Ставрографічні дослідження на Дніпропетровщині

 

 

У статті аналізуються особливості ставрографічних досліджень на Дніпропетровщині.

Ключові слова: ставрографія, натільний хрест, дослідження

Ставрографія (від давньогрецьких ставрос – дерево, хрест і графо – пишу) – допоміжна історична дисципліна, яка вивчає історію й іконографію Хреста – основоположного символу християнства. Початок став- рографії як науки було закладено на початку ХІХ ст. працями російських вчених і священників. Значний внесок у становлення і розвиток ставрографії внесли архімандрит Макарій (Миролюбов), професор Київської духовної академії І. Малишевський, філологи-славісти І. Пальмов й М. Сперанський, археолог О. Уваров, професор Санкт-Петербурзького університету І. Шляпкін, професор Санкт-Петербурзької духовної академії М. Покровський, святий праведний Іоан Кронштадсь- кий, колекціонери старожитностей подружжя Б. і В. Ха- ненки [1], а також ряд інших церковних вчених, істориків, мистецтвознавців і колекціонерів [2, 11-12].

На початку ХХ ст. ставрографія оформилася як повноцінна частина історичної науки, розвиваючись надалі в двох напрямах – богословському (дослідження церковних джерел про Животворний Хрест, сказань про явлені й чудотворні хрести) й історичному (джерелознавство, церковна археологія, епіграфіка, етнографія, історія мистецтва, іконографія тощо). Революція 1917 р. та її наслідки (антирелігійна пропаганда й відокремлення церкви від держави) різко змінили загальне становище: з повноцінної науки ставрографія перетворилася на описове мистецтвознавство та милування предметами старовини. Наукові дослідження в цій галузі практично припинилися, заборонялися видання про хрести, з бібліотек вилучалися церковні книги. Завдяки цьому, публікації на тему ставрографії у той час були досить рідкісні, стали з’являтися роботи, де християнські хрести інтерпретувалися як предмети дохристиянської або позахристиянської традиції.

В Росії застій розвитку науки про хрест закінчився лише наприкінці ХХ ст., коли стали активно з’являтися наукові публікації істориків, археологів, етнографів і мистецтвознавців щодо різноманітних аспектів ставрографії. Сьогодні триває процес повернення статусу останньої як окремої допоміжної історичної дисципліни. У 2002 р. групою православних істориків і мистецтвознавців Російської Федерації створено «Православно-став- рографічний Центр» – міжрегіональну громадську організацію сприяння відродженню і розвитку ставрографії. За словами керівника Центру С. Гнутової, основним його завданням є прославлення Хреста Господнього, шляхом збирання образів хреста і свідоцтв про хрести Росії. Центр має виконувати декілька функцій: накопичувальну, яка пов’язана із збиранням і зберіганням зразків хрестів і інформації проних, а також ознайомлювальну, спрямовану на відновлення зв’язків духовної і світської культур. Фахівці центру ведуть роботи зі створення системної бази даних за видами і типами хрестів (від натільних до надглавних), здійснюють аналіз їх регіональних особливостей [1].

Ситуація щодо ставрографії в Україні за радянських часів не набагато відрізнялася від загальнодержавної. Певним винятком є Західна Україна, яка до 1939 р. перебувала поза межами юрисдикції СРСР, завдяки чому наприкінці 1930-х рр. у Львові вийшла важлива концептуальна робота В. Свєнціцької «Різьблені ручні хрести ХУІІ-ХІХ ст. « [3].

Відродження ставрографії в Україні загалом і на Дніпропетровщині зокрема, розпочалося наприкінці 1990-х рр. Першою спробою стала робота 1999 р. науковців Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького (далі – ДНІМ) І. Фоменко й Г. Шамрай, яку вони присвятили аналізу дрібної церковної пластики із музейних фондів [4]. Достатньо детальні описи різних категорій культових виробів дозволяють скласти уявлення про багатство фондів музею. Публікація є яскравим прикладом саме мистецтвознавчого підходу до ставрографічного дослідження, який є характерним для більшості праць, присвячених музейним зібранням. Ще однією характерною рисою статті є наслідування російської традиції щодо визначень деяких груп натільних хрестів як виробів старовірських майстерень [4, 96].

Початок 2000-х рр. на Дніпропетровщині відзначився сплеском ставрографічний досліджень, пов’язаних із археологічними роботами на території Самарі-Богоро- дицької фортеці [2, 14]. Розкопки на пам’ятці 20012003 рр., під керівництвом науковців-археологів Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара (далі – ДНУ) З. Маріної й В. Ромашка, а також розвідки В. Шалобудова [2, 162-163] дали численні знахідки натільних хрестів, які почав вивчати й інтерпретувати В. Векленко [2, 197-198, 200, 206], внаслідок чого наприкінці 2010 р. була опублікована перша в Україні ґрунтовна узагальнююча праця про археологічні знахідки предметів особистого благочестя. Ставрографічний матеріал з вищезгаданого об’єкту підтверджує гіпотезу стосовно українського походження архетипу «барочних» хрестів (російська назва – старовірський або «листик»)  (рис. 1) [5] та вичленовування особливого типу натільних хрестів – запорозьких (рис. 2) [6]. Причому останнє вже підтверджене фахівцями Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург) [7, 18].

 

 

 

Тоді ж (2002-2003 рр.) у регіоні відбулися дослідження кам’яних надмогильних хрестів [8, 58, 61]. Криворізький дослідник В. Тітов [9] і науковий співробітник ДНІМ О. Старік [10] подовжили вивчення цієї став- рографічної категорії, започаткованої І. Сапожніковим [11]. Проте, на жаль, цей напрям дослідження не отримав подальшого розвитку.

У 2009 р. В. Шалобудов опублікував частину комплексу натільних хрестів, знайдених упродовж польового сезону на території Самарі-Богородицької фортеці [12]. Більшість введених до наукового обігу знахідок інтерпретовано бездоганно, оскільки автор використовував напрацювання В. Векленка, хоча деякі з тільників, аналоги яким у матеріалах пам’ятки відсутні, атрибутовано на дилетантському рівні [12, 286]. Зокрема хрест, зображений на рис 1.