Міжнародний захист прав жінок

Приймаючи Пекінську платформу дій, уряди взяли на себе зобов'язання з ефективного включення гендерного аспекту у всі державні інститути, стратегії, планування та прийняття рішень. На практиці це означало, що до прийняття рішень або виконання планів завжди необхідно проводити аналіз їх наслідків як для жінок, так і для чоловіків, а також аналіз потреб жінок і чоловіків. Наприклад, замість прагнення поступово зробити існуючу систему освіти більш доступною для жінок, включення гендерного аспекту зажадає реконструкції (перебудові) цієї системи таким чином, щоб вона в рівній мірі відповідала потребам як жінок, так і чоловіків.

Введення гендерного компонента зажадало перегляду всієї структури суспільства в цілому і структурної основи нерівності. Тому основна увага більше не зосереджувалася на жінках і їх становищі в суспільстві, а була перенесена на перебудову інститутів та процесу прийняття політичних та економічних рішень в суспільстві в цілому.

Підтримуючи Платформу дій, Генеральна Асамблея ООН закликала всі держави, структури ООН та інші міжнародні організації, а також НУО та приватний сектор вжити заходів щодо виконання її рекомендацій. Всередині самих країн-членів ООН державним (національним) механізмам, створеним раніше для зміцнення статусу жінок, була додана нова функція центральних координуючих органів з впровадження гендерного компонента в усі інститути та програми. В рамках системи ООН Генеральний секретар запровадив посаду спеціального радника з гендерних питань, в чиї обов'язки входить забезпечення в рамках всієї системи обліку гендерного компоненту у всіх сферах діяльності ООН. За ООН була також закріплена ключова роль з контролю над виконанням положень Платформи  .

Пекінська конференція мала великий успіх як в сенсі масштабу і представленості на ній величезної кількості країн, так і в плані результативності. Це були найбільші в історії збори представників урядів та НУО, на яких були присутні 17 000 делегатів, включаючи представників 189 країн. Одночасно з конференцією проводився Форум НУО, який також побив всі рекорди, зібравши понад 47000 учасників.

Присутність і вплив НУО, однієї з найактивніших сил у боротьбі за гендерну рівність, разюче зросла з часу проведення конференції в Мехіко в 1975 році. У Пекіні НУО мали безпосередній вплив на зміст Платформи Дій і згодом зіграли важливу роль, вимагаючи від своїх національних лідерів звіту про виконання взятих на себе зобов'язань по виконанню положень Платформи.

Після прийняття Декларації тисячоліття у вересні 2000 року на Саміті тисячоліття, гендерна проблематика була включена до Цілей розвитку тисячоліття. Причому найбільш повне втілення це знайшло в меті № 3 («Заохочення рівності чоловіків і жінок та розширення прав і можливостей жінок») і меті № 5 («Скоротити на три чверті коефіцієнт материнської смертності»).

 

Після Другої світової війни на міжнародній арені поступово втрачала свою безперечність догма про індивідуальний характер прав людини, формувалося третє покоління прав людини, яке одержало назву колективні права соціальних груп населення  . Мова йде про такі категорії громадян, які за соціальними, політичними, фізіологічними і іншими ознаками не мають рівних з іншими громадянами можливостей здійснення загальних для всіх людей прав і свобод і через це потребують певної підтримки як з боку держави, так і з боку міжнародного співтовариства в цілому. Коло носіїв таких прав охоплює, зокрема, молодь і пристарілих, інвалідів і безробітних, жінок, біженців, представників расових меншин тощо.

У західноєвропейських країнах поступово склалася думка про публічно-правовий характер колективних прав людини, оскільки в їх захисті зацікавлені не лише конкретний індивід і певна соціальна група, але й суспільство в цілому. Суспільство, законодавець і суди прийшли до висновку, що в багатьох випадках найкраще захищаються права індивіда, коли його розглядають як представника певної нерівності населення відповідно до міжнародних стандартів про права людини.

У сучасній українській юридичній науці проблемами захисту прав людини, зокрема становленням інституту захисту прав жінок і дітей, займалися такі відомі вчені, як М. Баймуратов, М. Буроменський, В. Денисов, В. Костицький, М. Орзіх, П. Рабінович, Ю. Римаренко та ін., які зазначали, що егалітарні права людини, що мають не лише індивідуальний, але й колективний характер, повинні мати й особливий спосіб їх захисту. Можливість опротестування дискримінаційних рішень повинна бути надана законом не лише самому потерпілому, але й у його інтересах – відповідним громадським організаціям.

Про фактичну нерівність жінок і чоловіків в деяких випадках може свідчити концентрація осіб однієї статі у певних сферах праці і громадського життя. У 1979 р. в Канаді кілька жінок звернулися до суду із позовом про незаконну відмову при прийомі на роботу в поліцію, через те, що їх ріст і вага виявилися нижчими за нормативи, які були встановлені для працівників поліції  . У ході судового розгляду було виявлено, що під зазначені нормативи підпадають менше половини поліцейських чоловічої статі, і незначна кількість поліцейських жіночої статі. Суд скасував це правило як дискримінаційне і відновив порушені права жінок, які побажали працювати в поліції.

Організація і діяльність органів, які забезпечують захист прав і законних інтересів жінок як соціальної групи,