Життя і творчість Ф. М. Достоєвського

 

Достоєвський Федір Михайлович народився 30 жовтня 1821 року в Москві в родині лікаря Маріїнської лікарні для бідних. Батько Михайло Андрійович – з духовного стану, одержав дворянське звання в 1828. Придбавши в 1831-32 невеликі маєтки в Тульській губернії, жорстоко поводився із селянами; був убитий у 1839 своїми кріпаками. Мати Марія Федорівна, уроджена Нечаєва – з купецького звання, була персоною релігійною і поетичною, померла в 1837.

 

 

Достоєвський разом зі старшим братом М. М. Достоєвським, якого дуже любив і з яким був пізніше близький по спільній журнальній роботі, надійшов у 1838 у Петербурзьке військово-інженерне училище. Закінчивши його в 1843, зарахований на службу в креслярську інженерного департаменту, але через рік вийшов у відставку, переконаний, що його покликання – література. У дитячі і юнацькі роки, відрізняючись загостреною, навіть хворобливою вразливістю, ретельно читав Біблію, здобутки Н. М. Карамзина, В. А. Жуковського, А. С. Грибоєдова, М. Ю. Лермонтова, особливо захоплювався А. С. Пушкіним і Н. В. Гоголем. Пушкін протягом усього життя був для Достоєвського естетичним і морально-філософським ідеалом: своє розуміння Пушкіна він з найбільшою виразністю виклав за кілька місяців до смерті в «пушкінській промові» на відкритті пам’ятника поету в Москві в 1880. Вплив прози Гоголя, поетики його «петербурзьких повістей» і теми «маленької людини» найбільше виразно позначилося у творчості Достоєвського 40-50-х рр. Уяву Достоєвського в молодості хвилювали і багато явищ іноземної літератури – трагедії У. Шекспіра, комедії Мольера, романи Е. Цю, Ч. Діккенса й інших. Враження, навіяні романтичним бунтарством «Розбійників» Ф. Шіллера, образом лицаря справедливості дон Кіхота, соціальними утопіями романів Ж. Санд, зображенням соціальних контрастів у романах Бальзака, відбилися в багатьох здобутках уже зрілого Достоєвського. Російські читачі вперше познайомилися з романом Бальзака «Євгенія Гранді» у перекладі Достоєвського (опублікований в 1844).

Живучи в Петербурзі, Достоєвський пізнав долю «розумового пролетаря», принижуючий стан постійного безгрішшя, що не залишало його до кінця життя, спостерігав долі бідних чиновників, проституцію, убогість, контрасти багатства і бідності столиці. Перший твір Достоєвського – повість «Бідні люди» (1845, опубліковано в «Петербурзькому збірнику» Н. А. Некрасова, 1846) – відразу висунув Достоєвського в ряд визнаних письменників гоголівського напрямку – натуральної школи. У захопленому відгуку В. Г. Белінського було сказано, що молодий письменник вперше в російській літературі намалював долю «маленької людини», як соціальну трагедію, а в безправній і забитій особистості відкрив глибоку людяність. Повісті «Двійник» (1846) і «Господарка» (1847) Белінський оцінив нижче першого твору, побачивши в них відступ від гоголівського напрямку. В. Н. Майков, прагнучи визначити своєрідність Достоєвського, тоді ж відзначив, що «... Гоголь – поэт по преимуществу социальный, а г. Достоевский – по преимуществу психологический».

 

 

Трохи пізніше вийшли «Білі ночі» (1848) і «Неточка Незванова» (1849, незакінчене). У них виразніше виявлялися ті риси реалізму Достоєвського, що виділяли його із середовища письменників натуральної школи: заглиблений психологізм, аналіз роздвоєння людської свідомості, винятковість характерів і ситуацій. В 2-й половині 40-х рр. у Достоєвського виник загострений інтерес до ідей соціалізму і соціальної перебудови суспільства. Світогляд Достоєвського формувався в ці роки під впливом демократичних і соціалістичних ідей В. Г. Белінського і поглядів французьких соціалістів-утопістів, особливо Ш. Фур’є. З 1847 Достоєвський відвідував гурток М. В. Петрашевского, на зборах читав лист Белінського до Гоголя. У 1848 став учасником збор петрашівця Н. А. Спешнєва, який прагнув створення таємної революційної організації.

Захоплення ідеями російського і західно-європейського соціалізму й атмосфера соціально-філософських інтелектуальних суперечок вплинули на наступну творчість письменника. Разом з іншими петрашівцями Достоєвський був арештований 23 квітня 1849, вміщений в Петропавловську тюрмуі і присуджений до страти, що за наказом Миколи I була лише в останню хвилину перед розстрілом замінена 4-літньою каторгою з наступним визначенням у рядові. 22 грудня 1849 Достоєвський пережив обряд готування до страти на Семеновському плацу в Петербурзі, а 24 грудня відправлений на каторгу в Омський острог (1850-1854). Потім був зарахований солдатом у Сибірський лінійний батальйон. На каторзі в Достоєвського підсилилися епілептичні припадки, до яких він був схильний раніше. У 1859 Достоєвський одержав дозвіл на переїзд спочатку у Твер, потім у Петербург; у цей час опубліковані повісті «Дядюшкин сон» (1859), «Село Степанчиково і його мешканці» (1859), роман «Принижені й ображені» (1861).

Найбільшим добутком, написаним після каторги, з’явилися «Записки з Мертвого будинку» (1861-62), що І. С. Тургенєв порівняв з Дантовим «Пеклом», а А. И. Герцен – з «Страшним судом» Мікеланджело. Зображення страждань людей з народу з’явилося найсильнішим обвинуваченням кріпосницького ладу. Майже 10 років фізичних і моральних страждань у Сибіру не убили в Достоєвському життєлюбства і віри в людину, але загострили його сприйнятливість до людських страждань, глибоку зацікавленість у долях людства, підсиливши напружені пошуки соціальної справедливості.

У той же час ці роки стали для Достоєвського роками сердечного перелому, краху соціалістичних ілюзій, назрівання трагічних протиріч у його світогляді. В атмосфері революційної ситуації 1859-61 і наступного розгрому революційного руху Достоєвський активно брав участь у суспільному житті Росії. В