Мовностилістичні особливості „Слова про закон і благодать” Іларіона

В історії української філософської думки чільне місце посідає доробок київських книжників, у якому чітко окреслено важливі світоглядні проблеми та репрезентовано глибокі філософські ідеї.

З-поміж видатних філософів києворуської доби вирізняється постать Іларіона – руського філософа і мислителя, першого київського митрополита з широкою ерудицією та глибоким знанням Старого і Нового Завітів, одного з ранніх представників досягнень тогочасної світової культури на староукраїнському ґрунті. Будучи наближеним князя Ярослава Мудрого, він боровся за об’єднання Русі і незалежність руського народу. „На основі біблійної релігійної тематики Іларіон перший у вітчизняній думці змальовує образ історії, створює своєрідну її концепцію, яка сповнена глибоким філософським світоглядним змістом, роздумами про долю всього людства” [5, 22]. Така неординарна особистість, безумовно, не могла залишитися поза увагою науковців, передусім філософів, істориків, літературознавців. А його „Слово про закон і благодать” (Про закон, Мойсеєм даний, і про благодать та істину, що були Ісусом Христом, і як закон одійшов, а благодать і істина всю землю сповнили, і віра на всі народи поширилася, і на наш народ руський) стало обов’язковим для вивчення у шкільній практиці.

Метою нашої статті є дослідження мовностилістичних особливостей названої пам’ятки, що порушує ряд питань, зокрема й про сутність розвою людства крізь призму таких релігійних понять, як закон і благодать.

Задля досягнення певного стилістичного ефекту вони протиставляються в межах одного контексту та тексту загалом й ілюструють явище так званої розгорненої антитези: 1) Отож про закон, Мойсеєм даний, і про благодать і істину, які з’явилися через Христа, повість ся і про те, чого досяг закон і чого досягла благодать, − спершу закон, а потім благодать; спершу тінь, а потім істина; 2) Зніс бо і Мойсей із Сінайської гори закон, а не благодать, тінь, а не істину.

Закон, згідно з традиційною позицією дослідників відомої пам’ятки, − це віра, яка передувала християнству і мала риси поганства, це Старий Завіт, зокрема перші його п’ять книг, так зване П’ятикнижжя Мойсеєве (для означення останнього в давньоєврейській мові використовувався звуковий комплекс тора < Torah). На думку І. Огієнка, слово Torah, що означало «наука», неправильно переклали грецькою мовою як закон (nomos)  [4, 373]. Звідси, відповідно, й постала усталена конструкція Закон Мойсея, активно використовувана Іларіоном. Старослов’янське ж слово законъ є прийменниково-іменниковим утворенням (за + конъ), мало значення „за кону”, тобто „за початку”. У праслов’янській мові *kon- використовувалося для позначення двох протилежних кінців предмета (пор. : початок і кінець є етимологічно спорідненими; старослов’янське искони < изъ кони – „спочатку”) : Закон бо предтечею був і слугою благодаті й істині, де істина – „правда” < истъ, истыи – „дійсний, справжній” виступає як синонім благодаті.

Благодать − основоположне поняття християнського віровчення, викладеного в Новому Завіті, що витлумачується як вищий ступінь розвитку людства, підґрунтя віри, відкритої для всіх народів. Старослов’янська форма благодђть – „ласка Божа, дар Духа Святого” (пор. : благодатний < благодатьнъ – „сповнений ласки Божої”). Ласка Божа, дар Духа Святого є дійсною, справжньою, а відтак Істина ж і благодать слугами суть майбутньому віку, життю нетлінному. Благодать – це християнська віра, яка протиставляється законові (Закон бо ранішим був, а вознісся невисоко і одійшов. Віра ж християнська, пізніше з’явившись, більшою од ранішої стала і розійшлася між множеством народів), що асоціюється з основними його атрибутами: Іудейство бо перестало бути, і закон одійшов, жертви неприйнятими зосталися; ківот, скрижалі і очистилище одняті були (пор. : ківот (< гр. Kibotos), або ковчег, закону – дерев’яна скринька, оздоблена золотом, у якій зберігалися кам’яні таблиці – скрижалі – із заповідями, переданими Мойсеєві; очистилище − золота дошка, якою прикривався ківот).

Синтаксичне словосполучення віра християнська, що вступає в синонімічні парадигматичні відношення з лексемою благодать, подекуди модифікується й репрезентується чи то як віра благодатна (Віра бо благодатна по всій землі поширилась. І до нашого народу руського дійшла), чи то як роса благодатна, дощ благодатний (1) По всій бо землі суша була раніше. Ідольською облудою народи були одержимі і роси благодатної не приймали; 2) А по всій землі роса, а по всій землі віра розпростерлася, дощ благодатний обросився, купіль одродження синів своїх в нетління огорнула).

Унаслідок подібних метафоричних переосмислень увиразнюються не лише синонімічні ряди, але й розширюються опозиційні, як-от: 1) Озеро ж закону пересохло, а євангельське джерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося; 2) У пустинній бо й пересохлій землі нашій, висушеній ідольським жаром, зненацька забило джерело євангельське, напуваючи всю землю нашу. До того ж досить часто конструкції побудовані саме так, що демонструють не тільки антонімічні, але й синонімічні парадигматичні відношення: 1) Іудейство тінню і законом виправдовувалось і не спаслося. Християни ж істиною і благодаттю не виправдовуються, а спасаються (тінь, закон – істина, благодать) ; 2) До того ж виправдання іудейське скупе було, бо зависливе. Не ширилося на інші народи, а тільки в Іудеї самій було. Християнське ж спасіння благе і щедре, бо шириться на всі краї земні (скупе, зависливе – благе, щедре). У першому разі у відношеннях протиставлення перебувають і ті лексеми, які антонімами не є (виправдовувалося – не спаслося; не виправдовувалося – спаслося), диференціюються виразними