1. Європейський джаз
Джаз (англ. jazz) - вид музичного мистецтва, що виник на межі XIX-XX століття в США як синтез африканської та європейської культур та отримав згодом повсюдне поширення. Характерними рисами музичної мови джазу спочатку стали імпровізація, поліритмія, заснована на синкопованих ритмах, і унікальний комплекс прийомів виконання ритмічної фактури - свінг. Подальший розвиток джазу відбувався за рахунок освоєння джазовими музикантами і композиторами нових ритмічних і гармонійних моделей.
Музика європейського джазу заснована на переплетенні різних музично-культурних шарів, що включають у тому числі джазову ідіоматику, європейську академічну традицію, етнічну музику У Європі завжди ставилися до джазу серйозніше й уважніше, ніж на його батьківщині. І якщо в Америці джаз був створений, то розвивається він останнім часом саме в Європі. Сотні фестивалів на всьому європейському континенту представляють барвистий спектр музики, яка хвилює і вражає уяву фахівців і любителів, молоді і старшого покоління.
Історія джазу в Європі починається приблизно на 10 років пізніше, ніж в Америці. Спочатку, десь близько 1905 p., почали з’являтись записи, а пізніше і нотні видання регтаймів. Але інтерес до нової музики зростав повільно.
Ключовими у взаєминах джазу і Старого Світу стали дві події, які відбулися в 1917 році. Перша та, що 26 лютого 1917 р. фірма «Victor» видала першу в світі джазову платівку. На ній було записано дві п’єси білого новоорлеанського джазового ансамблю під назвою «Original Dixieland Jazz Band»1. Значення цієї події важко переоцінити. Для джазу вона означала, по-перше, початок документованої історії; по-друге, завдяки звукозапису можливість відносно легко розповсюджувати джазову музику2 (у тому числі постачати її і на європейський ринок).
Другою подією 1917 року було те, що 6 квітня 1917 р. США вступили у Першу світову війну на боці Антанти і разом з американським експедиційним корпусом до Франції прибув джаз.
Першими самобутніми негритянськими американськими виконавцями, яких почула Європа, були чорношкірі музиканти військових оркестрів армії Сполучених Штатів. І хоча Дж. Л. Коллієр3 писав, що до джазу ці оркестри не мали стосунку, вони лише включали у свій репертуар декілька п’єс в стилі регтайм [3, с 520]. Серед цих музикантів траплялись досить талановиті, а навіть знамениті пізніше справжні джазмени.
Саме таким чином Європа побачила живих джазових музикантів4. Одним із них був піаніст Уіллі Сміт. Сам він згадував: «Під час Першої світової війни я був одним з небагатьох, хто добровільно пішов на фронт і стріляв з 75-го калібру, а також і одним з тих небагатьох, хто потім повернувся додому. Я був на фронті 51 день без єдиного вихідного. В той час я був також відомий як сержант Уільям Сміт «Лев» («Лайон»)». Уіллі Сміт біг до піаніно скрізь, де його бачив, і вражав європейських слухачів абсолютно нечуваними співзвуччями. У 20-х роках сержант Сміт став знаменитим Уіллі «Лайон» Смітом, одним з головних дійових осіб гарлемської школи джазового фортепіано. Джо Тернер (Joe Turner)1 писав: «Я хотів би згадати й інших піаністів, яких зустрічав у своєму житті, і які своєю грою принесли мені чимало задоволення. Це Лакі Роберте, Фете Уоллер, один з моїх найкращих друзів, Уіллі «Лайон» Сміт, найбільш оригінальний піаніст всіх часів і епох - бо, коли грали Фетс, Тейтум, Джонсон або якийсь інший піаніст Гарлема, ми завжди могли сказати, що є їх головним номером і сильним місцем, і перелічити характерні прийоми, але коли грав «Лайон», ви ніколи не знали, що відбудеться в наступний момент».
Серед військових оркестрів слід згадати колектив під назвою «Hell Fighters» Джима Юропа2, який грав марші, регтайми і ранній джаз з метою отримання насолоди французькими союзниками.
Після війни джаз ринув до Європи доволі строкатим потоком.
В 1917-1925 роках в Європі, найбільше в Парижі, гастролював негритянський ансамбль Луїса Мітчела (Louis Mitchell) «Jazz Kings». Він, по суті, теж не був справжнім джазовим колективом, хоча є свідчення, що з ним іноді виступав легендарний кларнетист Сідней Беше3 (Sidney Bechet), який перебував в Європі у складі іншого американського оркестру - «Southern Syncopated Orchestra» під керівництвом Уіла Меріона Кука (Will Marion Cook). Цей колектив гастролював у Європі (спочатку в Англії, потім на континенті) в 1919 році4. Однак всі ці оркестри виконували в основному танцювальну музику в дусі регтайму.
Ансамблі, які виступали з гастролями в Європі, складались переважно з білих виконавців, «оскільки вважалось, що блюзи і стомпи5 негритянських груп можуть цікавити тільки негритянську публіку».
Першим в історії значним американським власне джазовим колективом, який відвідав Європу, став все той же «Original Dixieland Jazz Band». В 1919 році він здійснив гастролі по Англії.
Пізніше, в 20-30-і роки негритянські керівники оркестрів Нобл Сіссл (Noble Sissle), Сем Вудінг (Sam Wooding) привозили в Європу різноманітні колективи, до складу яких входили такі відомі джазові солісти, як трубач Томмі Ледніер (Tommy Ladnier), кларнетист Бастер Бейлі (William «Buster» Bailey), скрипаль Джус Уілсон (Juice Wilson), саксофоніст і кларнетист Юджин Седрік (Eugene Cedric) та інші. Але й вони грали в основному танцювальну музику
Таким чином, протягом 20-30-х років попри велику кількість американських виконавців, як білих, так і професійних джазменів новоорлеанського стилю, котрі приїжджали в Європу з