Наукові підходи в дослідженні процесу управління

 

1. Теорія „рис” в управлінні.

2. Особистісні якості успішного керівника.

3.  як об’єкт психологічного дослідження.

4. Управлінські ролі керівника. Психологічні типи керівників.

5. Труднощі, вимоги та обмеження у роботі керівників. Проблема статі в управлінні.

 

 

1. Джуэлл Л. Индустриально-организационная психология. СПб., 2001. – С. 624-666.
2. Занковский А. Н. Организационная психология. М., 2000. – С. 184-222 (Глава 5).
3. Кирхлер Э., Родлер К. Управление в организациях / Пер. с нем. – Х. : Изд-во Гуманитарный центр, 2003, – 128 с.
4. Шеклтон В. Психология лидерства в бизнесе. СПб. : Питер, 2003 – 222 с.
5. Шульц Д., Шульц С. Психология и работа. – 8-е изд. – СПб. : Питер, 2003. – (Глава 7).

 

 

1. Лютенс Ф. Организационное поведение. М. : ИНФРА-М, 1999. – С. 367-466.
2. Филонович С. Р. Лидерство и практические навыки менеджера. М. : ИНФРА-М, 2000. – 288 с.
3. Лидерство. Психологические проблемы в бизнесе. Дубна, 1997. 176 с.

 

У західній психології є три підходи до вивчення лідерства. Перша теорія – «теорія рис лідерства», яка визнає, що лідером треба народитися, тобто треба мати цілий перелік вроджених властивостей і характеристик індивіда, які дадуть змогу йому виконувати роль лідера. Це такі характеристики, як сила і рухливість нервових процесів, екстравертованість, здатність до емпатії, співчуття, інтелектуальні здібності. Цю теорію запропонував у 30-х pp. XX ст. у США Е. Богардус. Вона відразу ж знайшла підтримку в багатьох країнах Заходу. Однак у роки Другої світової війни, коли інтерес до проблеми лідерства і керівництва збільшився, дослідження в різних країнах виявили неправомірність цієї теорії. Було проаналізовано літературу з так званої теорії рис лідерства і виявлено, що перелік рис, котрі повинен мати індивід, щоб стати лідером, досить широкий і в різних авторів не збігається, а то і протилежний.

Крім цього, практика підтвердила, що люди, які, здавалось би, мали ці риси лідера (сильна воля, інтелект тощо), в житті не стали лідерами.

За даними дослідження Е. Дженінгса, майже в кожній групі є учасник, який перевищує лідера за розумовими здібностями, але цей учасник не має статусу лідера.

Учені виявили, що наявність певної комбінації рис ще не робить особистість лідером. Більш імовірним є те, що лідерство має складну природу і залежить не стільки від властивостей особистості, скільки від місця особистості й позиції в структурі взаємин у групі*

Спостереження і практика засвідчили, що лідером у групі стає той, хто найкраще розуміє завдання, які стоять перед групою, і шляхи їх досягнення.

У 50-х pp. «теорію рис лідерства» змінює концепція «лідерство як функція групи» (Р. Крачфілд, Д. Креч, Г. Хомманс), а також «теорія лідерства як функція ситуації» (Р. Бейлс, Т. Ньюком, А. Харе).

Відповідно до «теорії рис лідерства як функції групи», феномен лідерства є результатом розвитку групи, всі члени групи тією чи іншою мірою учасники цього процесу, а лідер – це член групи, який має найбільший статус і найбільш послідовно дотримується норм і цінностей групи.

Як бачимо, риси особистості лідера розглядають лише як одну із «ситуаційних» змінних поряд з іншими. До таких змінних належать також очікування і потреби керівних осіб, структура групи і специфіка ситуації певного моменту, ширше культурне середовище, в яке залучена група.

А. Філл і Г. Хаус виокремлюють так звані ситуаційні змінні, котрі впливають на ефективність лідерства:

- історія певної організації;

- термін керівника на цій посаді;

- вік керівника і його попередній досвід;

- суспільство, в якому функціонує певна організація;

- специфічні вимоги, пов'язані з роботою, яку виконує група;

- психологічний клімат групи;

- види робіт» котрі необхідно виконувати і якими потрібно керувати;

- величина групи;

- ступінь необхідної кооперації членів групи;

- «культурні» (такі, які штучно формуються) очікування підлеглих;

- особистісні особливості підлеглих;

- необхідний час, який надається для прийняття рішення;

Отже, наводять велику різноманітність чинників, які впливають на лідерство, але у своїй сукупності не становлять обґрунтованої теорії. Немає також достатньої кількості емпіричних даних, які дали б змогу аргументувати роль перерахованих «ситуаційних» змінних. Зазначимо, що такий підхід принижує роль активності особистості, «піднімаючи сукупність тих чи інших обставин у ранг вищої сили», яка визначає поведінку лідера.

Протягом останнього десятиліття на Заході розробляють концепцію лідерства, яку потрібно розуміти як так звану систему впливів. Цю концепцію іноді вважають подальшим розвитком ситуаційної теорії або ситуаціонізму. Однак, на відміну від ситуаційного підходу, підлеглі, котрі керуються лідером, не елемент ситуації, а центральний компонент процесу лідерства, тобто активні його учасники. Прихильники цього підходу зазначають, що, з одного боку, лідер, звичайно, впливає на підлеглих, але, з іншого, також важливий і той факт, що підлеглі впливають на лідера.

На підставі аналізу взаємодії лідера і підлеглих західні автори роблять висновок, що обґрунтований підхід до процесу лідерства повинен об'єднати разом три змінних – лідера, ситуацію та групу підлеглих (Ф. Лутенс, Є. Холандер). Отже, лідер впливає на групу, група