+3 8(066) 185-39-18
fінтелігентности людини – в силі знання своєї літературної мови.
17. Хто не навчився своєї соборної літературної мови зо школи, той мусить конче навчитися її поза школою, якщо бажає бути свідомим і корисним членом своєї нації.
18. Нікому не вільно виправдувати незнання своєї літературної мови нефаховістю або невивченням її в школі.
19. Хто не знав своєї соборної літературної мови, той не може вважатися за свідомого й корисного члена своєї нації.
20. Скільки книжних мов, стільки й народів. Не робімо з свого єдиного народу кількох народців!
21. Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова, що найсильніше зцементовує окремі його племена в одну свідому міцну націю.
22. Літературна мова в кожного народу повстає однаково: за основу її стає одна історично найсильніша говірка, добираючи собі потрібне й цінне з інших говірок.
23. За основу української літературної мови стала київська говірка, почасти полтавська, взявши трохи говірок і інших. За основу літературної російської мови стала головно говірка московська, а сучасної польської – говірки головно великопольські.
24. Літературна мова може бути для деяких своїх племен не зовсім зрозуміла, - це загальна доля кожної літературної мови, що до деякої міри завжди є витвір штучний.
25. Своє найміцніше коріння літературна мова завжди бере з мови живої народньої, але вона завжди далека й від неї.
26. З бігом часу кожна літературна мова стає до певної міри штучною й ніби мертвою, далекою від своєї живої народньої мови, а тому її треба відсвіжувати цією останньою.
VI. Для одного народу — одна літературна вимова
1. Кожна мова складається а багатьох говірок, кожна говірка знає свою власну вимову тих самих слів, свої власні форми.2. Народ, що знає одну літературну мову, конче творить і одну літературну вимову.
3. Кожен інтелігент, що публічно промовляє: зо сцени, в церкві, в суді, в школі, на зборах, на відчитах і т. ін., обов’язаний промовляти тільки соборною літературною мовою й вимовою.
4. Кожний інтелігент повинен виховувати в своїй родині не тільки соборну літературну мову, але й добру літературну вимову.
5. Добра літературна вимова — то ознака правдивої інтелігентности людини.
6. Церковні проповідники по містах повинні виголошувати свої казання тільки соборною літературною мовою з доброю літературною вимовою. Тільки по глухих сільських церквах можна проповідувати й місцевою мовою.
7. Соборна літературна вимова, як і соборні мова та правопис, зцементовує народ у свідому націю й надає йому почуття одности, де б вів не жив і до якої держави він не належав би.
8. Літературний наголос — основа літературної вимови, а тому працюймо для набуття собі доброго літературного наголосу.
VII. Для одного народу — один правопис
1. Правопис — то необхідне важливе зовнішнє вбрання кожної літературної мови.
2. Правопис складають учені мовознавці, а до життя запроваджує уряд.
3. Правопис сильно впливає на скорість і легкість читання, якщо він держиться стільки часу, що до нього призвичаюються.
4. Не вільно занадто скоро міняти правопису, бо це понижує загальну «грамотність» народу.
5. Кожна культурна свідома нація в даний момент має тільки один правопис, обов’язковий для всіх її племен.
6. Соборна літературна мова звичайно знає й один соборний правопис, як зовнішню ознаку своєї одности.
7. Одність правопису, як і одність літературної мови й вимови, сильно впливає на вироблення всенаціонального почуття одности народу.
8. Коли народ — не свідома нація, а тільки етнографічна маса, то він звичайно не знає соборного правопису, — в нього кожний письменник і кожне видання пишуть своїм «кращим» правописом, цебто в нього панує правописна анархія. Не наслідуймо їх! 9. У культурного свідомого народу-нації не провадиться більшої боротьби за правопис: цю справу спокійно вирішують йому вчені та уряд, а громадянство карно приймає урядовий правопис. 10. Коли ти не фаховий мовознавець, не мішайся до вироблення правопису, справи виключно фахової; коли ж фаховець — працюй тільки для добра свого народу. 11. У народа, що не став іще свідомою нацією, звичайно провадиться запекла боротьба за правопис, і в цій боротьбі вчені мовознавці мають найменший голос. Не наслідуймо їх! 12. Народ, що не став свідомою нацією, звичайно не мав почуття виховувати й шанувати свої мовознавчі авторитети, а тому й не може дійти ані до соборного правопису, ані до соборної літературної мови. Не робім так і ми! 13. Для розвитку культури й всенаціональної свідомости народу стокрот корисніш мати один, хоч і недосконалий, але соборний правопис, аніж правописи індивідуальні (особисті), хоч би й ліпші. 14. У народу, що не створив собі одного соборного правопису й що провадить запеклу боротьбу за правописи особисті, мовознавство стоїть на низькому рівні, бо вчені змушені займатися тільки яловими правописними питаннями. Не робім так і ми! 15. Кожна анархія — правописна, тер-мінологічна чи мовна — тягне за собою й анархію духову, найбільшого ворога недержавного народу. 16. Одність правопису приносить для народу великі політичні й духові користі, а саме:
а.Соборний правопис,