Аналіз «Щоденника» О. П. Довженка

 

“Щоденник” О. П. Довженка – важливий документ доби. Фактично це окремо зроблені записи, розташовані в хронологічному порядку. Але прочитані разом, вони становлять один із різновидів мемуарної літератури, тобто теж є літературним твором.

Відомий письменник і літературознавець О. Підсуха так оцінив “Щоденник”: “Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людської документ. У ньому, як у фокусі, вмістилася і трагедія перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоенного виховання, і безприкладний героїзм воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків i дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території.

Геть-чисто все помічало його всевидящеє око – і те, що відбувалося з рідним народом в той чи той момент, і те, що чекало на нього в майбутньому. Не знав і не знаю іншого художника, хто б у нашому двадцятому віці володів даром всебачення і провісництва”.

Із щоденникових записів стає ясно, що літературно-мистецький, кінорежисерський талант Довженка не зміг повністю реалізуватися в тих умовах. А ще більше не здійснився Олександр Петрович як державний діяч, хоч сили і розум мав для цього достатні.

То ж не без душевного щему й досади читаємо ми записи письменника з книжечки 1943 року: “Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мен не судилася. Її роблять навколо мене довгі роки люди і слабі, і немічні. духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння... Мене туди не пущено”.

Взагалі-то щоденник – це річ дуже особиста, і в Довженка, очевидно, не було задуму опубліковувати його колись (а в часи написання це було ще й неможливим, дорівнювалося б самогубству). Можливо, це був “плацдарм” для реалізації иових творчих задумів, а можливо, просто друг, якому можна довіритися і “вилити душу”.

Але що вражає – у такій інтимній речі практично немає згадок про особисте життя, про почуття, немає жодних побутових деталей. Усі думки і помисли Довженка спрямовані на те, як допомогти своєму народові у трагічний час, як застерегтй його від помилок.

Далеко й глибоко бачив Олександр Петрович. Обігнав свій час на кілька десятиліть. Якщо й до сьогодні дехто, наприклад, пояснює поразки наших військ 1941-1942 рр. фактором раптовості, то Довженко ще 1942 року записав до свого блокнота: “Не було у нас культури життя – нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо”.

Можливо, не стояла б сьогодні так гостро проблема села, коли б керівництво в свій час прислухалося до Довженкових проектів щодо землекористування, розвитку “неперспективних” сіл. Найчастіше погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору, але час показував, наскільки він був правий.

Це стосується і проектів Довженка щодо реформування культури, освіти, архітектури, сільського господарства, військової справи і багатьох інших галузей.

Письменник гнівно засуджує тоталітарну систему, яка виховувала кар’єристів і підлабузників, людей підозрілих і недовірливих, що відмовляються мислити самостійно й у всьому вбачають підступи “класових ворогів, ворожої ідеології”. Жити в такій атмосфері творчій, мислячій людині важко, а то й нестерпно. Тому, очевидно, найпершими товаришами і розрадою були у Довженка папір та перо.

Уже в перші роки війни письменник турбується про те, що і як стане писати наша література про цей період. Він боїться, що настане пошесть на “побутово-описове чтиво”, а “народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленн і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б на десять колін... ”

З цих висловлювань, як і з десятків інших, випливає думка про великий гуманізм автора, його налаштованість на добро, а не на зло чи на ненависть, помсту: “Треба жити чимось добрим. Ви нам про добре напишіть та научіть нас доброму і красивому”.

Ще одна наскрізна ідея, що проходить у “Щоденнику”, – національна. Довженко хоче написати про те, як народ втрачав (і втрачає) свою інтелектуальну верхівку, що працювала на користь різних культур – російської, польської, – а свій народ залишала темним і немічним на фоні передової культури. Митець з болем згадує про занедбані пам’ятки старовини, розбазарювання Києво-Печерської лаври, занепад музеїв, про витравлюзання всього українського в інститутах: “Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік... “Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру,