпечує правові гарантії свободи совісті для майже половини дорослого населення України, яке відносить себе до різних категорії невіруючих і за своєю питомою вагою є чи не найбільшою у світі.

 

 

Релігійне законодавство України (як і законодавство інших пострадянських республік) встановлює такі базові принципи ставлення до релігії й Церкви:

1. Свобода совісті, релігії;

2. Гарантії рівності особи перед Законом незалежно від її релігійних переконань, релігійних організацій, конфесій між собою;

3. Забезпечення прав релігійних меншин;

4. Відокремлення Церкви від держави.

У свою чергу, принцип відокремлення Церкви від держави означає:

• Невтручання держави у внутрішні церковні справи (у зміст віровчення, обрядів, церемоній (1) ; в систему управління Церквою, її ієрархію (2) ; у підлеглість іншим релігійним центрам (3) ; у фінансові витрати (4) ; у навчально-виховну діяльність у духовних навчальних закладах (5)).

• Відсутність представництва релігійних організацій у державних органах влади, права законодавчої ініціативи.

• Невтручання у функціонування системи судочинства.

 

 

Обмеження свободи совісті та релігії встановлюються у таких сферах:

По-перше, у царині політичної діяльності. Згідно зі ст. 5. Закону України релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. З другого боку, священнослужителі мають право нарівні з усіма громадянами на участь у політичному житті. На виборах 2002 р. було висунуто кандидатами у Ради всіх рівнів 345 священнослужителів.

По-друге, у сфері міжнародних зв ’язків. Згідно зі ст. 14 Закону України іноземці можуть займатися проповіддю релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули в країну і за погодженням з відповідними державними органами. Заданими цих органів, до речі, іноземні місіонери скоюють 1/3 всіх порушень релігійного законодавства України.

По-третє, у царині освіти. В останньому випадку діє принцип відокремлення релігії від освіти, встановлений ст. 35 Конституції Україні, ст. 6 Закону України «Про свободу совісті... «, ст. 6, 8, 9 Закону України «Про освіту». Згідно з цим принципом освіта в Україні «носить науковий, світський характер». Проте релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей, дорослих навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування (ст. 6). Громадяни, які навчаються у середніх і вищих духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами, встановленими для учнів і студентів бюджетних навчальних закладів (ст. 11). Згідно зі ст. 20 священнослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі в школах, надавати педагогам консультативну допомогу. При цьому накладаються обмеження: знання, що їх надає священик, повинні мати інформаційний характер, в школі не можна практикувати релігію, здійснювати обряди. На цій підставі у більш, як 80% шкіл Львівської області викладалися «Основи християнської моралі».

Проте у питанні стосунків між релігією та освітою українське законодавство виглядає значно поміркованішим за європейське і за законодавство інших пострадянських республік, які припускають можливість організації релігійного навчання у державних закладах освіти за бажанням батьків та учнів. На сьогодні це питання остаточно не врегульоване.

Однією із невід’ємних конституційних гарантій забезпечення свободи совісті та релігії в Україні є право на альтернативну (невійськову) службу. Воно вперше було встановлено ст. 2. Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» (1992) і підтверджено у ст. 35 Конституції У країн и. Згідно з нею цю службу проходять у тому разі, «якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина». Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я та навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо, її тривалість дещо більша за термін дійсної військової служби -18-27 місяців. Загалом уже здійснено понад 20 призовів, якими скористались понад 12 тис. осіб. Причім з 1992 р. кількість молодих людей, які обирав і альтернативну службу у кожному призові, останнім десятиліттям невпинно зростала: від кількох сотень до кількох тисяч. Це свідчить про те, що альтернативна військова служба стала вже зви чайним явищем, хоча, у сусідній Росії проблема альтернативної військової служби досі не розв’язана.

У реальній практиці суспільного життя ступінь релігійної свободи