Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Міжнародне право про свободу совісті та релігій

Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
15
Мова: 
Українська
Оцінка: 

значною мірою залежить від характеру державно-церковних відносин, які історично у ньому склалися. Не може бути повної релігійної свободи у крайніх моделях таких стосунків:

• Модель повного злиття держави і Церкви, як це мало місце у Папській державі в Італії й має місце в деяких ісламських країнах;
• Модель ворожнечі й повного відокремлення держави від Церкви, яка послідовно втілювалася в життя у Радянському Союзі. Тож релігійна свобода може бути реалізована лише у проміжних моделях часткового ототожнення держави і Церкви.
• Модель «державної релігії», всебічної – законодавчої, матеріальної та моральної – підтримки державою однієї з поширених у ній релігії. Така модель, наприклад, реалізується стосовно до Вірменської Апостольської Церкви (ст. 17 Конституції Вірменії) або у Норвегії. Стаття 2 Конституції Норвегії встановлює, що євангелічна лютеранська релігія є офіційною державною релігією. Послідовниками Церкви Норвегії є 83% населення. Всі витрати по управлінню Церквою Норвегії покриваються державою і муніципальною владою за рахунок державних податків. Світські чиновники контролюють внутрішні справи Церкви. Норвезькі державні дитячі садки і школи зобов’язані згідно із законом викладати всім учням «Мораль і християнське виховання». Тільки священиків Церкви Норвегії залучають для обслуговування Збройних Сил, державних лікарень і госпіталів, а також в’язниць; тільки священики Церкви Норвегії запрошуються на заходи державної служби і народні свята.
• Модель «традиційної Церкви» – жодна з існуючих в країні релігій не проголошена офіційною Церквою держави, проте одна з них займає особливе місце в традиціях народу і користується відкритою державною підтримкою. Така модель характерна для римо-католицьких країн Латинської Америки. Близькі до цієї моделі формулювання містить преамбула до Закону РФ «Про свободу совісті і релігійні об’єднання», де визнається «особлива роль православ’я в історії Росії, у становленні і розвитку її духовності та культури». А ст. 5 відповідного Закону Литви традиційними визнає одночасно дев’ять релігійних конфесій – від католиків до караїмів.
• Модель «співпраці» – держава забезпечує значне фінансування різних видів церковної діяльності, зокрема релігійної освіти, утримання храмів, оплати праці духовенства. Часто у такій моделі стосунки держави і церкви регулюються спеціальними угодами. Ця модель характерна для Іспанії, Італії, Польщі, багатьох європейських країн з лютеранською традицією.
• «Пристосовницька модель» – держава дотримується нейтралітету щодо релігії. Вона не визначає значення якоїсь релігії для загальнонаціональної чи місцевої культури, не займається проблемою розміщення релігійних символів у публічних місцях, не санкціонує винятки у системі оподаткування, не врегульовує на законодавчому рівні особливості релігійного побуту і святкового циклу. Таку модель репрезентують Сполучені Штати Америки.
Для регулювання відносин між Церквою та державою в Україні тяв Державний комітет у справах релігії, якій провадив реєстрацію релігійних організацій, встановлював правила проведення ними культової діяльності, здійснював контроль за дотриманням конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті та релігії. За даними Держком релігії, у 2001 р. було скоєно 102 таких порушення, проти 544 у 1992 р. (див. текст 9. 9). Ліквідація цього комітету на початку 2005 р. засвідчила бажання центральної виконавчої влади проводити подальшу демократизацію відносин між державою і Церквою.
Регулярно відбуваються зустрічі Президента України з главами релігійних конфесій. Утворено Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Вона є представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах. Подібний орган – Національна Рада церков у США – довів свою корисність, хоча його функції дещо відмінні від функцій української Ради.
На наш погляд, українська держава у своїх відносинах з релігією, передусім, історично «традиційними» для країни Православними Церквами та ісламськими громадами (Автономної Республіки Крим) намагається втілювати в життя «пристосовницьку модель». Така вкрай поміркована позиція вочевидь пояснюється сумним атеїстичним досвідом радянських часів і небажанням у нестабільні часи розбудови незалежної держави впроваджувати більш радикальні моделі.
Однак ще під час демократичних виборів до Верховної Ради України 1990 р. українські політики заявили про свій інтерес до релігії. Одним із переконливих свідчень цього є включення до програмних документів багатьох політичних партій релігійних питань та створення партій конфесійного спрямування (Християнсько-Демократична партія України, Республіканська Християнська партія, Партія мусульман). Особливої популярності у першій половині 1990-х рр. набуло гасло «Незалежній Україні-єдина автокефальна (самостійна) Православна Церква». На ньому спекулювали група народних депутатів «За єдину Помісну Церкву». Свого часу у Верховній Раді України діяло депутатське об’єднання на підтримку традиційних і канонічних конфесій. Крім окремих депутатів і політичних партій, зацікавлені у використанні релігії або в оперті на неї згуртовані захистом корпоративних інтересів регіонально-кланові утворення.
Деякі релігійні організації зі свого боку відверто співпрацюють з впливовими політичними силами, виступають їхніми гаслами, підтримують їхніх кандидатів у структури законодавчої і виконавчої влади. (Протягом 1990-2002 рр. народними депутатами України обиралися тільки два служителі культу). Таким чином, вони розраховують одержати більший доступ до державних ЗМІ з багатомільйонною аудиторією і неформальну, однак дієву підтримку в усіх сферах своєї діяльності.
Найпопулярнішими у житті Церкви стає проведення ходів, маршів, тобто масове вираження своїх вимог. У першому півріччі 2004 р. клірики Церкви провели у декількох найкрупніших містах країни кілька багатолюдних акцій. їхньої кінцевою метою була демонстрація здатності Церкви тиснути на владу шляхом організації акцій за участю великої кількості віруючих.
Щоправда, в цілому ставлення релігійних організацій до української держави характеризується, так би мовити, доброзичливим нейтралітетом. Воно засноване, по-перше, на безумовному визнанні факту національної незалежності України; по-друге, на сподіванні, що «Церква відокремлена від держави, але не від суспільства». Ст. 21 Закону України «Про свободу совісті... « якраз передбачає на прохання громадян або за ініціативою релігійних організацій проведення богослужінь та релігійних обрядів у військових частинах, в лікарнях, будинках для людей похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання. Тим-то питання, які ставляться релігійними організаціями перед владою, не мають політичного забарвлення. Вони стосуються:
• повернення релігійним організаціям відчужених від них у різні часи майна і культових будівель і запобігання можливої приватизації колишньої церковної власності;
• послаблення податкового тягаря в їх економічній діяльності;
• створення пільгових умов для отримання гуманітарної допомоги з боку «братніх» закордонних центрів;
• удосконалення законодавчої бази і напрацювання конкретних механізмів для розширення суспільного служіння-у місцях позбавлення волі, сиротинцях, будинках для людей похилого віку, середніх і вищих навчальних закладах, Збройних Силах України;
• отримання більшого доступу до радіо- і телебачення з метою пропаганди суспільно-значущих цінностей і запобігання хвилеподібному зростанню в них демонстрації насильства і розпусти;
 
• спрощення процедур виїзду закордон з суто релігійною мотивацією (наприклад, паломництво до Мекки або навчання до Рима).
Згідно до даних опитування громадської думки 2002-2003 pp., суспільна думка схвально ставиться до розширення присутності Церкви у школі і Збройних силах. Позитивне в ід реагували відповідно 66% та 50% опитаних.
Досягнутий рівень свободи совісті та релігії в Україні, ступінь демократичності державно-релігійних відносин Нині визнаються світовою спільнотою. Недарма, Україна не згадується серед країн-порушниць у щорічних звітах про стан релігійної свободи, які Держдепартамент США оприлюднює з 1998 р.
 
Висновки
 
Українська держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, захищає їх права та законні інтереси, сприяє налагодженню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями. Визнаючи, що свобода совісті є одним із основних прав демократичного суспільства, яка встановлюється і захищається конституційним відокремленням церкви від держави, Українська держава зобов’язується робити практичні кроки в розвитку конституційних та законних принципів свободи совісті, які повністю вичерпують вимоги статей 1, 2, 7, 18, 19, 26 і 29 Загальної декларації прав людини та відповідають вимогам статті 9 Європейської конвенції з прав людини [9, 117].
Гарантуючи рівність церков перед законом, держава визнає і дотримується положення, що жодна з них не може претендувати на домінуючу роль у суспільстві та статус державної, а загальнонаціональні інтереси мають вищість над інтересами будь-якої релігійної організації. Основний Закон наголошує на тому, що правові принципи і процедури є надійним механізмом захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення конфліктних ситуацій. Україна продовжує вживати законодавчих, адміністративних та інших заходів для усунення проблем, які дісталися у спадок від минулого, запобігати на своїй території будь-якій дискримінації за релігійною ознакою.
Конституція України, інші правові акти, що розвивають її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви – у діяльність представницьких та виконавчих органів влади. Держава зобов’язується у відносинах з релігійними організаціями діяти у цивільно-правовому просторі, не допускаючи методів силового тиску, ґрунтуючись на принципах демократії, міжрелігійного плюралізму, верховенства закону, норм міжнародного права та зобов’язань держави з цього права. Україна має і далі розвивати державно-церковні відносини. При цьому:
- кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи у найкоротший термін, якщо її віросповідні доктрини не містять у собі загрози життю і здоров’ю людей, національній і соціальній стабільності держави;
- органи виконавчої влади, реєструючи статути, мають керуватися правочинністю виникнення або створення певної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжнародні правові критерії;
- кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право діяльності на всій території України;
- влада сприяє релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, зміцненні моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.
 
Список використаних джерел
 
1. Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. «Про свободу совісті та релігійні організації» // Відомості Верховної Ради України.
2. Закон України від 23 грудня 1992 р. «Про внесення доповнень і змін до Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» // Голос України. – 1994.
3. Конституція України: затверджено Законом України від 28. 06. 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996.
4. Ананьєва О. П. Правові проблеми релігійних організацій в умовах становлення демократичного суспільства. / О. П. Ананьєва // Бюлетень Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ. – К., 2003.
5. Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. – К., 2003.
6. Галиев Е. П. Формирование религиозного сознания на путях построения гражданского общества в Украине. / Е. П. Галиев // Гуманітарно-економічні дослідження: Зб. Наук. праць Т. 1. – Миколаїв-Одеса, 2005.
7. Копєйчиков В. В. Правознавство. – К. : Юрінком Інтер, 2002.
8. Конституційне право України / A. M. Колодій, В. В. Копєйчиков, СЛ. Лисенков, В. В. Пастухов, В. О. Сумін, О. Д. Тихомиров. – К. : Юрін-форм, 1999.
9. Конституційне право України / С. Л. Лисенков, A. M. Колодій, та ін. – К. : Юрінком Інтер, 2005.
10. Конституційне право України / За заг. ред. М. П. Кучерявенка. -К. : Юрінком Інтер, 2004.
Фото Капча