Непевне мистецтво бути монархом: Ричард ІІ (1389-1399 рр.)

 

 

Стаття присвячена історичній характеристиці англійського короля Ричарда ІІ в період його одноосібного правління. Зроблено акцент на протистоянні короля з баронською опозицією та парламентом. У центрі дослідження питання концепції влади Ричарда ІІ.

Ключові слова: Ричард ІІ, «партія» короля, баронська опозиція, Ланкастріанський переворот

Доля Ричарда ІІ, зазвичай, наводиться як класичний приклад справедливої втрати корони, зумовленої власною нездарністю монарха та його безглуздою жагою до тиранії. П’єса В. Шекспіра широко використовується як оригінальна історія деспота, котрий заслуговує на свою долю, і котрого рятує від нашого презирства лише пафосне зречення та хоробрість, з якою він приймає свою смерть. Видатний драматург фокусується на подіях 1398-1399 рр., охоплюючи розвиток характеру Ричарда від егоїстичного чепуруна, через лють та відчай – до гідного поваги героя [1]. Еволюція ця, можливо, і відбулася, але не в тому хронологічному вимірі: розвиток характеру короля, настільки вдало зображений великим майстром художнього слова, розгортається, як відзначає англійська дослідниця К. Беррон, протягом всього періоду його правління [2]. Портрет егоїстичного фата вписується в події 13821386 рр., лють та відчай послідовно охоплюють монарха в 1386-1388 рр., благородним та гідним захоплення постає перед нами останнє десятиліття його правління, коли Ричард покладає всі сили на відновлення авторитету корони, не дивлячись на палке протистояння як з боку баронської опозиції, так і зі сторони Палати общин.

Саме остання сторінка політичної біографії Ричарда ІІ, що охоплює період від 1389 р., коли монарх отримав всю повноту влади – до його падіння 1399 р. є предметом нашого дослідження. Довгий час особисте правління Ричарда сприймалося як поступове сходження до тиранії, зумовлене в кращому випадку містичним світосприйняттям монарха, в гіршому – його нестабільним психічним станом. За мету ми ставимо аналіз політичної концепції влади короля, яка, за відсутності писаних ним політичних трактатів, була реалізована в його власних вчинках. Доцільність такої постановки проблеми зумовлена її науковою новизною.

Ще в 1818 р. Г. Галлам називав царювання Ричарда ІІ «найцікавішою сторінкою нашої (англійської. – В. Ч.) ранньої історії, й яка написана найбільш недосконало» [3, 81]. Проте, довгий час особистість цього монарха мало цікавила дослідників. Так, перша біографічна монографія, присвячена Ричарду, з’явилася лише в XIX ст., до того ж по інший бік Ла-Маншу [4]. Наступна – «Ричард ІІ» Е. Стіла [5] – побачила світ 1941 р. Написана з позицій історичного психоаналізу, остання робота акцентувала увагу на психічному стані короля та саме в ньому вбачала пояснення всіх його дій. Ця думка панувала в англійській історичній науці майже півстоліття. Поворотним моментом став вихід у 1997 р. нової біографічної монографії – «Ричард ІІ» Н. Сола [6]. Автором виведена суперечлива постать англійського монарха, охопленого містичними уявленнями про власне призначення і змушеного вступити в смертельний бій з баронами і парламентом. Однак цією працею не поставлено крапку в дослідженні непересічної особистості середньовічного короля [7; 8].

У вітчизняній історіографії до особи Ричарда ІІ зверталося небагато дослідників. З дореволюційних праць вагомим є доробок одеського історика В. Крус- мана – «На заре английского гуманизма. Английские корреспонденты первых итальянских гуманистов в ближайшей своей обстановке» [9]. У сучасній українській історіографії взагалі не існує робіт, присвячених особистості Ричарда ІІ та політичній кон’юнктурі англійської дійсності XIV ст.

Нами використовувалися опубліковані парламентські документи [10; 11], проте, основу джерельної бази складають саме хроніки, зі сторінок яких постає яскравий опис короля Ричарда. За різними критеріями, їх можна розділити на створенні за життя Ричарда та пізніші компіляції [12], на ланкастріанські [13; 14], за своїм ідеологічним спрямуванням, панегірики правлячому монарху [15] та нейтральні за характером, а також написані духовенством (кліриками, монахами) та мирянами (рицарями, міщанами) [16].

У 1389 р. «аппарат королевского управления, одержавший верх над группировкой знати, – як влучно зауважив У. Черчилль, – возобновил свою обычную работу» [17, 65]. Н. Сол відзначає, що тепер правління Ричарда ІІ було більш вмілим, а підбір радників більш доцільним і ретельним. Самоціллю його правління стало посилення королівської влади, встановлення чіткої ієрархії та контролю над підданцями [18]. У період відносного політичного спокою Ричард ІІ ретельно вибудовував нову «партію» прибічників. Характерною ознакою його політики була орієнтація на західні та північні райони королівства. До нового оточення монарха увійшли представники чотирьох могутніх північних родів (Томас Моубрей, Ральф Невілл, Томас Персі, Уільям ле Скруп) та Томас Деспенсер, основні володіння якого знаходилися у Валлійській марці. На нашу думку, це було виявом централізаторських намірів Ричарда. Хоча Англія, в силу певних історичних умов, і не була такою феодально-роздрібленою, як Франція, проте, лорди Марки завжди мали певну автономію. За час правління Ричарда, спостерігалася тенденція, що вела до посилення англійського впливу в Уельсі, Чеширі, Нортумберленді й Ірландії.

Прагненням утвердити реальну королівську владу на півночі, а не лише особистою образою на Лондон, можна пояснити тимчасове перенесення королівської резиденції та всього управлінського апарату до

Йорку [12, 146; 13, 286-288], що відбулося в 1392 р. Втім, слід визнати, що король, крім зазначеного вище пояснення, використав цю поїздку як спосіб «витягнути» зі столиці чималий грошовий внесок (до 30 тис. ф.