Непевне мистецтво бути монархом: Ричард ІІ (1389-1399 рр.)

Крім створення аристократичної «партії», Ричард мав намір залучити до кола своїх прибічників рицарів, міське населення та представників церкви [20, 320324]. В 1389 р. король взяв на службу 82 рицарі та 125 зброєносців. Деякі з них зайняли посади шерифів, інші стали чиновниками різних рівнів, тоді як більшість склала надійну опору короля в парламенті (Дж. Буші, Г Грін, У Бегот). Для міського населення Ричард, цілком імовірно, був найвідомішим королем з династії Плантагенетів. За десятиріччя він відвідав більш як п’ятдесят англійських міст. Не знаходячи спільної мови з прелатами-аристократами доби своєї юності, як-то архієпископи Кортеней чи Ерандел, у відношеннях з церквою король віддавав перевагу освіченим монахам, яким надавав єпископські кафедри (Едмунд Стаффорд, єпископ Екзетерський та Томас Меркс, єпископ Кар- лайльський) та придворним прелатам (єпископи Солсбері, Вустер, Сент-Девід). Саме вони лишилися на боці монарха і після його усунення від влади. Підтримку королю виказували також представники жебрущих чернечих орденів (домініканці, францисканці) і, що більш цікаво, лолларди. Хоча офіційно Ричард проголосив їх єретиками, проте, ніколи не переслідував. Р. Старі, Дж. Кленвоу, Л. Кліффорд і Дж. Монтегю (в майбутньому граф Солсбері) – наближені до короля особи – знаходилися під впливом вчення Дж. Вікліфа.

Сконцентрувавшись на відновленні сильної королівської влади, Ричард ІІ звернувся до ідеологічної пропаганди, показових церемоній та використання візуальної символіки влади. Зокрема була проведена повторна коронація монарха, організована гвардія че- ширських лучників для охорони особи короля, введено новий алгоритм звертання до монаршої особи, образ якої, крім іншого, увічнено в «коронаційному портреті» й «Уілтинському диптиху» [18; 23, 57].

Ричард ІІ став першим англійським монархом, який відвідав Ірландію після 1210 р., та останнім, хто зробив це до 1690 р. Сумнівно, що його дії на острові мали якийсь довготривалий ефект [13, 292-293], проте, вони відображають його наміри щодо побудови англійської монархії. Ірландська експедиція стала першим кроком на шляху до встановлення деспотії, союз із Францією був наступним. Не тільки припинення воєнних дій, а й встановлення союзних відносин з французьким королем мали для політичної концепції Ричарда ІІ вагоме значення. Хоча умови перемир’я 1396 р. залишали бажати кращого [12, 150; 13, 296-297], король виграв, адже звільнив себе від обов’язку вести війну, що спонукала його просити гроші у парламенту.

Безсумнівно, впродовж 1389-1397 рр. Ричард ІІ, використовуючи всі ресурси, намагався досягти абсолютної влади над знаттю та парламентом. Важливо, що ця політика була підтримана майже всіма станами. Навіть колишній опонент короля – архієпископ Ерун- дел 1395 р. сформулював у парламенті необхідність виконувати волю монарха.

Покінчивши з зовнішньополітичними справами, в 1397-1398 рр. Ричард ІІ розгорнув наступ на опозиційно налаштованих баронів. Він, звісно, не забув образи, нанесеної йому лордами-апелянтами. В 1388 р. майже все оточення молодого монарха було знищене фізично чи вислане з країни. Сам Ричард перебував на межі повалення. Бургундський рицар, автор «Chronique de la trason et mort de Richart deux roy Dengleterre» повідомляв нам про існування в цей час нової змови проти короля [16, 99-102]. Англійські ж хроністи звинувачували монарха в жорстокій помсті колишнім політичним супротивникам [21, 54-55].

17 вересня 1397 р. проповіддю єпископа Стаффорда про єдиного короля над усіма підданцями розпочав свою роботу парламент, зібраний в Лондоні. Головна його ціль – суд над «зрадниками» [22, 66-68; 23, 271272]. Вагому роль у звинуваченнях проти колишніх апелянтів відіграли нові прибічники короля. В результаті, граф Ерундел був страчений за вироком парламенту, графа Варвіка – заслано на о. Мен, архієпископ Ерундел виїхав до Франції. Ще до суду герцог Глостер, заарештований і відвезений в Кале, раптово помер. Позаочі саме король був звинувачений у вбивстві дядька [22, 65]. Останньою крапкою в розправі над колишніми опонентами стало вигнання з Англії Г Бо- лінгброка, графа Херефорда та Т. Моубрея, графа Норфолка, з подальшою конфіскацією їх спадкових володінь [13, 303; 16, 103-104; 22, 68].

Парламент, скликаний лише з метою надати тому, що сталося, законного вигляду, «видався більш роялістським, ніж сам король» [9, 477]. Рішуче виконавши доручену йому роботу, Шрусберський парламент завершився створенням комісії з 18 осіб, якій передав свої повноваження. Скоріш за все, Ричард мав на меті звести роль станово-представницької установи, якою був парламент, до дорадчих функцій «кишенькового» органу.

В листопаді 1398 р. король змусив багатьох заможних людей королівства та численні корпорації поставити підписи та печатки на чистих листках (аІЬае сагіае), які він міг заповнити за власним розсудом [13, 305-306; 22, 65]. З огляду на те, що «примусовими кредиторами» стали торгово-ремісничі гільдії майже всіх міст країни, ці аІЬае саііае значно розширили коло невдоволених серед міщан [19, 192]. В березні 1398 р. герцоги Олбермаль та Суррей отримали право без суду заарештовувати та виносити вироки у справах, пов’язаних зі зневагою монарха, що безсумнівно суперечило п. 39 Великої хартії вольностей [24, 119]. Проте, останнє підтвердження хартії датується правлінням Едварда І, тому виникають сумніви, чи зверталися до цього правового акту за правління Ричарда ІІ.

Важко оцінити, наскільки непопулярними в країні були ці заходи, адже подібні кроки Ричарда, не дивлячись на їх деспотичність, все ж були ефективними. Французьке перемир’я звільнило короля від необхідності споряджати армію та, в результаті шлюбу з французькою принцесою, принесло 133, 3 тис. ф. ст. приданого, з якого до 1399 р. було отримано 83 тис., хоча й не всі готівкою. В 1392 р. Ричард стягнув з Лондону 30 тис. ф. ст. У 1397 р., за допомогою аІЬае сайае та продажі помилувань, королівський уряд отримав ще 52 тис. ф. ст. У січні 1398 р. Общини надали в розпорядження короля митні збори. За підрахунками кембриджських істориків, коли Ричард ІІ в 1399 р. відправлявся в черговий ірландський похід, він залишив 50 тис. ф. ст. на зберігання в замку Холт (Чешир) [20, 325]. Англійська монархія в 1390-х рр. була фінансово сильною державою. Втім, уся могутність Ричарда була ілюзорною. Повернувшись з другого ірландського походу, він потрапив у державу, охоплену полум’ям повстання [15, 132-135; 21, 126-131]. Минуло декілька тижнів і, двічі помазаний на царство, король зникнув у підземеллях Понтефракту.

На нашу думку, сп’янілий від успіхів, Ричард ІІ втратив пильність і, конфіскувавши землі Ланкастерів та Моубреїв, розірвав той зв’язок, який він мав з вищою аристократією. Санкції проти 17 графств Лондонського басейну – найбільш розвиненої частини Англійського королівства, та самого Лондону, призвели до втрати ним опори в столиці та столичному регіоні, чим пояснюється блискавичне захоплення міста повсталими лордами. В самих його діях нечувані помилки і неймовірна інтуїція змінювали одне одного з бентежною швидкістю. Він був здатний на надлюдське терпіння та хитрощі, й одночасно на дурниці. Перед нами одна з найбільш суперечливих особистостей, яка будь- коли з’являлась на авансцені всесвітньої історії.

Отже, ми дійшли висновків, що Ричард ІІ, безсумнівно, мав власну політичну концепцію побудови влади, що набула вираження в його внутрішньо- та зовнішньополітичних звершеннях. Вбачається можливим виділити чотири основні елементи цієї концепції: централізаторська політика, фінансова стабілізація, відновлення авторитету англійської корони, зосередження всієї влади в руках монарха. Своє втілення вони знайшли в створенні нової придворної «партії», орієнтації на західні та північні регіони королівства, політиці умиротворення у війні з Францією, двох ірландських експедиціях, та були підсилені ідеологічною пропагандою з використанням візуальної символіки. Не дивлячись на фатальний кінець, Ричард ІІ досяг таких висот політичної влади, яких не досягав жоден з його попередників на англійському троні.