Нормативні основи регулювання відносин із відокремлення церкви від держави

 

Б. М. Бездітько

У статті аналізується питання, що характеризує, сформовані радянською державою на початку існування, правила поведінки суб’єктів у відносинах із відокремлення церкви від держави. Ключові слова: церква, держава, закон, суб’єкт релігійної діяльності, культове майно.

Наприкінці 1917 р. у Харкові більшовиками було проголошене створення радянської держави, що спочатку отримала назву Української Радянської Республіки. Як форма організації суспільства ця держава стала визначати правила поведінки у відносинах із церквою, релігійними організаціями і закріплювати ці правила у, різних за юридичною силою, нормативних актах. Першим таким актом став Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, виданий Тимчасовим робітничо-селянським урядом України 22 січня 1919 р. Пропонована проблематика поки ще не досліджувалася, а це визначає її актуальність і мету цієї статті – проаналізувати питання, що характеризує, сформовані радянською державою на початку існування, правила поведінки суб’єктів у відносинах із відокремлення церкви від держави.

У Декреті 1919 р. зазначалося, що церква відокремлювалася від держави і за особою визнавалося право сповідувати чи не сповідувати ту чи іншу релігію, вільно виконувати релігійні обряди. Крім цього, була визначена норма щодо статусу віруючого: релігійні переконання не були підставою для ухилення від виконання громадянських обов’язків. Зазначений Декрет проголошував також те, що відокремлювалася від церкви і школа. У зв’язку з цим, не допускалося викладання релігійних віровчень у всіх державних, громадських та приватних навчальних закладах (там, де викладалися загальноосвітні предмети). Окремо визначено дозвіл щодо вивчення релігії громадянами, але лише в приватному порядку.

У Декреті містилося й положення щодо обмеження майнових прав церковних і релігійних організацій. Так, було визначено, що майно існуючих в Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР) церков і церковних товариств ставало народним надбанням, а богослужбове майно (зокрема будівлі і споруди), за рішеннями органів державної влади, передавалося у безоплатне користування відповідним релігійним товариствам. При цьому церковні та релігійні товариства не могли бути суб’єктами права власності та не допускалося примусове стягнення зборів на їх користь. Вводилася також заборона щодо колишніх юрисдикційних можливостей церковних і релігійних товариств: відтепер вони не мали права застосовувати заходи примусу та покарання стосовно своїх членів, а також вилучалося їхнє право реєстрації актів цивільного стану (відповідна функція покладалася на органи державної влади).

У березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з’їзді Рад була прийнята Конституція УСРР, яка декларувала права і обов’язки «працюючого і експлуатованого народу України». Одним із них стало й право на свободу совісті. У ст. 23 Конституції було визначено, що церква відокремлювалася від держави, «з метою припинення можливості використання релігії і церкви в інтересах залишення класового ладу». Конституційна норма за всіма громадянами визнавала право пропаганди релігійних і антирелігійних наук. При цьому було визначено правило, згідно з яким, право пропаганди релігійних наук могло бути реалізоване за умови, що особа не переслідувала жодних соціальних і політичних завдань, а право пропаганди антирелігійних наук – за умови, що це не суперечило комуністичним поглядам. Норми цих правових актів визначали загальну модель правових відносин із суб’єктами релігійної діяльності. Основними ж суб’єктами відповідної правотворчості стали Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад і Рада Народних Комісарів [1, 177].

У 1922 р. було прийнято ряд кодифікованих актів, норми яких регулювали різні сфери правовідносин. Ними стали Кодекс законів про працю УСРР, Цивільний, Земельний і Кримінальний Кодекси УСРР. Відповідно до ст. 5 Цивільного кодексу УСРР, кожен громадянин мав право обирати не заборонені законом заняття і професії, а також мав право вчиняти угоди, вступати у зобов’язання та ін. Норма цього кодексу містила й положення про те, що «цивільні права захищаються законом, за винятком того, що вони здійснюються всупереч з їхнім соціально-господарським призначенням» [2, 780].

• Виконання прийнятих законів, зважаючи на визначену компетенцію та предмет правового регулювання, покладалося на різні органи державної влади. Ними стали Народний комісаріат юстиції, Народний комісаріат внутрішніх справ і Народний комісаріат освіти. Це були органи виконавчої влади і вони мали право видавати інструкції, циркуляри, здійснювати листування з органами на місцях. Так, у листопаді 1920 р. Наркомат юстиції видав «Інструкцію про застосування законоположень по відокремленню церкви від держави і школи від церкви». Загальні положення були викладені у тринадцяти статтях першого розділу інструкції, а їхній зміст зводився до наступного:
• органи радянської влади не можуть сприяти прихильникам будь-якої віри у справі задоволення ними своїх релігійних потреб, оскільки держава, видавши декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, визнала приватною справою совісті кожного громадянина право сповідувати чи не сповідувати яку-небудь віру;
• на території УСРР не могли видаватися постанови, розпорядження, спрямовані на обмеження свободи совісті та на надання кому-небудь переваг або пільг на основі віросповідань;
• всі громадяни УСРР та проживаючі на території УСРР іноземці, незалежно від релігійної приналежності, не могли ухилятися від вчинення громадянських обов’язків, з мотивів суперечності їх релігійним переконанням (хоча це правило мало виняток: один громадянський обов’язок міг бути замінений іншим, за рішенням суду; за такої заміни враховувалася важливість, а як визначала сама інструкція – тяжкість і небезпечність, причому рішення суду мало ґрунтуватися на висновках експертів,