Нові функцій дипломатії

Ця сцена є типовою: канцлер як зовнішньополітичний актор, Біттерліх як суфлер, і навіть як режисер. Чи то в Бонні, чи в Парижі, чи у Вашингтоні – якщо виникає складне питання, у Г. Коля спрацьовує рефлекс: “Де Біттерліх?”. Під час закордонних візитів Й. Біттерліх майже завжди включається в делегацію, а на другому поверсі Відомства федерального канцлера його кабінет відокремлюють лише кілька кроків від кабінету Коля.

Те, що говорить Й. Біттерліх, розглядається, як думка “майстра”. Закордонні парламентарі та міністри приходять, як паломники, до бюро цього начальника управління, щоб дізнатися про погляди канцлера. Він є найбільш впливовим чиновником у Бонні. Без Біттерліха Гельмут Коль не став би великим європейцем” [8].

На думку автора, цей випадок є одним із найбільш яскравих прикладів того, що роль дипломата навіть сьогодні при достатньому рівні його кваліфікації, дипломатичній обдарованості та уважному ставленні до його порад з боку політичного лідера виходить за межі функцій простого провідника. Він може перетворюватися на ключову фігуру при прийнятті політичних рішень. Не буде перебільшенням сказати, що біля більшості політичних фігур нашої епохи існує свій Біттерліх (достатньо згадати адміністрацію Б. Клінтона, де ключову роль відігравав зовнішньополітичний радник президента С. Бергер).

З іншого боку, існування при главі держави такого зовнішньополітичного експерта, який незалежно від міністра закордонних справ може безпосередньо впливати на розвиток ситуації, містить у собі певний конфліктний потенціал. Достатньо згадати про постійне напруження, яке існувало в 1993–1998 рр. між Й. Біттерліхом та К. Кінкелем у Німеччині. Цікаво, що і в Сполучених Штатах Америки існувала аналогічна колізія між держсекретарем М. Олбрайт та С. Бергером [9, с. 42]. До певної міри уникнути такої ситуації дозволяє практика, що використовується у Великобританії, де функції зовнішньополітичного радника при прем’єр-міністрі розподілені між кількома особами.

Зазначимо, що згадане в цитованій газетній статті досьє щодо візиту, так звана “канцлерська папка”, яку Й. Біттерліх складав для Г. Коля, налічувала максимум 10 аркушів друкованого тексту. Перед кожним візитом 30 співробітників управління зовнішньої політики Відомства федерального канцлера вивчали багатотомні досьє, підготовлені МЗС і міністерством фінансів, з яких Біттерліх особисто робив максимально коротку і просту вижимку, так би мовити, сценарій для канцлера [3, с. 56].

У дипломатичних службах Заходу існує чітка тенденція до використання максимально короткого, лаконічного стилю при підготовці інформацій, записів бесід, інших документів. Історично це пов'язане з більш широким використанням у західних МЗС телексного зв’язку, проте не лише з цим. Обмін інформацією між міністерством і закордонними місіями повинен бути обміном інформацією, а не демонстрацією літературних здібностей чи “пієтету” до керівництва. Скажімо, в Держдепартаменті Сполучених Штатів та МЗС ФРН існує чіткий перелік скорочень для позначення посад політичного керівництва держави, міністрів та основних чиновників у міністерствах та відомствах. Створення в МЗС України такого переліку, загальний перехід на використання телеграфного стилю при підготовці інформацій дозволили б уникнути багатосторінкових документів, сухий залишок яких вмістився б у кількох абзацах.

Роль дипломата особливо зростає, якщо він “обслуговує” міністра чи іншого керівника, призначеного не з професійних, а з політичних міркувань, який недостатньо орієнтується в проведенні переговорів. Те саме стосується підготовки візитів вищих політичних керівників, які фізично не можуть бути постійно в курсі всіх основних зовнішньополітичних питань, не кажучи про деталі. При підготовці візитів дипломат не повинен допустити, щоб його керівник був захоплений зненацька при порушенні того чи іншого питання [2, с. 10].

З “провідника” дипломат іноді перетворюється на “опікуна” і супроводжувача офіційних осіб власної держави, які відвідують країну перебування. Він відповідає за те, щоб ці особи, зайняті нерідко суто внутрішньополітичними колізіями, отримали розуміння ключових для нього і його країни міжнародних питань. Виконання цієї функції дипломата полегшується, якщо керівна особа сама прагне бути поінформованою і має певний досвід спілкування з представниками інших держав. В українських умовах це не завжди має місце, оскільки після багаторічного існування Радянського Союзу в умовах самоізоляції багато представників української політичної еліти страждають на певну провінційність і відсутність навичок міжнародного спілкування. У такій ситуації роль дипломата, “провідника”, який має допомогти цим політикам, щоб процес їх виходу на міжнародну арену пройшов без небажаних накладок і ексцесів, ще більше зростає і додатково ускладнюється.

На жаль, не завжди відповідним чином зростає повага до представників цього фаху з боку делегацій, що прибувають за кордон. В Україні існує уявлення про дипломатичну службу як суцільне відвідання прийомів, бенкетів та урочистих обідів. На думку автора, це хибне кліше, яке треба розглядати як перешкоду в процесі розбудови нової дипломатії. Воно не є суто українським явищем і властиве більшості країн. Це помилкове переконання є особливо прикрим, оскільки будні міністерства закордонних справ чи посольства – це нелімітований робочий день, робота у вихідні, велика кількість питань, які потребують термінового вирішення. Для України, як для будь-якої держави на етапі реформування, існують й інші