Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Міжнародні норми в галузі охорони праці

Предмет: 
Тип роботи: 
Інше
К-сть сторінок: 
73
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Міжнародні норми в галузі охорони праці
 
1. Соціальне партнерство (соціальний діалог) в охороні праці
 
Закон «Про соціальний діалог в Україні» визначає правові засади організації та порядку ведення соціального діалогу в Україні з метою вироблення та реалізації державної соціальної і економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин та забезпечення підвищення рівня і якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві
Соціальний діалог – процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин.
Законодавство України про соціальний діалог базується на Конституції України і складається із законів України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців», «Про колективні договори і угоди», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) «, цього Закону, трудового законодавства, інших нормативно-правових актів.
Соціальний діалог здійснюється на принципах:
• законності та верховенства права;
• репрезентативності і правоможності сторін та їх представників;
• незалежності та рівноправності сторін;
• конструктивності та взаємодії;
• добровільності та прийняття реальних зобов'язань;
• взаємної поваги та пошуку компромісних рішень;
• обов'язковості розгляду пропозицій сторін;
• пріоритету узгоджувальних процедур;
• відкритості та гласності;
• обов'язковості дотримання досягнутих домовленостей;
• відповідальності за виконання прийнятих зобов'язань.
Соціальний діалог здійснюється на національному, галузевому, територіальному та локальному (підприємство, установа, організація) рівнях на тристоронній або двосторонній основі.
До сторін соціального діалогу належать:
• на національному рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є об'єднання професійних спілок, які мають статус всеукраїнських
• на галузевому рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є всеукраїнські профспілки та їх об'єднання, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності;
• на територіальному рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є профспілки відповідного рівня та їх об'єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
• на локальному рівні – сторона працівників, суб'єктами якої є первинні профспілкові організації,
 
2. Соціальне партнерство як принцип законодавчого ту нормативно-правового забезпечення охорони праці
 
Соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці як принцип трудового права виявляється в тому, що до сфери правового регулювання трудових відносин широко залучають недержавні структури (об'єднання роботодавців, об'єднання трудящих), які разом з органами виконавчої влади (або і без їхньої участі), на підставі укладення колективних договорів та угод, шляхом співробітництва, пошуку компромісів і прийняття узгоджених рішень встановлюють обов'язкові для учасників трудових правовідносин правила регулювання праці. Соціальне партнерство як явище і як принцип трудового права є новим для вітчизняної правової системи на відміну від правових систем у ~ країнах з розвиненою ринковою економікою.
Соціальне партнерство спрямоване на пошук компромісних рішень і розв'язання проблем мирним шляхом, узгодження особистих та колективних інтересів, що досягається за допомогою таких основних форм, як проведення спільних консультацій, ведення колективних переговорів щодо регулювання соціально-трудових відносин, а також з питань укладення колективних договорів і угод, розгляд і вирішення претензій (розбіжностей), що можуть виникати між соціальними партнерами, та колективних трудових спорів (конфліктів).
Як і будь-якому іншому правовому явищу, соціальному партнерству притаманні власні принципи його організації і здійснення. Відносини соціальних партнерів будуються на основі:
а) взаємної поваги і довіри соціальних партнерів;
б) рівноправності сторін соціального партнерства;
в) всеохоплюючого характеру соціального партнерства;
г) пріоритетності примирних методів і процедур у проведенні переговорів і консультацій;
ґ) неможливості погіршення умов, досягнутих на попередньому рівні соціальних договорів (угод) ;
д) обов'язковості виконання досягнутих домовленостей;
є) відповідальності соціальних партнерів за виконання прийнятих ними рішень і досягнутих домовленостей.
 
3. Соціальний діалог з позиції країн ЄС
 
У країнах Європейського Союзу соціальна політика та участь соціальних партнерів у її формуванні зазнали не тільки значної трансформації, а й виник принципово новий наднаціональний і наддержавний курс соціального захисту і добробуту громадян. Своєрідним лідером цього великомасштабного процесу стала Швеція. Починаючи з 1930-х років, вона першою в Європі інституціоналізувала соціальний діалог у формі тристороннього органу (уряд – конфедерація роботодавців – профспілки), який погоджував основні параметри економічної і соціальної політики, умови праці та рівень її оплати. Кожний проект публічної політики (насамперед – проекти бюджетів) ще до офіційного схвалення (урядом, а згодом, як того вимагає законодавство, парламентом) обговорювали в якомога ширших колах, зокрема структури адміністрації, політичні партії та органи самоврядування. З тих часів тристоронній орган в цій країні був і залишився основою соціально-економічного устрою. До речі, швейцарський досвід ніколи не розглядався окремо, поза загальноєвропейським контекстом. Саме з урахуванням шведських досягнень було ухвалено Маастрихтський договір 1989 року, що запровадив новий розділ, присвячений соціальним питанням, яким визначалися обсяги соціальної політики на європейському рівні та принципи сприяння соціальному діалогу і партнерству. А ось Амстердамський договір 1997 року запропонував інноваційний підхід до координування політики зайнятості з чітко визначеними роллю та відповідальністю соціальних партнерів. Отже, у Європейському Союзі соціальний діалог став прогресивною частиною загальної стратегії, яка забезпечила конкурентоспроможнішу позицію Європи у стосунках з основними партнерами у світі.
4. Стандарт SA 8000 був опублікований у 1997 році, переглянутий – у 2001 році. Мета стандарту – сприяти постійному поліпшенню умов наймання і здійснення трудової діяльності, виконання етичних норм цивілізованого суспільства.
Стандарт SA 8000 був створений для того, щоб компанії могли підтвердити використання соціально-відповідальних підходів у своїй діяльності. Система менеджменту, заснована на вимогах SA 8000, має загальні вимоги з ISO 9001. Так, наприклад: визначена керуванням політика компанії в сфері соціальної відповідальності, аналіз і перевірки з боку керівництва, планування, оцінка і вибір постачальників, прийняття коригувальних дій.
У світі вже давно прийнято, що підприємства, на яких приділяється значна увага персоналу, створенню необхідних і комфортних умов для роботи, є надійними партнерами у взаємовідносинах.
Використання етичних підходів до суспільства в цілому і до своїх співробітників, зокрема створення сприятливої атмосфери в колективі, є критерієм високого рівня менеджменту. І навпаки, співробітництво з компаніями, які не виконують ці вимоги, вважається неетичним і пов'язаним з додатковими ризиками.
Стандарт SA 8000 спрямований на забезпечення привабливості умов наймання для співробітників, поліпшення умов їхньої праці і життєвого рівня. Компанії, у яких менеджмент здійснюється відповідно до вимог стандарту SA 8000, мають конкурентну перевагу, яка полягає у високій мотивації персоналу, що у свою чергу дозволяє ефективніше застосовувати сучасні системи менеджменту для досягнення намічених цілей, забезпечуючи при цьому постійну рентабельність.
А наявність на підприємстві інших стандартів, таких як ISO 9000, ISO 14000, OHSAS 18001 і т. д., доповнює стандарт SA 8000, за безпечуючи основу для інтеграції в рамках загальної системи менеджменту, що веде до скорочення ризиків і підвищення прибутковості компанії.
5. Стандарт ISO 26000 – це добровільна настанова з соціальної відповідальності і не є документом, що передбачає сертифікацію. Згідно ISO 26000 компанія включає такі компоненти, як захист прав людини, навколишнього природного середовища, безпеку праці, права споживачів та розвиток місцевих общин, а також організаційне управління та етику бізнесу. Тобто у керівництві враховані усі принципи, які зазначені у Глобальній ініціативі ООН (документі, до якого приєдналося 6 тисяч компаній та організацій, серед яких 130 українських).
Цей міжнародний стандарт надає інструкції щодо основних принципів соціальної відповідальності, ключових тем та питань, що мають відношення до соціальної відповідальності, а також щодо шляхів впровадження соціально відповідальної поведінки до існуючих стратегій, систем, практик та процесів організації. Він наголошує на важливості результатів та діяльності у сфері соціальної відповідальності та її удосконалення.
Цей міжнародний стандарт замислений як такий, що буде корисним для всіх типів організацій у приватному, державному та неприбутковому секторах, для компаній великих і малих, діючих у розвинутих країнах або країнах, що розвиваються. Хоча не всі розділи цього міжнародного стандарту будуть однаково корисними для всіх типів організацій, всі основні аспекти є придатними для кожного типу організацій. Кожна організація самостійно визначає, що є придатним та важливим для неї шляхом власних оцінок та діалогу з зацікавленими сторонами.
Використання цього міжнародного стандарту підтримує кожну організацію у прагненні стати більш соціально відповідальною, брати до уваги інтереси її членів, відповідати чинному законодавству та поважати міжнародні норми поведінки.
Визнаючи, що організації знаходяться на різних щаблях розуміння та впровадження соціальної відповідальності, цей міжнародний стандарт запланований для використання тими, хто тільки розпочинає розглядати питання соціальної відповідальності, а також і для тих, хто має досвід її впровадження. Широке впровадження на підприємствах, в організаціях та установах вимог міжнародного стандарту ISO 26000 сприятиме зростанню показників сталого розвитку України
 
6. Вимоги до забезпечення ох. пр. в структурі соціальної відповідальності
 
Охорона праці стосується досягнення і підтримки самого високого рівня фізичного, інтелектуального і соціального процвітання працівників, запобігання звільнень у зв'язку зі станом здоров'я, викликаного умовами праці, захисту працівників від ризиків, пов'язаних з нанесенням шкоди здоров'ю, і адаптації виробничого середовища до фізичних і психологічних можливостей працівників.
Організації повинна:
– прагнути до розуміння та контролю ризиків, пов'язаних з охороною праці. Також організація повинна вводити відповідні процедури і надавати безпечне устаткування, необхідне для запобігання професійних захворювань та нещасних випадків, а також для дій у аварійних ситуаціях;
– аналізувати причини нещасних випадків і професійних захворювань, а також проблеми, підняті працівниками, для того, щоб розуміти їх і інформувати працівників про те, яким може бути вплив на людей;
– розуміти і застосовувати засоби виробничої гігієни;
– визнавати, що психологічні ризики на робочих місцях є причинами стресів і погіршення стану здоров'я;
– розробити політику охорони праці, у якій буде чітко прописано, що жоден з елементів діяльності організації не є важливішим за охорону праці, і що охорона праці є невід'ємною частиною діяльності організації;
– надавати необхідне навчання і зміцнення потенціалу всього персоналу по необхідних напрямках;
– дотримуватися норми, відповідно до якої заходи охорони праці не пов'язуються з витратами, покладеними на працівників;
– застосовувати системи управління охороною праці, які-засновані на залученні зацікавлених працівників і які визнають і поважають права працівників на:
• повну і достовірну інформацію щодо ризиків, зв'язаних зі здоров'ям і безпекою, а також щодо контролю та попередження цих ризиків;
• вільно з'ясовувати й одержувати роз'яснення по всіх аспектах охорони праці;
• відмову від роботи, що явно може викликати серйозну і неминучу загрозу їхньому життю і здоров'ю або житло і здоров'ю інших;
• звернення за консультацією з питань охорони праці, за межі організації (до сторонніх фахівців) ;
• повідомлення керівникам про випадки, що стосуються охорони праці;
• участь у прийнятті рішень з охорони праці;
• відсутність репресій за те, що вони зробили щось із перерахованого вище.
 
7. Нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства
 
Власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи розробляють на основі ДНАОП і затверджують власні положення, інструкції або інші нормативні акти про охорону праці, що діють в межах підприємства, установи, організації. Відповідно до Рекомендацій Держнаглядохоронпраці щодо застосування „Порядку опрацювання і затвердження власником нормативних актів про охорону праці, що діють на підприємстві», затвердженого наказом Держнагляд­охоронпраці від 12. 12. 1993 року № 132, до основних нормативних актів підприємства належать:
- Положення про систему управління охороною праці на підприємстві.
- Положення про службу охорони праці підприємства.
- Положення про комісію з питань охорони праці підприємства.
- Положення про роботу уповноважених трудового колективу з питань охорони праці'.
- Положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці.
- Положення про організацію і проведення первинного та повторного інструктажів, а також пожежно-технічного мінімуму.
- Наказ про порядок атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативних актів про охорону праці.
– Положення про організацію попереднього і періодичного медичних оглядів працівників.
- Положення про санітарну лабораторію підприємства.
- Інструкції з охорони праці для працюючих за професіями і видами робіт.
- Інструкції про порядок зварювання і проведення інших вогневих робіт на підприємстві.
- Загальнооб'єктові та цехові інструкції про заходи пожежної безпеки.
- Перелік робіт з підвищеною небезпекою.
– Перелік посад посадових осіб підприємства, які зобов'язані проходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони праці.
- Наказ про організацію безкоштовної видачі працівникам певних категорій лікувально-профілактичного харчування.
- Наказ про організацію безкоштовної видачі молока або інших рівноцінних харчових продуктів працівникам підприємства, що працюють у шкідливих умовах.
- Наказ про порядок забезпечення працівників підприємства спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального захисту. Виходячи із специфіки виробництва та вимог чинного законодавства власник затверджує нормативні акти із вищезазначеного списку та інші, що регламентують питання охорони праці.
 
8. Міжнародне співробітництво у галузі охорони праці
 
Міжнародне співробітництво в галузі охорони праці охоплює наступні основні напрямки:
- вивчення, узагальнення та впровадження світового досвіду з організації' охорони праці, покращення умов та техніки безпеки;
- участь у міжнародних інституціях з соціально-трудових питань та у роботі їх органів;
- одержання консультацій зарубіжних експертів та технічної допомоги у питаннях вдосконалення законодавчої та нормативної бази охорони праці;
- проведення та участь у міжнародних наукових чи науково-практичних конференціях та семінарах;
- підготовка кадрів з охорони праці за кордоном.
Плідне співробітництво налагоджено між Україною та Міжнародною організацією праці – однією з найдавніших міжурядових організацій, яка була створена ще у 1919 році. З 1946 року МОП – спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. Україна є членом МОП з 1954 року. Із 181 конвенції, що прийняті на цей час МОП, Україна ратифікувала 50, серед яких найважливіші нормативні акти, що стосуються основоположних прав людини. У МОП діє система контролю за застосуванням в країнах-членах Організації конвенцій і рекомендацій. Кожна держава, член МОП, зобов'язана подавати доповіді про застосування на своїй території ратифікованих нею конвенцій, а також інформації про стан законодавства і практики з питань, що порушуються в окремих, не ратифікованих нею конвенціях. За фінансової підтримки міжнародних інституцій з 1996 року в Україні реалізується проект МОП „Мобілізація підприємств і працівників на запобігання зловживанням шкідливими речовинами в країнах Центральної та Східної Європи».
Налагоджується співробітництво в галузі охорони праці України із Європейським Союзом. Так, в рамках програми Tads почалася робота над проектом „Сприяння у забезпеченні охорони праці в Україні (з метою підвищення рівня ефективності) «. Основні напрямки цього проекту включають: удосконалення нормативної бази в галузі охорони праці; створення інформаційного центру агітації та пропаганди з питань охорони праці; відпрацювання механізму економічних розрахунків на підприємстві, спрямованих на створення безпечних і здорових умов праці працюючим.
В рамках Угоди про співробітництво в галузі охорони праці фахівці України разом із фахівцями інших держав СНД проводять спільну роботу щодо удосконалення Системи стандартів безпеки праці, узгодження та розробки нормативної бази в галузі охорони праці для країн СНД.
 
9. Основні напрямки співробітництва
 
Міжнародне співробітництво в галузі охорони праці охоплює наступні основні напрямки:
- вивчення, узагальнення та впровадження світового досвіду з організації' охорони праці, покращення умов та техніки безпеки;
- участь у міжнародних інституціях з соціально-трудових питань та у роботі їх органів;
- одержання консультацій зарубіжних експертів та технічної допомоги у питаннях вдосконалення законодавчої та нормативної бази охорони праці;
- проведення та участь у міжнародних наукових чи науково-практичних конференціях та семінарах;
- підготовка кадрів з охорони праці за кордоном.
 
10. ООН. ВООЗ
 
Організація Об'єднаних Націй (ООН) – міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.
Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку.
Члени-засновники – 51 держава (в т. ч. Україна). Станом на 1998 рік ООН нараховувала 185 держав-членів. З 14 липня 2011 року має 193 держави-члени. Західна Сахара та інші маленькі держави не приєднались до ООН через їх невизнання.
Організація фінансується з обов'язкових та добровільних внесків від своїх держав-членів, і користується шістьма офіційними мовами: арабська, китайська, англійська, французька, російська та іспанська.
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) - спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. Штаб-квартира розташована у Женеві. До складу ВООЗ входить 193 країни.
1945 року на Конференції у Сан-Франциско ухвалене рішення щодо створення міжнародної організації з питань охорони здоров'я. 1946 року Міжнародна конференція охорони здоров'я, яка проходила у Нью-Йорку, схвалила Статут Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ).
День набуття чинності Статуту ВООЗ – 7 квітня 1948 р. – вважається Днем заснування цієї організації і щорічно відзначається як Світовий день здоров'я.
Всесвітня асамблея охорони здоров'я (ВАОЗ) - вищий керівний орган ВООЗ щорічно (у травні) проводить свої сесії, як правило у Женеві. Виконавча рада – виконавчий орган ВООЗ – до складу якої входить 52 країни, проводить свої сесії двічі на рік (у січні та травні).
Україна – член ВООЗ з 1948 р. (3 квітня 1948 р. приєдналась до Статуту ВООЗ). З 1950 по 1991 р. – період неактивного членства України у цій організації. Поновила своє членство у 1992 р.
Співробітництво України з ВООЗ – одна з важливих складових її міжнародного співробітництва з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України). Особливого значення таке співробітництво набуває в умовах світу, що глобалізується.
 
11. МАГАТЕ. МОП
 
МАГАТЕ є провідним світовим міжнародним урядовим форумом науково-технічної співпраці в області мирного використання ядерної технології.
Статут Міжнародної агенції з атомної енергії (МАГАТЕ) ухвалили 26 жовтня 1956 року на міжнародній конференції, яку проводили в штаб-квартирі ООН. Агентство почало існувати у Відні з 29 липня 1957 року. 14 листопада 1957 року Генеральна Асамблея ухвалила угоду щодо відносин між МАГАТЕ і ООН.
Згідно з Статутом двома основними цілями діяльності МАГАТЕ є контроль за мирним використанням атомної енергії і забезпечення того, що допомогу МАГАТЕ не буде використано у військових цілях.
МАГАТЕ встановлює стандарти ядерної безпеки і захисту довкілля, надає країнам-членам технічну допомогу, а також заохочує обмін науковою і технічною інформацією щодо ядерної енергії.
Однією з важливих функцій Агентства є забезпечення того, що ядерні матеріали і обладнання для атомних станцій не використовуватимуть для військових цілей. Система безпеки МАГАТЕ базується на суворому контролі за використанням ядерних матеріалів, які здійснюють на місцях інспектори МАГАТЕ.
Найважливіший напрям діяльності МАГАТЕ – забезпечення нерозповсюдження ядерної зброї. У 1968 році 102 країни підписали договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
МОП була заснована у 1919 році в результаті підписання Версальського договору, який, в свою чергу, дав початок існуванню Ліги Націй, і стала першою спеціалізованою установою ООН у 1946 році.
МОП формулює міжнародні стандарти праці у вигляді конвенцій та рекомендацій, встановлюючи мінімальні стандарти основних трудових прав: свободу створення та діяльність асоціацій, колективні переговори, заборону примусової праці, рівність можливостей і відношення до працюючого та інші стандарти, які регулюють умови та інші аспекти праці.
МОП здійснює заходи щодо розвитку незалежних організацій найманих працівників та роботодавців, організує тренінги та надає консультації таким організаціям. У межах системи ООН МОП є унікальною тристоронньою організацією, в якій сторони роботодавців та найманих працівників є рівними урядовій стороні у роботі керівних органів Міжнародної організації праці.
 
12. Європейський Союз. СНД
 
Європейський Союз (офіційна назва, скорочено – ЄС) – політичний та економічний інтеграційне об'єднання 27 країн Європи: Німеччині, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Великобританії, Данії, Ірландії, Греції, Іспанії, Португалії, Австрії, Фінляндії, Швеції, Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії, Болгарії і Румунії. ЄС будується на основі Європейських співтовариств: Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії (засновані у 1957 р.). Європейське об'єднання вугілля і сталі (з нього почалося створення ЄС в 1951 р.) 23 червня 2002 р. припинило своє існування у зв'язку із закінченням Договору про його створення, укладеного на 50 років і не продовжувати сторонами, так як темпи розвитку Європейських співтовариств зробили існування ЄОВС неактуальним.
Головні цілі Союзу та його повноваження визначені Єдиним європейським актом (1987 р.), Маастрихтським (1992 р.), Амстердамським (1999 р.) і Ніццького (2001 р.) договорами. 29 жовтня 2004 р. в Римі пройшла церемонія підписання Конституції, для ухвалення якої буде потрібно її ратифікація всіма державами-членами ЄС, покликана замінити Римський, Маастрихтський, Амстердамський і підписаний у договори (з додатком незначного числа додаткових протоколів). У ній зведені воєдино пропозиції щодо нової інституційної структури Євросоюзу та його функціонування. Тим самим будуть істотно спрощені базові юридичні документи ЄС. Створення єдиного ринку для більш, ніж 455 мільйонів європейців забезпечує свободу переміщення людей, товарів, послуг і капіталу. Усередині Європейського Союзу розробляється єдина політика в таких галузях, як сільське господарство, телекомунікації, транспорт, енергетика та охорона навколишнього середовища.
Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі (Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угоди приєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). 23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшов Туркменістан. Україна є співзасновницею СНД, але Статут організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україна залишається лише спостерігачем і не є членом СНД. 14 серпня 2008 парламент Грузії прийняв рішення залишити СНД, і, згідно зі Статутом СНД, 18 серпня 2009 Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності.
Передумови утворення
1 грудня 1991 року відбувся загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи – 84, 18% населення України. З них 28 804 071 особа (90, 32%) підтвердили Акт про незалежність.
У початковий період існування Співдружності Незалежних Держав вона розглядалася головним чином як механізм цивілізованого розлучення колишніх союзних республік і розподілу майна СРСР. Створення СНД було покликане забезпечити безболісний перехід від єдиної союзної держави до системи суверенних національних держав на місці колишнього СРСР. На відміну від Союзу РСР Співдружність не є державою і не має наднаціональних повноважень.
Цілі організації
СНД засновано на засадах суверенної рівності всіх його членів, тому всі держави-члени є самостійними суб'єктами міжнародного права. Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями.
Основні цілі організації:
Співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях;
Всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції;
Забезпечення прав і свобод людини;
Співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння;
Взаємна правова допомога;
Мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації.
До сфер спільної діяльності держав-членів відносяться:
Забезпечення прав і основних свобод людини;
Координація зовнішньополітичної діяльності;
Співпраця у формуванні і розвитку спільного економічного простору, митної політики;
Співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язку;
Охорона здоров'я та навколишнього середовища;
Питання соціальної і міграційної політики;
Боротьба з організованою злочинністю;
Співпраця в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів[6].
Органи СНД
Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею Рада голів урядів, а далі – координуючі інститути. Наприкінці 1996 року їх діяло 80, а в 67 з них Україна брала участь.
Рада Глав держав СНД
Головним органом СНД є Рада голів держав-учасниць, що обговорює і вирішує принципові питання пов'язані з діяльністю держав-учасниць, які стосуються їхніх спільних інтересів, а також розглядає будь-які питання, в яких зацікавлені окремі держави-члени Співдружності, враховуючи інтереси решти учасниць.
Рада голів держав-учасниць на своїх засіданнях приймає також рішення щодо:
- внесення поправок до Статуту СНД;
- створення нових або ліквідації існуючих органів Співдружності;
- оптимізації структури СНД, удосконалення діяльності органів Співдружності;
- заслуховування доповідей про діяльність органів СНД;
- призначення голів органів, що відносяться до її компетенції;
- делегування повноважень іншим органам СНД;
- затвердження положень про органи СНД, що входять у її компетенцію.
 
13. Законодавчі та нормативно-правові акти з охорони праці в галузі
 
Нормативно-правові акти з охорони праці – це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов'язкові для виконання.
Правовою основою законодавства щодо охорони праці є Конституція Украй, Закони України: „Про охорону праці», „Про охорону здоров'я», „Про пожежну безпеку», „Про використання ядерної енергії та радіаційний захист», „Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», а також Кодекс законів про працю України (КЗпП).
В ст. 43 Конституції України записано: „Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується», „Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом», „Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється».
Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України). Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
У тексті ст. 46 Конституції України вказано на те, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основоположним законодавчим документом в галузі охорони праці є Закон України „Про охорону праці», дія якого поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності, на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах.
Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних нормативно-правових актів з охорони праці провадяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці за участю професійних спілок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків та за погодженням з органами державного нагляду за охороною праці. Санітарні правила та норми затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.
Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, але не рідше одного разу на десять років.
Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси повинні включати вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці.
У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я умов праці роботодавець зобов'язаний повідомити про це відповідний орган державного нагляду за охороною праці. Він може звернутися до зазначеного органу з клопотанням про встановлення необхідного строку для виконання заходів щодо приведення умов праці на конкретному виробництві чи робочому місці до нормативних вимог.
Відповідний орган державного нагляду за охороною праці розглядає клопотання роботодавця, проводить у разі потреби експертизу запланованих заходів, визначає їх достатність і за наявності підстав може, як виняток, прийняти рішення про встановлення іншого строку застосування вимог нормативних актів з охорони праці. Роботодавець зобов'язаний невідкладно повідомити заінтересованих працівників про рішення зазначеного органу державного нагляду за охороною праці. 
 
15. галузеві програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища
 
1. Загальні положення
Галузева програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2007-2011 роки (далі – Галузева програма) розроблена у відповідності до ст. 33 Закону України «Про охорону праці» (2694-12). Головною метою Галузевої програми є реалізація заходів галузевого значення щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці на підприємствах, в установах та організаціях транспорту і зв'язку (далі-підприємства) шляхом виконання конкретних завдань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забезпечення діяльності у сфері охорони праці, подальшого удосконалення управління охороною праці. Знизити рівень виробничого травматизму і професійної захворюваності передбачається шляхом реалізації комплексних заходів з досягнення встановлених нормативів та поліпшення стану охорони праці, а також впровадження новітніх розробок у сфері охорони та гігієни праці, промислової безпеки, розроблення нових систем і засобів діагностування та оцінки стану охорони праці і безпеки виробничих об'єктів, оновлення технічної бази виробництва, підвищення рівня організації виробництва та ведення робіт, а також технологічної і трудової дисципліни. Для забезпечення приведення нормативно-правової бази у відповідність до сучасних вимог та законодавства ЄС передбачається переглянути чинні і розробити нові нормативно-правові акти з охорони праці за видами робіт з урахуванням елементів технічного регулювання та управління професійними ризиками.
2. Основні завдання та заходи Галузева програма на 2007-2011 роки, реалізуючи державну політику в галузі охорони праці, направлена на комплексне розв'язання проблем охорони праці, забезпечення пріоритету життя і здоров'я працівників транспорту та зв'язку, їх соціального захисту, створення безпечних та нешкідливих умов праці на виробництві і ґрунтується на аналізі сучасних тенденцій науково-технічного прогресу.
Основними завданнями Галузевої програми є:
  • удосконалення нормативно-правової бази з питань безпеки праці;
  • вирішення пріоритетних медичних проблем охорони праці;
  • інформаційне забезпечення підприємств галузі з питань охорони праці.
  • усунення шкідливих і небезпечних факторів на робочих місцях;
  • створення засобів діагностики обладнання та попередження аварій та дорожньо-транспортних пригод, наїздів рухомого складу, засобів та систем колективного захисту працівників;
  • здійснення цільових заходів по захисту працівників від ураження електричним струмом при обслуговуванні електроустановок, ліній електропередач та контактної мережі.
Вирішення завдань Галузевої програми забезпечить поліпшення стану охорони праці і умов праці, зменшенню кількості аварій, нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань,
соціальних та економічних втрат від цих подій..
Галузева програма включає в себе заходи структурних підрозділів щодо поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2007-2011 роки і направлена на поступове приведення нормативної бази до вимог директив Європейського Союзу та Міжнародної Організації Праці.
3. Фінансове забезпечення
Фінансування заходів Галузевої програми здійснюється Фондом соціального страхування згідно з ст. 25 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (1105-14), за рахунок коштів спрямованих на реалізацію галузевих заходів поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища підприємств, передбачених угодами між Міністерством транспорту та зв'язку та галузевими профспілками та інших джерел, не заборонених
законодавством. Міністерство транспорту та зв'язку щороку подає правлінню Фонду соціального страхування бюджетні запити щодо включення до бюджету цього фонду цільових видатків, призначених для фінансування заходів Галузевої програми.
 
16. Положення про організацію СУОП в галузі
 
Система управління охороною праці в галузі (СУОПГ) – сукупність органів управління галуззю, які на підставі чинних нормативно-правових актів здійснюють цілеспрямовану планомірну діяльність з виконання завдань охорони праці в галузі, скерованих на усунення неприпустимих ризиків; СУОПГ є складовою частиною системи управління галуззю.
Об'єктом управління охороною праці в галузі е діяльність керівництва галуззю, структурних підрозділів і функціональних служб щодо здійснення правових, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних і лікувально-профілактичних заходів з виконання законодавства і нормативних вимог з охорони праці в галузі.
Загальне керівництво системою управління охороною праці в галузі здійснює міністр, а в структурних підрозділах – керівники структурних підрозділів і функціональних служб.
Нормативною основою СУОПГ є Конституція України, Закон «Про охорону праці», Кодекс законів про працю України, закони, постанови та інші акти Верховної Ради України, Національна програма поліпшення безпеки гігієни праці та виробничого середовища, Закон України «Про пожежну безпеку», система стандартів з безпеки праці, правила з охорони праці в лісовій, деревообробній промисловості та лісовому господарстві, інші законодавчі й нормативні документи з охорони праці.
Система управління охороною праці в організації
Основні вимоги до побудови і функціонування СУОП
У нашій країні передбачено управління охороною праці як на загальнодержавному, так і на регіональному, галузевому і виробничому рівнях.
на загальнодержавному (національному) рівні суб’єктом управління може бути Кабінет Міністрів, виконавчим органом – спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці – Держгірпромнагляд, назва, підпорядкованість і структура якого може змінюватись, а об’єктами управління – діяльність галузевих міністерств, обласних та місцевих державних адміністрацій по забезпеченню безпечних і здорових умов праці на підприємствах, в установах та організаціях.
На регіональному рівні суб’єктом управління може бути відповідна державна адміністрація, а об’єкт управління – діяльність підприємств, установ та організацій, що розташовані на території даного регіону, по забезпеченню в них безпечних і здорових умов праці.
На галузевому рівні суб’єктом управління може бути відповідне галузеве міністерство, а об’єктами управління – діяльність підприємств, установ та організацій галузі по забезпеченню на них безпечних і здорових умов праці.
Суб’єктом управління в СУОП підприємства (виробничий рівень), як правило, є роботодавець чи довірена ним особа, а в цехах, на виробничих дільницях і в службах – керівники відповідних структурних підрозділів і служб. Об’єктом управління в СУОП підприємства є діяльність структурних підрозділів та служб підприємства по забезпеченню безпечних і здорових умов праці на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та на підприємстві в цілому.
1-2Система управління охороною праці
В Україні передбачено управління охороною праці як на державному, так і на галузевому, регіональному і виробничому рівнях. Загальні положення щодо управління охороною праці, порядок введення в дію системи управління, основні функції і завдання управління викладені в Типовому положенні про систему управління охороною праці на галузевому, регіональному та виробничому рівнях.. система управління представляє собою сукупність суб'єкта управління та об'єкта управління, що знаходяться у певному середовищі та інформативно зв'язані між собою – від суб'єкта управління до об'єкта спрямовані функції управління, а від об'єкта управління до суб'єкта – зворотній зв'язок. В суб'єкті управління можна виділити два органи – управляючий та виконавчий. Управління завжди здійснюється заради досягнення певної мети. Створення системи управління здійснюється шляхом послідовного визначення мети і об'єкта управління, завдань і заходів щодо досягнення мети, функцій і методів управління, побудови організаційної структури управління. Метою управління охороною праці є забезпечення безпеки, збереження здоров'я та працездатності людини в процесі трудової діяльності. Таким чином, система управління охороною праці (СУОП) – це сукупність суб'єкта та об'єкта управління, які на підставі комплексу нормативної документації проводять цілеспрямовану, планомірну діяльність з метою забезпечення здорових, безпечних і високопродуктивних умов праці. Охорона праці базується на законах та інших нормативно-правових актах, які є головним джерелом зовнішньої інформації, що надходить до СУОП. Як суб'єкт так і об'єкт СУОП визначаються рівнем системи. На державному рівні суб'єктом управління виступає Кабінет Міністрів, а об'єктами управління є діяльність галузевих міністерств, обласних та місцевих державних адміністрацій по забезпеченню безпечних і здорових умов праці на підприємствах, в установах та організаціях. Суб'єктом управління в СУОП підприємства є керівник (головний інженер), а в цехах, на виробничих дільницях і в службах – керівники відповідних структурних підрозділів і служб. Об'єктом управління в СУОП підприємства є діяльність структурних підрозділів та служб підприємства по забезпеченню безпечних і здорових умов праці на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та на підприємстві в цілому. Типова СУОП підприємства функціонує наступним чином.
 
4. Політика в галузі охорони праці
 
Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.
Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:
- пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
- підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;
- комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;
- соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
- встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;
- адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;
- використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;
- інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;
- забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;
- використання світового досвіду
7. Планування заходів з охорони праці
Система планів з охорони праці окремого підприємства може включати:
-Перспективне планування (на період, більший одного року) ;
-Поточне планування (на рік) ;
-Оперативне планування (детальні плани, спрямовані на вирішення конкретних питань працеохоронної діяльності на підприємстві в короткостроковому, до одного року, періоді).
Метою планування є визначення необхідних вкладень у заходи з охорони праці для ефективного впливу на стан охорони праці.
Планування в охороні праці може включати:
-Визначення цілей працеохоронної діяльності на підприємстві та засобів їх досягнення;
-Вибір методів і базових показників, за допомогою яких може здійснюватися оцінка необхідних вкладень в охорону праці;
-Розрахунок суми вкладень у заходи з охорони праці та раціональний розподіл цієї суми за напрямками працеохоронної діяльності;
-Забезпечення організації контролю виконання плану (при необхідності здійснення коригування запланованих показників) ;
-Здійснення постійного контролю умов і безопасностітруда на підприємстві та оперативне реагування на відхилення від нормативних вимог.
Визначення цілей планування працеохоронної діяльності на підприємстві здійснюється з урахуванням наступних пріоритетів:
-Розробка стратеги щодо безпеки праці і виробничого середовища;
-Забезпечення повноцінної організаційної структури в охороні праці;
-Вибір методів і критеріїв оцінки виконання завдань охорони праці та забезпечення функціонування систем контролю.
У процесі розробки стратегії працеохоронної діяльності виділяються чотири етапи:
-Комплексний економічний аналіз (оцінка) стану умов і охорони праці на підприємстві;
-Визначення взаємодії основних зовнішніх і внутрішніх факторів, які впливають на працеохоронної витрати підприємства;
-Розробка стратегічних альтернатив нейтралізації основних негативних чинників (забезпечення дотримання нормативних вимог охорони праці) ;
-Вибір стратегії, яка відповідає вимогам ефективності виробництва.
Комплексний аналіз стану умов і охорони праці передбачає:
-Оцінку того, наскільки успішною є на сьогодні стратегія працеохоронної діяльності на підприємстві;
-Визначення сильних і слабких складових сьогоднішньої стратегії, зовнішніх позитивних і негативних факторів, які впливають на неї;
-Порівняльний аналіз працеохоронної витрат і визначення майбутніх стратеічних проблем з охорони праці на підприємстві.
10. регіональні системи управління охороною праці, мета, принципи, функції
Управління охороною праці на регіональному рівні (УОПРР) забезпечують органи управління адміністративно-територіальних одиниць, які на підставі чинних нормативно-правових актів здійснюють цілеспрямовану, планомірну діяльність у сфері охорони праці з метою забезпечення здоров’я та працездатності працівників підприємств, установ та організацій на підпорядкованій їм території.
Основні принципи функціонування УОПРР:
- здійснення державної політики в галузі охорони праці, в першу чергу, це забезпечення пріоритету життя та здоров’я працюючих, повної відповідальності керівників підприємств, установ та організацій за створення безпечних умов праці, запобігання травматизму, профзахворювань, аварій та пожеж, забезпечення гарантій прав працюючих на охорону праці;
- координація діяльності всіх суб’єктів управління з метою виконання поставлених завдань і заходів щодо створення здорових та безпечних умов праці;
- додержання чіткої виконавчої дисципліни представниками державної влади та керівниками підприємств, установ та організацій, трудової та технологічної дисципліни працівниками підприємств;
- забезпечення нерозривного зв’язку між процесами виробничої і управлінської діяльності та застосуванням і впровадженням засобів та заходів щодо підвищення рівня безпеки та покращення умов праці і виробничого середовища;
- економічна зацікавленість як власників підприємств, так і працюючих на них, у підвищенні рівня безпеки та поліпшенні умов праці.
Травматизм та професійні захворювання в галузі. Розслідування нещасних випадків
Загальні положення та визначення. Мета та завдання розслідування нещасних випадків
Основна мета розслідування нещасних випадків – визначення їх обставин та причин, виявлення недоліків, усунення яких веде до більш повної безпеки на підприємствах.
Завдання розслідування нещасних випадків на виробництві є:
з’ясування умов, обставин та причин, які призвели до виникнення небезпечної чи аварійної ситуації на виробництві;
визначення причин, що призвели до нещасного випадку;
встановлення кола винуватих осіб і склад вини кожного;
розробка заходів щодо попередження аналогічних випадків.
Розслідуванню підлягають травми, у тому числі отримані внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострі професійні захворювання і гострі професійні отруєння та інші отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, ушкодження, отримані внаслідок аварій, пожеж, стихійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани та інші надзвичайні події), контакту з тваринами, комахами та іншими представниками фауни і флори, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності перевести потерпілого на іншу (легшу роботу) терміном не менш як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві.
До гострих професійних захворювань і гострих професійних отруєнь належать випадки, що сталися після одноразового (протягом не більше однієї робочої зміни) впливу небезпечних факторів, шкідливих речовин.
Гострі професійні захворювання спричиняються дією хімічних речовин, іонізуючих та неіонізуючих випромінювань, значним фізичним навантаженням та перенапруженням окремих органів і систем людини. До них належать також інфекційні, паразитарні та алергійні захворювання тощо.
Обов’язки роботодавця щодо розслідування нещасних випадків
Роботодавець, отримавши інформацію про нещасний випадок зобов'язаний:
з використанням засобів зв'язку негайно повідомити про нещасний випадок робочий орган виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; органи державної пожежної охорони за місцезнаходженням підприємства (якщо нещасний випадок стався внаслідок пожежі) ; установу державної санітарно-епідеміологічної служби, що обслуговує підприємство (у разі виявлення гострого професійного захворювання) ;
видати наказ про створення комісії з розслідування нещасного випадку (далі – комісія) у складі не менше трьох осіб та організувати розслідування.
Під час розслідування роботодавець зобов'язаний:
- зробити у разі необхідності фотознімки місця нещасного випадку, пошкодженого об'єкта, устаткування, інструменту, а також надати технічну документацію та інші необхідні матеріали;
- надати транспортні засоби, засоби зв'язку, службові приміщення для роботи комісії із спеціального розслідування, експертної комісії;
- організувати у разі розслідування випадків виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) проведення медичного обстеження працівників відповідної дільниці підприємства;
- забезпечити проведення необхідних лабораторних досліджень і випробувань, технічних розрахунків та інших робіт;
- організувати друкування, розмноження і оформлення в необхідній кількості матеріалів спеціального розслідування.
Роботодавець, працівником якого є потерпілий, компенсує витрати, пов'язані з діяльністю комісії із спеціального розслідування та залучених до її роботи спеціалістів. Роботодавець у п'ятиденний термін з моменту підписання акта спеціального розслідування нещасного випадку чи одержання припису посадової особи Держгірпромнагляду щодо взяття на облік нещасного випадку зобов'язаний розглянути ці матеріали і видати наказ про здійснення запропонованих заходів щодо запобігання виникненню подібних випадків, а також притягнути до відповідальності працівників, які допустили порушення законодавства про охорону праці.
Примірник матеріалів спеціального розслідування залишається на підприємстві та зберігається протягом 45 років.
Обставини, за яких проводиться розслідування
Обставинами є всі нещасні випадки, що сталися на виробництві
Нещасним випадком на виробництві визнається раптове погіршення стану здоров'я працівника, одержання ним поранення, травми, у тому числі внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гостре професійне захворювання і гостре професійне та інші отруєння, одержання теплового удару, опіку, обмороження, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, одержання працівником інших ушкоджень внаслідок аварії, пожежі, стихійного лиха, контакту з представниками тваринного і рослинного світу, що призвело до втрати ним працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення його на іншу (легшу) роботу не менш як на один робочий день; зникнення працівника під час виконання ним трудових обов'язків, утоплення, а також смерть працівника на підприємстві, в установі, організації.
У всіх випадках розслідування проводиться згідно з Порядком розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві» від 25 серпня 2004 р.
4. Встановлення зв’язку нещасного випадку з виробництвом
Визнаються пов'язаними з виробництвом нещасні випадки, що сталися з працівниками під час виконання трудових (посадових) обов'язків, у тому числі у відрядженнях, а також ті, які сталися під час:
– перебування на робочому місці, на території підприємства або в іншому місці роботи протягом робочого часу, починаючи з моменту приходу працівника на підприємство і до його виходу (який повинен фіксуватися відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку) або за дорученням роботодавця в неробочий час, під час відпустки, у вихідні та святкові дні;
– приведення в порядок знарядь виробництва, засобів захисту, одягу, виконання заходів особистої гігієни перед початком роботи і після її закінчення;
– проїзду на роботу чи з роботи на транспортному засобі підприємства або на транспортному засобі іншого підприємства, яке надало його згідно з договором (заявкою), за наявності розпорядження роботодавця;
– використання власного транспортного засобу в інтересах підприємства з дозволу або за дорученням роботодавця відповідно до встановленого порядку;
– проведення дій в інтересах підприємства, на якому працює потерпілий, тобто дій, які не входять до кола виробничого завдання чи прямих обов'язків працівника (надання необхідної допомоги іншому працівникові, дії щодо попередження можливих аварій або рятування людей та майна підприємства, інші дії за наявності розпорядження роботодавця тощо) ;
– ліквідації аварій, пожеж та наслідків стихійного лиха на виробничих об'єктах і транспортних засобах, що використовуються підприємством;
– надання підприємством шефської допомоги;
– перебування на транспортному засобі або на його стоянці, на території вахтового селища, у тому числі під час змінного відпочинку, якщо причина нещасного випадку пов'язана з виконанням потерпілим трудових (посадових) обов'язків або з дією на нього небезпечних чи шкідливих виробничих факторів або середовища;
– прямування працівника до (між) об'єкта (ми) обслуговування за затвердженими маршрутами або до будь-якого об'єкта за дорученням роботодавця;
– прямування до місця відрядження та в зворотному напрямку відповідно до завдання про відрядження.
Нещасні випадки визнаються пов'язаними з виробництвом також у випадках:
– природної смерті працівника під час перебування на підземних роботах;
– нанесення тілесних ушкоджень іншою особою або вбивство працівника під час виконання чи у зв'язку з виконанням ним трудових (посадових) обов'язків незалежно від порушення кримінальної справи;
– які сталися з працівниками на території підприємства або в іншому місці роботи під час перерви для відпочинку та харчування, яка встановлюється згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також під час перебування працівників на території підприємства у зв'язку з проведенням роботодавцем наради, отриманням заробітної плати, обов'язковим проходженням медичного огляду тощо, а також у випадках, передбачених колективним договором (угодою).
5. Розслідування та облік нещасних випадків, хронічних професійних захворювань і отруєнь на виробництві.
Розслідування проводиться у разі виникнення нещасного випадку, а саме обмеженої в часі події або раптового впливу на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких зафіксовано шкоду здоров’ю, зокрема від одержання поранення, травми, у тому числі внаслідок тілесних ушкоджень, гострого професійного захворювання і гострого професійного та інших отруєнь, одержання сонячного або теплового удару, опіку, обмороження, а також у разі утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, одержання інших ушкоджень внаслідок аварії, пожежі, стихійного лиха (землетрусу, зсуву, повені, урагану тощо), контакту з представниками тваринного і рослинного світу, які призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення його на іншу (легшу) роботу не менш як на один робочий день, зникнення, а також настання смерті працівника під час виконання ним трудових (посадових) обов’язків.
До гострого професійного отруєння належить захворювання, що виникло після однократного впливу на працівника шкідливої речовини (речовин).
До гострого професійного захворювання належить захворювання, що виникло після однократного (протягом не більш як однієї робочої зміни) впливу шкідливих факторів фізичного, біологічного та хімічного характеру.
У разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) копія акта за формою Н-1 надсилається закладові державної санітарно-епідеміологічної служби, який здійснює санітарно-епідеміологічний нагляд за підприємством і веде облік випадків гострих професійних захворювань (отруєнь).
Основна мета розслідування та обліку нещасних випадків – виявлення недоліків, усунення яких веде до більш повної безпеки на наших підприємствах. Розслідуванню підлягають нещасні випадки, що виникають на території організації або за її межами при виконні роботи за її завданням, а також на транспорті, наданому організацією для перевезення працюючих на робоче місце. Розслідуванню підлягають всі нещасні випадки, що мали місце як на протязі робочого часу, так і перед початком та після закінчення роботи. Всі легкі нещасні випадки, пов’язані з втратою працездатності на 1 або більше днів розслідуються на протязі 24 годин особисто начальником цеху спільно з старшим суспільним інспектором з охорони праці цеха та інженером з техніки безпеки. В цьому випадку комісія складає акт про нещасний випадок за формою Н-1 у 4-х примірниках та передає його головному інженеру, який на протязі доби розглядає та затверджує акт, який напрявляє в службу охорони праці, профспілковому комітету, технічному інспектору праці ЦК профспілки, потерпілому.
Керівники робіт зобов’язані до прибуття комісії забезпечити зберігання предметів та обладнання на місті нещасного випадку. Основний найбільш поширений метод розслідування нещасних випадків – це розслідування на місці події. Вихідний документ для аналізу травматизму – це акт про нещасний випадок, в якому вказують вік, професію, місце роботи потерпілого, стан роботи та обставини нещасного випадку. Причина нещасного випадку повинна виходити з обставин та конкретно вказувати які порушення норм та правил техніки безпеки були допущені. Заключний етап розслідування – визначення профілактичних заходів для усунення причин нещасного випадку. Після припинення тимчасової непрацездатності потерпілого керівник робіт заповнює пункт акта про наслідки нещасного випадку.
Якщо нещасний випадок виник внаслідок аварії на об’єкті, то в акт включають його характеристику, категорію та характер аварії, збитки і т. д.
На основі актів розслідувань нещасних випадків визначають оплату лікарняних листів потерпілому, та розмір відшкодування підприємством збитків. Акт є основним документом для притягнення винуватих у нещасному випадку до відповідальності. Акт за формою Н-1 зберігається 45 років, що дозволяє за необхідності врахувати наслідки: пізня інвалідність, втрата працездатності.
6. Спеціальне розслідування нещасних випадків
Спеціальному розслідуванню підлягають:
  • нещасні випадки зі смертельними наслідками;
  • групові нещасні випадки, які сталися одночасно з двома і більше працівниками, незалежно від ступеня тяжкості шкоди, завданої їх здоров'ю;
  • випадки смерті працівників на підприємстві;
  • випадки зникнення працівників під час виконання трудових (посадових) обов'язків;
  • нещасні випадки з тяжкими наслідками, у тому числі з можливою інвалідністю потерпілого (за рішенням органів Держгірпромнагляду).
Віднесення нещасних випадків до таких, що спричинили тяжкі наслідки, у тому числі до нещасних випадків з можливою інвалідністю потерпілого, здійснюється відповідно до Класифікатора розподілу травм за ступенем тяжкості, що затверджується МОЗ.
Спеціальне розслідування організовує роботодавець. Розслідування проводиться комісією із спеціального розслідування, яка призначається наказом керівника територіального органу Держгірпромнагляду за погодженням з органами, представники яких входять до складу цієї комісії.
До складу комісії із спеціального розслідування включаються: посадова особа органу державного нагляду за охороною праці (голова комісії), представник відповідного робочого органу виконавчої дирекції фонду, представники органу, до сфери управління якого належить підприємство, а у разі його відсутності – відповідної місцевої держадміністрації або виконавчого органу місцевого самоврядування, роботодавця, профспілкової організації, членом якої є потерпілий, вищого профспілкового органу або уповноважений трудового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, а у разі розслідування випадків виявлення гострих професійних захворювань (отруєнь) також спеціаліст відповідної установи (закладу) державної санітарно-епідеміологічної служби.
Залежно від конкретних умов (кількості загиблих, характеру і можливих наслідків аварії тощо) до складу комісії із спеціального розслідування можуть бути включені спеціалісти відповідного органу з питань захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, представники органів охорони здоров'я та інших органів.
Спеціальне розслідування групового нещасного випадку, під час якого загинуло 2 – 4 особи, проводиться комісією, яка призначається наказом керівника Держгірпромнагляду або його територіального органу, а у випадку, під час якого загинуло 5 і більше осіб або травмовано 10 і більше осіб, проводиться комісією, яка призначається наказом Держгірпромнагляду, якщо з цього приводу не було прийнято спеціального рішення Кабінету Міністрів України.
Спеціальне розслідування нещасних випадків проводиться протягом не більше 10 робочих днів. У разі необхідності встановлений термін може бути продовжений органом, який призначив розслідування.
За результатами розслідування складається акт спеціального розслідування за формою Н-5, а також оформляються інші матеріали, передбачені положенням, у тому числі карта обліку професійного захворювання (отруєння) на кожного потерпілого за формою П-5, якщо нещасний випадок пов'язаний з гострим професійним захворюванням (отруєнням).
Акт спеціального розслідування підписується головою і всіма членами комісії із спеціального розслідування. У разі незгоди із змістом акта член комісії у письмовій формі викладає свою окрему думку.
Акт за формою Н-1 або НТ на кожного потерпілого складається відповідно до акта спеціального розслідування у двох примірниках, підписується головою та членами комісії із спеціального розслідування і затверджується роботодавцем протягом доби після одержання цих документів.
Для встановлення причин нещасних випадків і розроблення заходів щодо запобігання подібним випадкам комісія із спеціального розслідування має право вимагати від роботодавця утворення експертної комісії із залученням до її роботи за рахунок підприємства експертів – спеціалістів науково-дослідних, проектно-конструкторських та інших організацій, органів виконавчої влади та державного нагляду за охороною праці.
Медичні заклади, судово-медична експертиза, органи прокуратури і внутрішніх справ та інші органи зобов'язані згідно із законодавством безоплатно надавати на запит посадових осіб Держгірпромнагляд або фонду, які є членами комісії із спеціального розслідування, відповідні матеріали та висновки щодо нещасного випадку.
Перший примірник матеріалів розслідування залишається на підприємстві. Потерпілому або членам його сім'ї, довіреній особі надсилається затверджений акт за формою Н-1 або НТ разом з копією акта спеціального розслідування нещасного випадку.
7. Організація розслідування, склад комісії з розслідування, основні документи
Власник, одержавши повідомлення про нещасний випадок, організує його розслідування комісією, до складу якої включаються: керівник (спеціаліст) служби охорони праці підприємства (голова комісії), керівник структурного підрозділу або головний спеціаліст, представник профспілкової організації, членом якої є потерпілий, або уповноважений трудового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, а у разі гострих професійних захворювань (отруєнь) також спеціаліст санепідстанції.
На підприємствах, де немає спеціалістів з охорони праці, головою комісії з розслідування призначається посадова особа (спеціаліст), на яку наказом власника покладені функції з питань охорони праці в порядку сумісництва.
Комісія з розслідування нещасного випадку зобов'язана протягом трьох діб:
  • обстежити місце нещасного випадку, опитати свідків і осіб, які причетні до нього, та одержати пояснення потерпілого, якщо це можливо;
  • розглянути і оцінити відповідність умов праці вимогам нормативних актів про охорону праці;
  • установити обставини і причини, що призвели до нещасного випадку, визначити осіб, які допустили порушення нормативних актів, а також розробити заходи щодо запобігання подібним випадкам;
  • скласти акт за формою Н-1 у п'яти примірниках і передати його на затвердження власникові;
  • у випадках гострих професійних захворювань (отруєнь) крім акта за формою Н-1 складається також карта обліку професійного захворювання (отруєння) за встановленою формою.
До акта за формою Н-1 додаються пояснення свідків, потерпілого, а у разі необхідності також витяги з експлуатаційної документації, схеми, фотографії та інші документи, що характеризують стан робочого місця (устаткування, машини, апаратура тощо), медичний висновок щодо діагнозу ушкодження здоров'я потерпілого в результаті нещасного випадку, а у разі необхідності також про наявність в його організмі алкоголю, отруйних чи наркотичних речовин.
Нещасні випадки, про які складаються акти за формою Н-1, реєструються на підприємстві у спеціальному журналі.
8. Особливості розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру
Під нещасними випадками невиробничого характеру слід розуміти не пов'язані з виконанням трудових обов'язків травми, у тому числі отримані внаслідок заподіяних тілесних ушкоджень іншою особою, отруєння, самогубства, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою, травми, отримані внаслідок стихійного лиха, контакту з тваринами тощо (далі – нещасні випадки), які призвели до ушкодження здоров'я потерпілих.
Розслідуванню підлягають нещасні випадки, що сталися під час:
1) прямування на роботу чи з роботи пішки, на громадському, власному або іншому транспортному засобі, що не належить підприємству, установі або організації (далі – організації) і не використовувався в інтересах цієї організації;
2) переміщення повітряним, залізничним, морським, внутрішнім водним, автомобільним транспортом, в електротранспорті, метрополітені, на канатній дорозі, фунікулері та на інших видах транспортних засобів;
3) виконання громадських обов'язків (рятування людей, захист власності, правопорядку тощо, якщо це не входить до службових обов'язків) ;
4) виконання донорських функцій;
5) участі в громадських акціях (мітингах, демонстраціях, агітаційно-пропагандистській діяльності тощо) ;
6) участі у культурно-масових заходах, спортивних змаганнях;
7) проведення культурних, спортивних та оздоровчих заходів, не пов'язаних з навчально-виховним процесом у навчальних закладах;
8) використання газу у побуті;
9) вчинення протиправних дій проти особи, її майна;
10) користування або контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами;
11) виконання робіт у домашньому господарстві, використання побутової техніки;
12) стихійного лиха;
13) перебування в громадських місцях, на об'єктах торгівлі та побутового обслуговування, у закладах лікувально-оздоровчого, культурно-освітнього та спортивно-розважального призначення, в інших організаціях.
Нещасні випадки розслідуються незалежно від того, чи був потерпілий у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння.
У процесі розслідування беруться до уваги листок непрацездатності чи довідка лікувально-профілактичного закладу, а також пояснення потерпілого та свідчення очевидців.
Районна держадміністрація (виконавчий орган міської, районної у місті ради) протягом доби з часу надходження від лікувально-профілактичного закладу повідомлення про нещасний випадок (за винятком нещасних випадків із смертельним наслідком) приймає рішення щодо утворення комісії з розслідування нещасного випадку.
До роботи комісії з розслідування нещасного випадку можуть залучатися представники організації, де працюють або навчаються потерпілі, організації, на території чи об'єкті якої стався нещасний випадок, а також представники органів охорони здоров'я, освіти, захисту прав споживачів, експерти страхової компанії (якщо потерпілий був застрахований).
До розслідування нещасних випадків, які сталися під час прямування на роботу чи з роботи, залучаються представники відповідного профспілкового органу або уповноважені трудового колективу, якщо потерпілий не є членом профспілки.
Нещасні випадки (за винятком групових), які сталися з працюючими особами, розслідуються комісією, утвореною організацією, де працює потерпілий, у складі голови комісії – посадова особа, яку визначає керівник організації, і членів комісії – керівника відповідного структурного підрозділу, представника профспілкової організації, членом якої є потерпілий, або уповноваженого трудового колективу, якщо потерпілий не є членом профспілки.
Рішення щодо розслідування нещасного випадку приймається керівником організації на підставі звернення потерпілого, листка непрацездатності або довідки лікувально-профілактичного закладу.
Розслідування нещасного випадку проводиться протягом 10 календарних днів після утворення комісії. У разі потреби цей термін може бути продовжений керівником органу (організації), який призначив розслідування.
За результатами розслідування нещасного випадку складається акт за формою НТ (невиробничий травматизм) згідно з додатком 3, який затверджується керівником органу (організації), що проводив розслідування.
Необхідна кількість примірників акта визначається в кожному окремому випадку.
Акт за формою НТ надсилається:
  • потерпілому або особі, яка представляє його інтереси;
  • районній держадміністрації (виконавчому органу міської, районної у місті ради) ;
  • організації, де працює або навчається потерпілий;
  • організації, яка відповідальна за безпечний стан території чи
  • об'єкта, де стався нещасний випадок.
Копія акта надсилається органам внутрішніх справ, прокуратури та іншим організаціям на їх запит.
Акти за формою НТ, які складаються за результатами розслідування нещасних випадків з працюючими особами, зберігаються в організації разом з матеріалами розслідування протягом 45 років. Акти за формою НТ та матеріали розслідування нещасних випадків з непрацюючими особами зберігаються протягом трьох років у архіві районної держадміністрації (виконавчих органів міських, районних у містах рад).
Облік нещасних випадків та аналіз причин їх виникнення проводять районні держадміністрації (виконавчі органи міських, районних у містах рад) на підставі звітів про нещасні випадки за встановленою формою, які щомісяця надсилаються лікувально-профілактичними закладами.
9. Дослідження та профілактика виробничого травматизму
Метою дослідження виробничого травматизму є розробка заходів по запобіганню нещасних випадків на підприємстві. Для цього необхідно систематично аналізувати і узагальнювати їх причини. Аналіз причин травматизму дозволяє поділяти їх на організаційні, технічні, психофізіологічні та санітарно-гігієнічні. Аналіз причин травматизму дозволяє поділяти їх на організаційні, технічні, психофізіологічні та санітарно-гігієнічні.
Організаційні: порушення законодавчих актів з охорони праці, вимог інструкцій, правил і норм, відсутність або неякісне проведення інструктажу і навчання, невиконання заходів щодо охорони праці, невідповідність норм санітарно-гігієнічних факторів, несвоєчасний ремонт або заміна несправного і застарілого обладнання.
Технічні: невідповідність вимогам безпеки або несправність виробничого обладнання, інструменту і засобів захисту; конструктивні недоліки обладнання.
Психофізіологічні: помилкові дії працівника внаслідок втоми, надмірної важкості і напруженості роботи, монотонності праці, хворобливого стану, необережності.
Санітарно-гігієнічні: надмірні рівні шуму, вібрації; несприятливі метеорологічні умови; підвищений вміст у повітрі робочих зон шкідливих речовин; наявність різних випромінювань вище допустимих значень; недостатнє або нераціональне освітлення; порушення правил особистої гігієни та інше.
Однією з найважливіших умов боротьби з виробничим травматизмом є систематичний аналіз причин його виникнення, які поділяються на: технічні та організаційні.
Технічні причини в більшості випадків проявляються як результат конструктивних недоліків обладнання, недостатності освітлення, несправності захисних засобів, захисних пристроїв тощо
Організаційні причини – недотримання правил техніки безпеки через непідготовленість працівників, низька трудова та виробнича дисципліна, неправильна організація роботи, відсутність належного контролю за виробництвом та ін.
Наявність можливості виникнення небезпечних ситуацій визначають напрям і нові методи збору інформації службою охорони праці підприємства: обстеження робочих місць, опитування працюючих про наявні недоліках у роботі, розслідування нещасних випадків з виробництва і порушень правил безпеки при виробництві робіт. службою охорони праці виділено пріоритетні напрями діяльності з профілактиці виробничого травматизму:
1. Виявлення можливостей виникнення небезпечних ситуацій на виробництві, їх профілактика, ознайомлення які працюють із методами їх запобігання і усуненню.
2. Проведення агітаційної і роз'яснювальної роботи з усвідомлення які працюють сутності, умов і причин виникнення небезпечних ситуацій на виробництві, застосування заходів адміністративного і матеріального впливу до порушників правил безпечного виробництва робіт.
3. Постійне навчання робітників і керівників всіх рівнів правилам безпечного проведення робіт, вмінню чітко й вчасно розпізнати можливість виникнення небезпечної ситуації.
4. Розслідування нещасних випадків, профзахворювань і на виробництві, розробка і впровадження заходів задля унеможливлення їх повторення.
5. Впровадження у виробництві передових методів профілактики травматизму.
За умови розвитку сучасної промисловості існує три варіанта профілактики виробничого травматизму:
1. Зберегти все «є», не робити нічого нового.
2. Сприяти проведенню наукових досліджень про, впровадження нових технологій, зводять до мінімуму можливість виникнення небезпечної ситуації у процесі виробництва.
3. Розвивати адаптацію працівників до нових умов праці, розуміння й усвідомлення ними виробничої небезпеки, самопрофілактику виробничого травматизму.
Санітарно-гігієнічні заходи:
- контроль за впливом виробничих факторів на здоров'я працівників;
- забезпечення санітарно-побутових умов згідно з діючими нормами;
- атестація робочих місць відповідно до їх нормативним актам з охорони праці;
- планування заходів щодо поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці;
- паспортизація санітарно-технічного стану умов праці.
Соціально-економічні заходи:
- надання пільг і компенсацій працівникам, які працюють зі шкідливими і небезпечними умовами праці;
- створення умов для економічної зацікавленості роботодавця і працівника у поліпшенні умов і підвищенні безпеки праці;
- соціальне страхування працівників роботодавцем;
- фінансування заходів з охорони праці;
- відшкодування роботодавцем працівнику збитків у разі каліцтва.
Лікувально-профілактичні заходи:
- надання медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків на виробництві;
- контроль за здоров'ям працюючих протягом їхньої трудової діяльності;
- лікувально-профілактичне харчування працівників, які працюють на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці;
- проведення медичних оглядів працівників (попередніх та періодичних) ;
- дотримання охорони праці жінок, неповнолітніх та інвалідів;
- відшкодування потерпілому працівнику витрат на лікування, протезування, придбання транспортних засобів та інші види медичної допомоги.
Наукові заходи:
- прогнозування соціально-економічних наслідків нещасних випадків і аварій;
- моделювання аварійних ситуацій і розробка заходів щодо їх відвернення;
- плани локалізації і ліквідації аварії;
- оцінка ефективності управління охороною праці;
- підготовка науково обгрунтованих технічних рішень, спрямованих на підвищення безпеки і поліпшення умов праці.
Інформаційне забезпечення – інформаційна підтримка припроведенні нормативно-методичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних, соціально-економічних, наукових досліджень, спрямованих на збереження безпеки праці, здоров'я працюючих.
10. Основні причини виробничих травм та професійних захворювань. Розподіл травм за ступенем тяжкості
Успішна профілактика виробничого травматизму та професійної захворюваності можлива лише за умови ретельного вивчення причин їх виникнення. Для полегшення цього завдання прийнято поділяти причини виробничого травматизму і професійної захворюваності на такі основні групи: організаційні, технічні, санітарно-гігієнічні, економічні, психофізіологічні.
Організаційні причини:
відсутність або неякісне проведення навчання з питань охорони праці; відсутність контролю; порушення вимог інструкцій, правил, норм, стандартів; невиконання заходів щодо охорони праці; порушення технологічних регламентів, правил експлуатації устаткування, транспортних засобів, інструменту; порушення норм і правил планово-попереджувального ремонту устаткування; недостатній технічний нагляд за небезпечними роботами; використання устаткування, механізмів та інструменту не за призначенням.
Технічні причини:
несправність виробничого устаткування, механізмів, інструменту; недосконалість технологічних процесів; конструктивні недоліки устаткування, недосконалість або відсутність захисного огородження, запобіжних пристроїв, засобів сигналізації та блокування.
Санітарно-гігієнічні причини:
підвищений вміст у повітрі робочих зон шкідливих речовин; недостатнє чи нераціональне освітлення; підвищені рівні шуму, вібрації; незадовільні мікрокліматичні умови; наявність різноманітних випромінювань вище допустимих значень; порушення правил особистої гігієни.
Економічні причини:
нерегулярна виплата зарплати; низький заробіток; неритмічність роботи; прагнення до виконання понаднормової роботи; праця за сумісництвом чи на двох різних підприємствах.
Психофізіологічні причини:
помилкові дії внаслідок втоми працівника через надмірну важкість і напруженість роботи; монотонність праці; хворобливий стан працівника; необережність; невідповідність психофізіологічних чи антропометричних даних працівника використовуваній техніці чи виконуваній роботі; незадоволення роботою; несприятливий психологічний мікроклімат у колективі.
За ступенем тяжкості травми розподіляються на 2 категорії:
тяжкі і легкі.
До тяжких травм відносяться:
За характером отриманих ушкоджень:
– відкрита проникаюча черепно-мозкова травма;
– перелом черепа;
– внутрішньочерепна травма важкого і середньоважкого ступеня тяжкості;
– поранення, проникаючі в просвіт глотки, гортані, трахеї, стравоходу, а також ушкодження щитоподібної залози;
– проникаючі поранення хребта;
– ушкодження хребців шийного відділу хребта, у тому числі і без порушення функції спинного мозку;
– нестабільні ушкодження грудних або поперекових хребців;
– закриті ушкодження спинного мозку;
– поранення грудної клітки, без ушкодження внутрішніх органів;
– поранення живота, що проникають в порожнину очеревини;
– поранення, що проникають в порожнину сечового міхура або кишечнику;
– відкриті поранення органів заочеревинного простору (нирок, наднирників, підшлункової залози) ;
– розрив внутрішнього органа грудної або черевної порожнини або порожнини таза, заочеревинного простору, розриви діафрагми, розриви передміхурової залози, розрив сечоводу, розрив перетинкової частини сечовипускального каналу;
– вивихи та переломовивихи великих суглобів кінцівок;
– закриті та відкриті переломи довгих кісток кінцівок;
– ушкодження крупної кровоносної судини: аорти, сонної (загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, стегнової, підколінної артерій або супроводжуючих їх вен;
– термічні (хімічні) опіки IV ступеня з площею ураження, що перевищує 1% поверхні тіла;
– опіки III ступеня з площею ураження, що перевищує 10% поверхні тіла;
– опіки III ступеня кисті, стопи, ділянок великих суглобів, шиї, статевих органів з площею ураження, що перевищує 1% поверхні тіла;
– опіки II ступеня з площею ураження, що перевищує 20% поверхні тіла;
– опіки дихальних шляхів з опіками обличчя і волосистої частини голови;
– електротермічні ураження (низько- та високовольтні) з ураженням шкіри та субфасціальних структур тіла;
– відмороження III-IV ступеня, загальне охолодження організму;
– радіаційні ураження середнього (12-20 Гр) і важкого (20 Гр і більше) ступеня тяжкості;
– переривання вагітності;
– ушкодження периферичної нервової системи з функціональними порушеннями;
– тривалі розлади здоров'я з тимчасовою втратою працездатності на 60 днів і більше;
– стійка втрата працездатності (інвалідність) ;
– травми органа зору, що супроводжуються порушенням зору.
Травми, які призвели до тяжких наслідків:
– втрата зору, слуху, мови;
– втрата якого-небудь органа або повна втрата його функції
(при цьому втрата найважливішої у функціональному відношенні частини кінцівки (кисті або стопи) прирівнюють до втрати руки або ноги) ;
– психічні розлади;
– втрата репродуктивної здатності;
– невиправне понівечення обличчя.
До легких травм відносяться:
– розлади здоров'я з тимчасовою втратою працездатності тривалістю до 60 днів.
Медичний висновок про ступінь тяжкості виробничої травми дають на запит роботодавця та/або голови комісії з розслідування нещасного випадку на виробництві лікарсько-експертні комісії (ЛЕК) лікувально-профілактичного закладу, де здійснюється лікування особи, що постраждала, в строк до 1 доби з моменту надходження запиту.
11. Методи дослідження виробничого травматизму
Найбільш поширеними методами дослідження виробничого травматизму є статистичний і монографічний. Але сьогодні все більше уваги приділяють економічному, ергономічному та психофізіологічному методам.
Статистичний метод базується на аналізі статистичного матеріалу по травматизму, який накопичений на підприємстві або в галузі за декілька років. Статистичний метод дозволяє всі нещасні випадки і причини травматизму групувати по статі, віку, професії, стажу роботи потерпілих, часу, місцю, типу нещасних випадків, характеру отриманих травм, виду обладнання. Цей метод дозволяє встановити найбільш поширені види травм по окремим підприємствам, визначити причини, які спричиняють найбільшу кількість нещасних випадків, виявити небезпечні місця, розробити і провести необхідні організаційно-технічні заходи.
Різновидами статистичного методу є груповий і топографічний методи. При груповому методі травми групуються за окремими однорідними ознаками: часу травмування, кваліфікації; спеціальності і віку потерпілого; видам робіт; причинам нещасних випадків та інші. Це дозволяє визначити найбільш несприятливі ділянки в організації робіт та фактичний стан умов праці в цеху, на підприємстві. Груповий метод аналізу травматизму полягає у вивченні причин нещасних випадків, об’єднаних за певною подібною ознакою.
При топографічному методі всі нещасні випадки систематично наносять умовними знаками на плані розташування обладнання у цеху або на ділянці. Накопичення таких знаків на позначці робочого місця або обладнання характеризує його підвищену небезпечність і потребує відповідних профілактичних заходів.
Топографічний метод. Полягає у вивченні причин нещасних випадків за місцем їх виникнення. Всі нещасні випадки фіксують на карті (схемі).
Монографічний метод являє собою аналіз небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які властиві технологічному процесу, обладнанню, ділянці виробництва. За цим методом поглиблено аналізуються всі обставини нещасних випадків і, за необхідності, виконуються відповідні дослідження та випробування. Цей метод дозволяє не тільки проаналізувати нещасні випадки, що сталися, а й виявити потенційні небезпечні фактори, які існують на ділянці технологічного процесу або обладнання, що вивчається, а також використати отримані результати при проектуванні виробництва та для розробки заходів з охорони праці.
Економічний метод полягає в визначенні економічної шкоди від заподіяного травматизму, визначенні економічної ефективності від затрат на розробку та впровадження заходів з охорони праці. Цей метод не дозволяє виявити причини травматизму і тому застосовується як доповнення до інших методів.
Ергономічний метод ґрунтується на комплексному вивченні системи «людина – машина – виробниче середовище». Відомо, що кожному виду трудової діяльності відповідають визначені фізіологічні, психофізіологічні і психологічні якості людини, а також її антропометричні дані. Тому при комплексній відповідності вказаних властивостей людини до конкретної трудової діяльності можлива ефективна і безпечна робота. Порушення відповідності може призвести до нещасного випадку.
12. Основні технічні та організаційні заходи щодо профілактики травматизму та професійної захворюваності в галузі
Технічні заходи – засоби, що забезпечують безпечні і нешкідливі умови праці, та пов'язані з впровадженням нового обладнання, пристроїв і приладів безпеки і безпечною експлуатацією засобів виробництва.
До технічних заходів по забезпеченню безпечних умов праці належить – рівень механізації та автоматизації виробничих процесів, засоби огородження, сигналізації, дистанційне управління, зміна технологічних процесів на більш безпечні, вдосконалення конструктивних характеристик машин, механізмів, вдосконалення колективних та індивідуальних засобів захисту працюючих та ін.
До організаційних заходів належить – дотримання трудової та технологічної дисципліни, правил та норм з охорони праці, проведення планово-запобіжних ремонтів, рівень кваліфікації штатних працівників, відомчий та громадський контроль за виконанням робіт, відповідне навчання та інструктаж працюючих та ін.
Організаційні заходи:
- контроль за технічним станом обладнання, інструментів, будівель і споруд;
- контроль за дотриманням вимог нормативних документів з охорони праці;
- нагляд за обладнанням підвищеної небезпеки;
- організація навчання, перевірка знань з питань охорони праці і інструктажів робітників підприємства;
- контроль за виконанням технологічного процесу відповідно до вимог охорони праці;
- організація належних умов до проїздів і проходів відповідно до вимог охорони праці;
- забезпечення працівників засобами індивідуального та колективного захисту;
- забезпечення відповідними знаками безпеки, плакатами.
Соціальне страхування Від нещасного випадку та професійного захворювання на виробництві
Завдання, принципи та види страхування від нещасного випадку
Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого проводять соціальний захист, охорону життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.
Завданнями страхування від нещасного випадку є:
– проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, спричинених умовами праці;
– відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;
- відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їхніх сімей.
Держава гарантує всім застрахованим громадянам забезпечення прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.
Основні принципи страхування від нещасного випадку:
– паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку.
- своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком;
- обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян-суб'єктів підприємницької діяльності; – надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;
- обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків;
- формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі;
- диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві;
- економічна зацікавленість суб'єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці;
- цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.
За видами страхування від нещасних випадків поділяється так:
індивідуальне – у даному разі страхувальником є фізична особа, яка укладає договір стосовно самої себе або іншої фізичної особи, а сплата страхових платежів здійснюється за рахунок. застрахованих;
колективне – коли страхувальником є юридична особа (підприємство або організація), яка укладає договір страхування на користь своїх працівників, і сплата страхових платежів здійснюється за рахунок організацій, з якими застраховані перебувають у трудових або інших передбачених законом відносинах.
Об'єкти та суб'єкти страхування. Види.
Страхування – це перерозподільні відносини між суб’єктами, що сплачують страхові внески, і тими, що отримують відшкодування збитків. Тобто – це плата за хеджування ризику (плата за спокій), або обмінні відносини. Розміщення коштів страхових фондів на фінансовому ринку відображає відносини з приводу торгівлі тимчасовими фінансовими ресурсами, тобто перерозподіл ресурсів між учасниками страхування та суб’єктами фінансових відносин.
Організація страхової справи ґрунтується на виділенні суб’єктів страхування і форм страхових відносин.
Основними суб’єктами страхування є страховик, страхувальник і застрахований.
Страховик – юридична особа – страхова компанія, яка діє на підставі відповідної ліцензії, беручи на себе зобов’язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхового відшкодування. За методом фінансової діяльності страховик є звичайною підприємницькою структурою, що діє на основі комерційного розрахунку.
Страхувальник – фізична чи юридична особа, яка на підставі відповідної угоди з страховиком сплачує страхові внески до страхового фонду. Застрахований – юридична чи фізична особа, якій належить відшкодування при настанні страхового випадку. Крім випадку у якому застрахований не може отримати відшкодування, у такому випадку відшкодування отримує – отримувач.
Є різні види страхування і у кожного з видів страхування є свої об’єкти страхування.
Галузі страхування:
майнове – об’єктами якого є рухоме та нерухоме майно фізичної чи юридичної особи. Основна форма – добровільне страхування.
Особове – це життя та здоров’я громадян. Виконує дві функції: страхову та нагромаджу вальну.
Соціальне – об’єктами є працездатність і працевлаштування. Функції страховика виконує держава в особі уповноважених органів.
Страхове відшкодування здійснюється у формі пенсій – при повній чи частковій втраті працездатності; допомог – при тимчасовій втраті працездатності та при безробітті.
Медичне – це страхування здоров’я громадян. Страхове відшкодування здійснюється у формі оплати лікування.
Відповідальності – об’єктом є зобов’язання застрахованої особи виплатити відшкодування за завдані збитки третім особам.
Ризиків – недоотриманий прибуток чи збитки при здійсненні певних господарських і фінансових операцій, які є ризикованими.
Страховий ризик і страховий випадок
Відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасних випадків на виробництві і профзахворювань, що призвели до втрати працездатності» страховий ризик – обставини, внаслідок яких може виникнути страховий випадок.
Страховий випадок – це нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання, що заподіяло застрахованому працівнику професійно зумовлену фізичну або психічну травму при виконанні трудових обов'язків у результаті професійної діяльності, з настанням яких виникає право застрахованої особи на одержання матеріального забезпечення і (або) соціальних послуг.
Професійне захворювання вважається страховим випадком також при встановленні або його виявленні в період, коли потерпілий не перебуває у виробничих відносинах із підприємством, на якому він захворів. Нещасний випадок чи професійне захворювання, що відбулися внаслідок порушення нормативних актів з охорони праці застрахованим, також є страховим випадком.
Порушення правил охорони праці застрахованим, що призвело до нещасного випадку чи професійного захворювання, не звільняє страховика від виконання зобов'язань перед потерпілим. Але в цих випадках сума страхових виплат потерпілому може бути зменшена до 50%. Підставою для сплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної і соціальної реабілітації, а також для страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання (отруєння) у встановлених нормах.
Обов'язки Фонду соціального страхування від нещасних випадків.
У разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від нещасних випадків зобов'язаний у встановленому законодавством порядку:
1) своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні:
а) допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
б) одноразову допомогу в разі стійкої втрати професійної працездатності або смерті потерпілого;
в) щомісяця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого;
г) пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
д) пенсію у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
є) допомогу дитині відповідно до статті 9 цього Закону;
2) організувати поховання померлого, відшкодувати вартість пов'язаних з цим ритуальних послуг відповідно до місцевих умов;
3) сприяти створенню умов для своєчасного надання кваліфікованої першої невідкладної допомоги потерпілому в разі настання нещасного випадку, швидкої допомоги в разі потреби його госпіталізації, ранньої діагностики професійного захворювання;
4) організувати цілеспрямоване та ефективне лікування потерпілого у власних спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах або на договірній основі в інших лікувально-профілактичних закладах з метою якнайшвидшого відновлення здоров'я застрахованого;
5) забезпечити потерпілому разом із відповідними службами охорони здоров'я за призначенням лікарів повний обсяг постійно доступної, раціонально організованої медичної допомоги, яка повинна включати:
а) обслуговування вузькопрофільними лікарями та лікарями загальної практики;
б) догляд медичних сестер удома, в лікарні або в іншому лікувально-профілактичному закладі;
в) акушерський та інший догляд удома або в лікарні під час вагітності та пологів;
г) утримання в лікарні, реабілітаційному закладі, санаторії або в іншому лікувально-профілактичному закладі;
д) забезпечення необхідними лікарськими засобами, протезами, ортопедичними, коригуючими виробами, окулярами, слуховими апаратами, спеціальними засобами пересування, зубопротезування (за винятком протезування з дорогоцінних металів).
З метою найповнішого виконання функцій, передбачених пунктами 4 і 5 частини першої цієї статті, Фонд соціального страхування від нещасних випадків створює спеціалізовану медичну та патронажну службу соціального страхування;
6) вжити всіх необхідних заходів для підтримання, підвищення та відновлення працездатності потерпілого;
7) забезпечити згідно з медичним висновком домашній догляд за потерпілим, допомогу у веденні домашнього господарства (або компенсувати йому відповідні витрати), сприяти наданню потерпілому, який проживає в гуртожитку, ізольованого житла;
8) відповідно до висновку лікарсько-консультаційної комісії (ЛКК) або медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) проводити навчання та перекваліфікацію потерпілого у власних навчальних закладах або на договірній основі в інших закладах перенавчання інвалідів, якщо внаслідок ушкодження здоров'я або заподіяння моральної шкоди потерпілий не може виконувати попередню роботу; працевлаштовувати осіб із зниженою працездатністю;
9) організовувати робочі місця для інвалідів самостійно або разом з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування чи з іншими заінтересованими суб'єктами підприємницької діяльності; компенсувати при цьому витрати виробництва, які не покриваються коштами від збуту виробленої продукції, за рахунок Фонду;
10) у разі невідкладної потреби подавати інвалідам разову грошову допомогу, допомогу у вирішенні соціально-побутових питань за їх рахунок або за рішенням виконавчої дирекції Фонду та її регіональних управлінь – за рахунок Фонду;
11) сплачувати за потерпілого внески на медичне та пенсійне страхування;
12) організовувати залучення інвалідів до участі у громадському житті.
Усі види соціальних послуг та виплат, передбачені цією статтею, надаються застрахованому та особам, які перебувають на його утриманні, незалежно від того, перебуває на обліку підприємство, на якому стався страховий випадок, у Фонді соціального страхування від нещасних випадків чи ні.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків. Правління, виконавча дирекція Фонду.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також емблему, яка затверджується його правлінням.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків набуває прав юридичної особи з дня реєстрації статуту у спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків знаходиться у місті Києві.
Управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.
Безпосереднє управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків здійснюють його правління та виконавча дирекція.
До складу правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків включаються представники трьох представницьких сторін:
держави;
застрахованих осіб;
роботодавців.
Представники держави призначаються Кабінетом Міністрів України, а представники застрахованих осіб і роботодавців обираються (делегуються) об'єднаннями профспілок та роботодавців, які мають статус всеукраїнських. Порядок виборів (делегування) представників визначається представників визначається кожним об'єднанням самостійно.
Від кожної із трьох представницьких сторін, зазначених у частині першій цієї статті, призначається і обирається (делегується) по 15 членів правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків з вирішальним голосом та по 5 їх дублерів, які за тимчасової відсутності членів правління за рішенням голови правління цього Фонду виконують їх обов'язки.
Правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків створюється на шестирічний строк.
Строк повноважень членів правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків закінчується в день першого засідання новоствореного його правління.
За невиконання своїх обов'язків члени правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків за рекомендацією органів державного нагляду можуть бути позбавлені своїх повноважень органом, який їх делегував у склад правління Фонду.
Виконавча дирекція Фонду соціального страхування від нещасних випадків є постійно діючим виконавчим органом правління Фонду.
Виконавча дирекція є підзвітною правлінню Фонду, проводить свою діяльність від імені Фонду у межах та в порядку, що визначаються його статутом і Положенням про виконавчу дирекцію Фонду соціального страхування від нещасних випадків, організовує та забезпечує виконання рішень правління Фонду.
Директор виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків входить до складу правління Фонду з правом дорадчого голосу.
Страхові експерти з охорони праці, функції і повноваження
Страховими експертами з охорони праці можуть бути особи з вищою спеціальною освітою за фахом спеціаліста з охорони праці або особи з вищою технічною або медичною освітою, які мають стаж практичної роботи на підприємстві не менше трьох років та відповідне посвідчення, яке видається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади.
Страхові експерти з охорони праці мають право:
1) безперешкодно та в будь-який час відвідувати підприємства для перевірки стану умов і безпеки праці та проведення профілактичної роботи з цих питань;
2) у складі відповідних комісій брати участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також у перевірці знань з охорони праці працівників підприємств;
3) одержувати від роботодавців пояснення та інформацію, в тому числі у письмовій формі, про стан охорони праці та види здійснюваної діяльності;
4) брати участь у роботі комісій з питань охорони праці підприємств;
5) вносити роботодавцям обов'язкові для виконання подання про порушення законодавства про охорону праці, а органам виконавчої влади з нагляду за охороною праці – подання щодо застосування адміністративних стягнень або притягнення до відповідальності посадових осіб, які допустили ці порушення, а також про заборону подальшої експлуатації робочих місць, дільниць і цехів, робота на яких загрожує здоров'ю або життю працівників;
6) складати протоколи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
7) брати участь як незалежні експерти в роботі комісій з випробувань та приймання в експлуатацію виробничих об'єктів, засобів виробництва та індивідуального захисту, апаратури та приладів контролю.
Страхові експерти з охорони праці проводять свою діяльність відповідно до Положення про службу страхових експертів з охорони праці, профілактики нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.
Страхові тарифи. Страхові виплати. Обов’язки та права суб’єктів страхування від нещасних випадків
Страхове зобов’язання – це правовідносини, згідно з якими одна сторона (страхувальник) зобов’язується сплатити встановлений законом або договором страховий внесок (страхову премію), а інша сторона (страховик) зобов’язується в разі настання передбачуваної договором страхування події (страхового випадку) при майновому страхуванні і страхуванні відповідальності відшкодувати страхувальникові або іншій особі, на користь якої укладено договір страхування, завдані збитки в межах обумовленої – страхової суми, а в разі особистого страхування – виплатити відповідну грошову (страхову) суму.
Страховий внесок – плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховикові згідно з договором страхування або законом. У міжнародній практиці страховий внесок називають страховою премією.
Страховий тариф – це ставка страхового внеску з одиниці страхової суми чи об’єкта страхування. Страхові тарифи, диференційовані по галузях економіки (видах економічної діяльності) залежно від класу професійного ризику виробництва, встановлюються законом.
Страховими виплатами є грошові суми, які згідно із Закону Фонд виплачує за страхова¬ному чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
Зазначені грошові суми складаються із:
1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працез¬датності;
2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допо¬моги потерпілому (членам його сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого) ;
3) страхової виплати пенсії по інвалідності потерпілому;
4) страхової виплати пенсії у зв'язку з втратою годувальника;
5) страхової виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності;
6) страхових витрат на медичну та соціальну допомогу. нещасного випадку.
Середньомісячний заробіток для обчислення суми страхових виплат потерпілому у зв'язку із втраченим ним заробітком (або відповідної його частини) визначається згідно з порядком обчислення середньої заробітної плати для виплат за загальнообов'язковим державним соці¬аль-ним страхуванням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
рава та обов’язки застрахованої особи
Застрахований має право:
1) брати участь на виборній основі в управлінні страхуванням від нещасних випадків;
2) бути повноважним представником застрахованих працівників і вимагати від Фонду виконання своїх обов'язків щодо соціального захисту потерпілих;
3) брати участь у розслідуванні страхового випадку, у тому числі з участю представника профспілкового органу або своєї довіреної особи;
4) у разі настання страхового випадку одержувати від Фонду виплати та соціальні послуги, передбачені Законом;
5) на послуги медичної реабілітації;
6) на послуги професійної реабілітації, включаючи збереження робочого місця, навчання або перекваліфікацію, якщо загальна тривалість професійної реабілітації не перевищує двох років;
7) на відшкодування витрат при медичній і професійній реабі¬літації на проїзд до місця лікування чи навчання і назад, витрати на житло та харчування, транспортування багажу, на проїзд особи, яка його супроводжує;
8) на послуги соціальної реабілітації, включаючи придбання автомобіля, протезів, допомогу у веденні домашнього господарства, що надаються відповідно до законодавства;
9) отримувати безоплатно від Фонду роз'яснення з питань соціального страхування від нещасного випадку.
У разі смерті потерпілого члени його сім'ї мають право на одержання від Фонду страхових виплат (одноразової допомоги, пенсії у зв'язку із втратою годувальника) та послуг, пов'язаних з похованням померлого.
Обов'язки застрахованого
Застрахований зобов'язаний:
1) знати та виконувати вимоги законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці, що стосуються застрахованого, а також додержуватися зобов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором, контрактом) та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства;
2) у разі настання нещасного випадку або професійного захворю¬вання:
а) лікуватися в лікувально-профілактичних закладах або у медич¬них працівників, з якими Фонд уклав угоди на медичне обслуго¬ву¬вання;
б) додержувати правил поведінки та режиму лікування, визна¬чених лікарями, які його лікують;
в) не ухилятися від професійної реабілітації та виконання вказівок, спрямованих на якнайшвидше повернення його до трудової діяльності;
г) своєчасно повідомляти робочий орган виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків про обставини, що призводять до зміни розміру матеріального забезпечення, складу соціальних послуг та порядку їх надання (зміни стану непрацездатності, складу сім'ї, звільнення з роботи, працевлаштування, виїзд за межі держави тощо).
Права та обов'язки роботодавця як страхувальника
Роботодавець як страхувальник має право:
1) брати участь на виборній основі в управлінні страхуванням від нещасних випадків;
2) вимагати від Фонду соціального страхування від нещасних випадків виконання обов'язків Фонду щодо організації профілактики нещасних випадків і професійних захворювань та соціального захисту потерпілих;
3) оскаржувати рішення працівників Фонду соціального страхування від нещасних випадків у спеціальних комісіях з питань вирішення спорів при виконавчій дирекції Фонду та при її робочих органах;
4) брати участь у визначенні йому знижок чи надбавок до страхового тарифу;
5) захищати свої права та законні інтереси, а також права та законні інтереси застрахованих, у тому числі в суді.
Роботодавець як страхувальник зобов'язаний:
2) своєчасно та повністю нараховувати і сплачувати в установленому порядку страхові внески до Фонду соціального страхування від нещасних випадків;
3) інформувати робочий орган виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків:
а) про кожний нещасний випадок або професійне захворювання на підприємстві;
б) про зміну технології робіт або виду діяльності підприємства для переведення його до відповідного класу професійного ризику;
4) подавати робочому органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків відомості про чисельність працівників, суму заробітної плати, річний фактичний обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг), кількість нещасних випадків і професійних захворювань на підприємстві за минулий календарний рік;
5) безоплатно створювати всі необхідні умови для роботи на підприємстві представників Фонду соціального страхування від нещасних випадків;
6) повідомляти працівникам підприємства адресу та номери телефонів робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, а також лікувально-профілактичних закладів та лікарів, які за угодами з цим Фондом обслуговують підприємство;
7) подавати звітність робочому органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків у строки, в порядку та за формою, що встановлені цим Фондом.
Дошкільна та початкова освіта
4. Санітарні вимоги до організації КІК
Комп’ютерний зал розміщується в приміщенні, яке має природнє освітлення з обов’язковою орієнтацією вікон на північ або північний схід. Стіни, стеля, підлога та обладнання (меблі, штори, шафи та ін.) повинні мати світлі поверхні з матовою фактурою. Не можна оздоблювати приміщення матеріалами що можуть виділяти шкідливі хімічні речовини та сприяти підвищенню статичного електричного поля.
Температуру повітря в залі необхідно витримувати в межах 19-220С при відносній вологості 62-52 (вологе прибирання – протирання столів та моніторів до та після занять, протирання підлоги після занять). Провітрювання необхідно проводити до та після заняття. Недотримання цих вимог до мікроклімату може призвести до зміни рівня іонізації повітря та співвідношення легких і важких аероіонів в приміщеннях, обладнаних комп’ютерною технікою.
Площа комп’ютерної зали визначається з розрахунку 6 м2 на одне робоче місце. Таких робочих місць може бути 7-8 в одній залі. Робочі місця слід розміщувати по периметру приміщення, вздовж стін.
Робоче місце – це зручний стіл, стілець, комп’ютер. Стіл повинен складатися з двох частин та бути одномісним. На одній частині столу розміщується монітор, на іншій – клавіатура. Також, комп’ютери дітей бажано обладнати навушниками та мікрофонами.
Вся техніка повинна відповідати вимогам Державних санітарних правил і норм «Влаштування і обладнання кабінетів комп’ютерної техніки в навчальних закладах та режим праці учнів на персональних комп’ютерах» (ДСанПіН 5. 5. 6. 009-98).
Слід зазначити, що купуючи комп’ютерну техніку керівники навчально-виховних закладів повинні звернути увагу на наявність дозволу («Гігієнічного висновку») МОЗ України на використання таких засобів інформатизації для навчання дітей.
Так, згідно санітарно-гігієнічних норм, дитячі комп’ютерні столи, розміщуються на відстані 120 см один від одного та за 80 см – від опалювальної системи. Дитячі меблі підбираються з урахуванням росту дітей. Під столом повинно вистачити місця для вільної постави ніг. Ноги не повинні згинатися понад 90 градусів. Стілець обов’язково повинен мати спинку. Поверхня стільця має легко піддаватися дезінфекції. Дитині має бути зручно за робочим столом. Руки, при роботі, повинні опиратися на стіл або на підлокітники крісла. Спина потрібно тримати прямою. Адже, організм дитини дошкільного віку ще не сформований.
Для зменшення зорової напруги важливо, щоб природне світло падало з боку, а загальне – зверху. Важливо щоб зображення на моніторі було чітким і контрастним, не мало відблисків стороннього світла (лампочки, сонця)
19. Диференційований підхід в організації ігор для запобігання стресу та травматизму
На думку дослідниці, успішне здійснення індивідуального підходу у вихованні залежить від таких передумов:
-Поєднання індивідуально-диференційованого підходу до дитини із вихованням дитячого колективу;
- Опора на позитивне особистості вихованця; спрямованість педагогічної роботи на подолання наявних у нього негативних проявів;
- Визначення причин формування індивідуальних відмінностей (особливості вищої нервової діяльності, умов життя та виховання) ;
-Єдність вимог до дитини збоку дорослих (педагогів, батьків та ін.) ;
-Системність у здійсненні індивідуального підходу, єдність та послідовність його етапів, що утворюють неперервний цикл.
Тип темпераменту – одна з найважливіших умов походження індивідуально-своєрідних рис характеру. Від властивостей темпераменту залежать динамічні (швидкість, сила, інтенсивність) особливості характеру. Властивості темпераменту можуть сприяти або протидіяти розвитку повних якостей особистості (холерику легше стати хоробрим, ніж меланхоліку).
Отже, в результаті спостереження ми з'ясували, що особливо яскравий відбиток на стиль учбової діяльності молодших школярів накладає їх темперамент. Так, типові меланхоліки мають індивідуальний стиль, притаманний слабкому типу нервової системи. Його риси такі: 1) довготривала попередня орієнтовна діяльність; 2) потреба в наочності – учень використовує короткий запис при розв'язанні задачі; 3) довготривала робота у чернетках; 4) контрольні дії чітко простежуються, учень нібито боїться помилитися, зробити щось невірно; 5) деталізація, докладність записів; 6) неодноразова перевірка; 7) труднощі переходу від одного виду діяльності до іншого.
Флегматичність або інертність нервово-психічних процесів надає виконанню завдань флегматиків деяку своєрідність, а саме: 1) тривалість попередньої орієнтовної діяльності в сильного типу завжди невелика, але в інертних флегматиків вона збільшується; 2) наявність наочності є, але не через потребу, а через надмірну обережність та помилкову звичку діяти повільно; 3) контроль злитий з виконавчими діями; 4) деталізація, докладність записів; 5) легкість переходу від одного виду діяльності до іншого.
Учні, які є типовими представниками сангвінічного типу темпераменту, мають індивідуальний стиль сильного типу нервової системи, який характеризується: 1) малою тривалістю попередньої орієнтовної діяльності; 2) відсутністю потреби в наочності; 3) відсутністю потреби в чернетці; 4) контролем, який злитий з виконавчими діями, (дивляться на запис лише для того, щоб тішитися своєю охайністю) ; 5) швидкістю аналізу вимог завдань; 6) легкістю переходу від одного виду діяльності до іншого (робиться це дуже рішуче).
Учні – типові представники холеричного типу темпераменту, мають індивідуальний стиль сильного типу нервової системи, на який холеричність накладає свій відбиток: 1) тривалість попередньої орієнтовної діяльності невелика; 2) відсутність потреби у наочності; 3) відсутність потреби у чернетці; 4) виконавчі дії супроводжуються контрольними, в яких учні різко та поривчасто виправляють помилки в ході роботи; 5) швидкість аналізу вимог завдань супроводжується короткочасним зовнішнім виявом емоцій; 6) легкість швидкого переходу від одного виду діяльності до іншого.
Отже основними цілями колекційного впливу в психоаналітичній ігротерапії названі вчені вважали:
1. Встановлення аналітичного зв’язку, емоційно позитивного контакту між дорослим і дитиною, що дозволяє ігротерапевту здійснювати функцію інтерпретації і транслюванні дитині символічних зміст дитячої гри; приймати участь у грі дитини, організовувати у грі актуалізацію та програвання значимих для дитини конфліктів.
2. Катарсис – форма емоційного реагування, що призводить до перемоги над негативними емоційними станами та звільнення від них.
3. Гра дає дві можливості катарсису: вільне вираження відчуттів і емоцій дитини та вербалізація почуттів.
4. Інсайт являє собою одночасно і результат і механізм ігротерапії. В якості результатів інсайту можливо виявити як здобутки дитини більш глибокого розуміння себе і своїх відносин з значимими авторитетом. Інсайт не потребує інтерпретації, роз’яснення з боку ігротерапевта, а досягається дитиною несподівано. В дитячому віці інсайт часто носить невербальний характер.
5. Дослідження реальності. Процес дослідження та апробації дитиною різноманітних форм і способів взаємодії зі світом людей, міжособистісних стосунків.
6. Особлива атмосфера індивідуальної безпеки і довіри, що панує на заняттях, знімає страх та тривожність дітей перед можливими невдачами та санкціями. І стимулює їх до дослідження нових способів поведінки і спілкування з дорослими та однолітками.
7. Сублімація як перевід і відхилення енергії примітивних сексуальних потягів від прямої цілі розглядається в психоаналізі як вища форма вирішення ускладнень дитячого віку. [ 56]
 
ПРИЧИНИ ТРАВМАТИЗМУ ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА ПІД ЧАС ЗАНЯТЬ З ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ У ВНЗ
 
До першої групи зовнішніх чинників належить:
- огріхи в організації (нераціонально складений розклад, багаточисельність груп, що займаються, перевантаження спортивних майданчиків, допуск до участі у спортивно-масових заходах студентів, які не мають відповідної підготовки і т. ін.) і методиці проведення занять (відсутність індивідульного підходу до студентів, недотримання правила поступовості підвищення навантаження, неповноцінна розминка або її відсутність) ;
- недоліки матеріально-технічного забезпечення занять, незадовільний стан місць занять, інвентаря, устаткування, одягу і взуття студентів) ;
- відхилення від гігієнічних норм (освітлення, вентиляція, температурний режим під час проведення занять у спортивному залі), несприятливі метеорологічні умови (висока або низька температура повітря, атмосферні опади і т. ін.) під час занять на відкритих майданчиках;
- недотримання вимог лікарського контролю (несвоєчасний розподіл студентів на медичні групи, допуск до занять без медичного огляду).
Для профілактики травм цієї групи причин необхідно:
- раціонально розміщувати академічні та позааудиторні форми занять фізичними вправами в тижневому циклі;
- огороджувати місця занять від сторонніх осіб, не допускати одночасного проведення занять на спільному майданчику несумісними видами спорту двома різними групами (наприклад, метання з легкої атлетики в одній групі і спортивні ігри в іншій) ;
- дотримуватись послідовності в заняттях, поступово збільшувати і ускладнювити фізичні навантаження, здійснювати індивідуальний і диференційований підхід у навчанні;
- проводити розминку, адекватну до завдань заняття, змагальних вправ;
- не допускати до заняття, тренувальних занять, змагань студентів у хворобливому стані, з неповним видужанням або у стані перевтоми;
- забезпечити відповідність спортивних споруд встановленим державним стандартам і суворо дотримуватись санітарно-гігієнічних норм і правил їх утримання;
- дбати про достатнє і правильне розміщення освітлювальних приладів у спортивному залі;
- систематично здійснювати контроль за справністю і якістю спортивного інвентаря та обладнання;
- перевірять правильність і надійність встановлених приладів;
- слідкувати і вимагати від студентів відповідності одягу і взуття особливостям змісту заняття, тренувальних занять, змагань тощо;
- здійснювати попередній лікарський огляд усіх студентів і систематичні спостереження за їх станом здоров'я в процесі проведення різноманітних форм занять фізичними вправами;
- навчити студентів виконувати правила особистої гігієни у руховому режимі дня.
У групу внутрішніх факторів травматизму входять:
- недостатня підготовленість до виконання заданих фізичних навантажень (наприклад, у зв'язку з тривалими перервами в заняттях або недавно перенесеним захворюванням, що призвели до зниження функціонального стану організму) ;
- стан втоми (і, як наслідок, розлад координації), погіршення захисних реакцій і зниження уваги, зміна збудливості та лабільності нервово-м'язового апарату (це веде до погіршенняя техніки виконання рухів, що у деяких випадках може призвести до травми) [2].
Таким чином, профілактика травм при заняттях фізичними вправами у ВНЗ і вдома – це, передусім, усунення причин, що обумовлюють травматизм. Починаючи заняття, наприклад, потрібно подбати про раціональну розминку, завдання якої – не лише розім'яти, розігріти м'язи, суглоби, зв'язки, але й підготувати весь організм до роботи з основних вправ заняття. Слід також пам'ятати, що ефект від розминки зберігається недовго, тому перехід до основного навантаження не варто затягувати.
З метою профілактики слід дотримуватись індивідуального підходу до учнів, санітарно-гігієнічних вимог, виключити перенавантаження і перенапруження.
Психолого-гігієнічні вимоги до розкладу уроків. загально відомо, що працездатність учнів у другій половині дня хоча й піддається коливанням, проте взагалі нижча, ніж у першій.
Тому адміністрація освітнього закладу повинна вжити всіх можливих заходів для раціонального розподілу класів за змінами з врахуванням вікових особливостей за умови навчання в першу зміну максимально можливої кількості учнів. В зв'язку з підвищеним завантаженням учні перших класів повинні навчатися тільки в першу зміну. Розклад уроків повинен враховувати оптимальне співвідношення навчального навантаження протягом тижня, а також правильне чергування протягом дня тижня предметів природничо-математичного і гуманітарного циклів з уроками музики, образотворчого мистецтва, трудового навчання, основ здоров'я та фізичної культури.
При складанні розкладу уроків необхідно враховувати динаміку розумової працездатності учнів протягом дня та тижня.
Сучасними науковими дослідженнями встановлено, що найвища активність розумової діяльності у дітей шкільного віку припадає на інтервал з 10 до 12-ої години. Цей час характеризується найбільшою ефективністю засвоєння матеріалу при найменших психофізичних затратах організму.
Тому в розкладі уроків для молодших школярів предмети, що вимагають значного розумового напруження, повинні проводитися на 2 – 3 уроках. Неоднакова розумова діяльність учнів і в різні дні навчального тижня: її рівень зростає до середини тижня і залишається низьким на початку (понеділок) і в кінці (п'ятниця) тижня. А тому контрольні роботи у ці дні не проводяться. Не бажано подавати і новий матеріал.
І розподіл тижневого навантаження протягом тижня повинен бути таким, щоб. найбільший його обсяг припадав на вівторок, середу, четвер. На ці дні в шкільний розклад необхідно вносити предмети, які потребують великого розумового напруження або ті, які не вимагають значного навантаження, але у більшій кількості, ніж в інші дні тижня.
Серйозний вплив на рівень втомлюваності має чергування уроків різного змісту та різних типів. Оптимальним є чергування уроків гуманітарного й природничо-математичного циклу.
Не варто ставити після фізвиховання уроки, на яких доводиться систематично виконувати контрольні роботи, практичні. Ні в якому разі не можна впродовж одного дня нагромаджувати декілька предметів, які не потребують великого розумового навантаження. Їх слід розміщувати рівномірно, віддаючи перевагу початку й кінцю тижня. Якщо на вивчення предмета навчальними планами передбачено одну навчальну годину, його не варто ставити на початок чи кінець тижня, при двох тижневих годинах між ними повинна бути перерва не менше як два-три дні.
В розклад на понеділок раціонально включати такі предмети, які не вимагають домашньої підготовки (образотворче мистецтво, музика, фіз-ра, трудове навчання) і предмети, на вивчення яких відводиться > 2 годин на тиждень, щоб не поставити під загрозу засвоєння програмового матеріалу і не знизити якості знань учнів.
На ступінь втомлюваності учнів також впливають співвідношення між обсягом вивченого матеріалу на уроці та обсягом того, що задали додому, обсяг домашніх завдань з кожного навчального предмета та загальний обсяг заданого. Науковими дослідженнями встановлено, що найбільш ефективна тривалість виконання домашніх завдань (загальний час підготовки домашніх завдань) для учнів різних паралелей складає: 2 класи – 45 хвилин 3 класи – 1 год. 10 хв. 4 класи – 1 год. 30 хв.
Також велике значення для зниження рівня втомлюваності учнів має раціонально організований режим навчального дня. Так, приміром, працездатність учнів на уроці, що проводиться після великої перерви, дещо зростає.
Варто зазначити, що тривалість перерви менше 10 хвилин не доцільна та не виправдовує себе. Учень не має змоги відпочити. Виправдовує себе практика використання великих перерв для активного відпочинку учнів (спортивні перерви, прогулянки, ігри на свіжому повітрі). Однією з основних вимог до розкладу – є його стабільність. Саме стабільність визначає чіткість ритму роботи школи, порядок. 
 
 
Фото Капча