Національна система фізичного виховання

Значна увага в системі Арнольда приділялась вихованню заповзятливості, дотепності, морально-вольових якостей.

Таким чином, коли на континенті Європи виникли і розвивались національні системи гімнастики, в Англії поширювався спортивно-ігровий метод. В коледжах у позанавчальний час культивували легку атлетику, плавання, футбол та інші.

Випускники цих навчальних закладів підтримували зв’язок з їх спортивним клубом, а згодом почали створювати свої клуби для дорослих і проводити змагання.

З 30-х років ХІХ проводились змагання між командами учнів шкіл з бігу, стрибків, спортивних ігор.

В 40-і роки фізичне виховання, здійснюване через спорт та ігри, було впроваджене як обов’язковий предмет, спочатку в окремих, а згодом у всіх школах Англії.

Атлетичні клуби дорослих влаштовували клубні змагання та зустрічні між клубами, а після об’єднання атлетичних клубів (1858) були впроваджені регламентовані правила змагань з основних видів спорту.

Фізичне виховання за системою Арнольда розповсюдилось не тільки в навчальних закладах Англії, але й ряду інших країн. Спортивно-ігрова система була завезена у США і там успішно розвивалась серед учнів і дорослих.

Так, проникнення у США (20-30 роки ХІХ століття) педагогічних ідей Песталоции привело до введення фізичного виховання в школах та університетах, а в 50-ті роки – до створення ігрових та атлетичних спортивних клубів і проведення змагань.

Спортивно-ігрова система США створювалась на базі спортивних ігор, завезених із Європи (передусім з Англії) та незначного впливу традицій корінного населення. Племенам американських індіанців були відомі численні ігри з м’ячем, стрільба із лука, метання списа, біг на довгі дистанції, стрибки, боротьба та інші.

В Російській імперії, до складу якої входила частина Україна, ці процеси розпочались пізніше, особливо після скасування кріпацтва (1861).

Але зміни, що відбулись в державах Європи, позначились і на житті в Росії. Реформи Петра І викликали ще ц XVIII столітті пожвавлення у державному управлінні, реорганізації армії, промисловості, мореплавства та ін. Такі перетворення загострили потребу в кадрах, а це змусило створити деякі навчальні заклади, як, наприклад, “школу математичних і навігаційних наук” (Москва, 1701), “Морську академію” (1719, Петербург), Московський університет (1755).

Була зроблена спроба впровадити фізичне виховання у навчальні заклади, але, на жаль, тільки у привілегійовані (наприклад, Царсько-сільський ліцей і йому подібні).

Прийнятий статус учбових закладів (1804) та реформи (1828, 1852) не внесли жодних змін у постановку фізичного виховання

 

 

Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації в цілому комплексі послідовних, тісно взаємопов'язаних завдань. У цьому контексті завдання можна розглядати як малі, конкретні кроки, що ведуть до кінцевого результату діяльності.

У процесі фізичного виховання вирішується багато завдань, але всі вони можуть бути умовно об'єднані у три групи: освітні, оздоровчі і виховні.

Освітні завдання

• Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного виховання, полягає в тому, щоб:
• зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;
• забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових ' умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;
• навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.

Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все, шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням. Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали назву «здоровий спосіб життя». Це знання про суть фізичної культури, її значення для особи І суспільства, принципи і правила раціонального використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та фізкультурно-гігієнічні знання.

З метою засвоєння знань можуть проводитись спеціальні заняття. В різних країнах теоретичні заняття з питань фізичного виховання, які входять до шкільної програми, називаються по-різному: в США і Японії – це «Навчання здорового способу життя», в Австралії – «Навчання раціональної організації дозвілля», у Фінляндії – «Формування навичок здорового способу життя». В інших країнах читаються й окремі курси з питань, що торкаються здоров'я І рухової активності. Серед них: «Особисте здоров'я», «Основи раціонального харчування», «Основи знань у галузі гігієни і самоконтролю» тощо. Обсяг знань з питань організації і дотримання правил та норм здорового способу життя, які входять в обов'язкову програму фізичного виховання, містить близько 10% від загального обсягу часу, відведеного на предмет.

Ґрунтуючись на відповідних знаннях, у процесі фізичного виховання вирішуються і завдання із системного формування і вдосконалення необхідних у житті рухових умінь та навичок. Освітній сенс таких завдань визначив автор вчення про «фізичну освіту» П. Ф. Лесгафт. Він підкреслював, що було б помилково обмежувати фізичне виховання лише турботою про розвиток тілесних якостей людини. Не менш важливим є вміння свідомо аналізувати окремі рухи, порівнювати їх і об'єднувати в рухові дії та рухову діяльність, керувати ними і пристосовувати до перешкод, спритно і наполегливо