Наука цивільного права в СРСР та УРСР на різних етапах розвитку

 

Вступ

1. Розвиток ідей та уявлень про предмет цивільного права в дореволюційний час та радянський

2. Українська цивілістика в радянський період

Висновок

Список використаної літератури

 

 

Формування правової системи України здійснювалося під впливом соціально-політичної обстановки в Росії, в СРСР та відповідних партійних рішень. Саме під таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української PCP в юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва, в якій виділялося більше 10 етапів становлення держави і права СРСР і УРСР, які відповідали тому чи іншому періоду соціалістичного будівництва

До початку XIX ст. вітчизняна юриспруденція не мала чіткої спеціалізації, був відсутній поділ на галузі права.

В українських навчальних закладах, які були під юрисдикцією Російської імперії, загальний склад юридичних наук був результатом механічного поєднання римської теорії та російських законів і не ґрунтувався на поєднанні філософського, історичного і догматичного методів. У цей період юриспруденція складалася з двох основних частин – людського (цивільного) і божественного права. Викладачі отримували ступінь доктора цивільного і церковного права. При цьому традиційно вживаний термін «цивільний» не зовсім точно передає суть набутого ступеня, оскільки фактично йдеться про людське і божественне право – дві основні частини тогочасної юриспруденції. В ці часи юридична наука та освіта являли собою часткову адаптацію західноєвропейської юриспруденції до законодавства і правозастосовної практики законів Російської імперії на українських землях.

 

 

На початку XIX ст. в Росії цивільне право відокремилося від загальної системи права, почали розвиватися ідеї стосовно предмета цивільно-правового регулювання.

З приводу цього доцент Санкт-Петербурзького університету К. Малишев писав, що цивільне право має справу з приватними правами в громадянському суспільстві. Під «громадянським суспільством» він розумів сукупність усіх побутових відносин між людьми, починаючи з первинної їх форми, сім'ї та роду, й закінчуючи державним і міжнародним союзом. У свою чергу, приватні цивільні відносини К. Малишев поділяв на дві групи: особисті та майнові. Приватними правами в обох видах відносин є ті, які пов'язані з певною особою внаслідок якогось факту, визнаного підставою права (exfactooritusjus). Майном же називаються всілякого роду цінності, які увійшли у володіння тієї чи іншої особи через придбання, тобто як матеріальні речі й права участі в них, так і права на послуги інших осіб, права на власні промислові дії (авторське право та ін.) та становище в господарстві (право на фірму тощо).

Проте вже на початку XIX ст. навколо питання про предмет цивільного права починають точитись суперечки. Існувала думка, що до цивільно-правового регулювання належать особисті, сімейні та майнові відносини. Разом з тим деякі юристи обмежували галузь цивільного права тільки майновими відносинами, звужуючи навіть їх, указуючи на власність і зобов'язання як на спеціальний предмет цивільного права. Однак пануюча до цього часу в юридичній літературі думка вважала права особистості, до яких належить право на життя, свободу, честь, продукти праці, твори різних видів духовної діяльності, тільки пропозицією інших прав, а не самостійними правами і, спираючись на те, що вони охороняються переважно в порядку публічного права, переводить їх у галузь останнього [3, с. 49].

Вважаючи речові та зобов'язальні відносини виключно майновими, домінуюче вчення виходить із того, що до предмета цивільного права належать тільки ті відносини, які можуть бути переведені в гроші. Це припущення являє собою petitioprincipii – все, що не знаходить грошового еквівалента, виключається із цивільного права, оскільки останнє регулює тільки майнові відносини. Діставши пануючого значення з часів Савіньї та Пухти, ця думка стала визначати практику німецьких судів і проникати до Росії, де зустріла завзятих захисників в особі Д. Мейєра, В. Умова, К. Кавєліна. Отже, і наша судова практика керувалася в більшості випадків цим самим принципом. Щодо визначення підстав цих дій, очевидно, з одного боку, вони мають свій вираз у деяких загальних висловлюваннях римських юристів, а з іншого – в тій обставині, що цивільне право ніби (і дійсно) не має засобів для захисту немайнових відносин через те, що останні неможливо виразити у грошовому еквіваленті [3, с. 50].

Що стосується судової практики в Англії, Франції, Бельгії, Швейцарії, то вона вже давно трималась протилежного погляду і включала немайнові відносини до цивільного права.

Отже, в дореволюційний час ученим-юристам не вдалося знайти компромісу з приводу предмета цивільного права, і це питання залишилось актуальним і для дослідників радянського періоду.

У правовій науці 20-х років XX ст. панував погляд на цивільне право як на право, яке регулює всю систему майнових відносин у суспільстві. При цьому нерідко його називали господарським правом, пояснюючи це тим, що після виділення із цивільного права сімейного права як самостійної галузі права його предметом став виключно господарський обіг. Іноді до поняття господарського права поряд з цивільним правом відносили земельне, трудове і навіть адміністративно-публічне право.

На початку 1929 р. П. Стучка проголосив теорію так званого двосекторного права: господарсько-адміністративного та цивільного. Згідно з цією теорією господарсько-адміністративне право регулює відносини всередині соціалістичного сектору, засновані на під порядкованості та плановості. Відносини приватних власників між собою