Нові функцій дипломатії

При цьому варто ураховувати, що персонал дипломатичної служби – це люди із досконалим знанням принаймні однієї іноземної мови, широко обізнані фахівці, які навіть у важкі кризові часи без великого напруження знайдуть застосування у комерційних фірмах на хороших фінансових умовах. Завдання будь-якою ціною, незважаючи на кризу, утримати кваліфікований персонал та привабити здібних молодих людей до роботи на дипломатичній службі, вирішується в країнах СНД по-різному. Наприклад, у Російській Федерації випускники всесвітньо відомого Московського державного інституту міжнародних відносин, де навчалося багато провідних українських дипломатів сучасності, нерідко відразу запрошуються на роботу в закордонні представництва, оскільки лише фінансові умови роботи за кордоном можуть порівнятися із зарплатами, які пропонують випускникам московські банки.

Підсумовуючи, можна зазначити, що дипломатія часто не сприймається широкою спільнотою у її новій формі, з її новими завданнями. В умовах, коли діяльність МЗС та посольств базується на основі добре відпрацьованої системи із стабільним кваліфікованим персоналом, ці стереотипи не є великою перешкодою для виконання дипломатичною службою покладених на неї функцій, проте вони можуть зашкодити, коли дипломатична служба переживає період розбудови, як, наприклад, в Україні. Звідси абсолютно виправданою є лінія нинішнього керівництва міністерства на ведення максимально активної інформаційної роботи для роз’яснення специфіки, труднощів і самої матерії сучасної дипломатичної служби в Україні.

Водночас, такі намагання мають досить відомі історичні прецеденти. Наприклад, за перші сім років перебування М. Тетчер на посаді прем’єр-міністра Великобританії асигнування на інформування громадськості про діяльність Форін Офісу збільшилися в 2,2 раза – із 100 тис. фунтів у 1979 р. до 222 тис. фунтів у 1986 р. Причина – прагнення “залізної леді” дати пересічному британцю уявлення про те, наскільки ефективно витрачаються бюджетні кошти у зовнішньополітичній сфері [5, c. 117].

На думку автора, в Україні все ще недостатньо використовується професійний досвід, інтелектуальний потенціал та глибокі знання наших дипломатів, у тому числі як консультантів-шерп на різних напрямах. Однією з перешкод на цьому шляху є та обставина, що дипломат у вітчизняній системі все ще прирівнюються до інших державних службовців, як і всі інші.

Хоча дипломатія має на сьогодні значно менше можливостей впливати на формування зовнішньої політики, помилковим є ставлення до дипломата, як сліпого виконавця волі “згори”. Європейська дипломатична традиція свідчить про те, що дипломат має бути до певної міри вільнодумцем. У зв’язку з цим наведено слова Г. Нікольсона про те, що найкращі дипломати – це помірковані гуманні скептики, і аж ніяк не фанатики чи місіонери” [10].

К. Мюллер зазначав: “Дипломат має до певної міри бути вільним від ідеології, фігурою, що в німецькій мові називається Realpolitikеr, хто завжди пам'ятає про об'єктивні потреби своєї держави, її інтереси і водночас ураховує професійні потреби та вимоги, хто послідовно здійснює опір надто сильному політичному впливу під кутом зору чергових виборів у себе на батьківщині, оскільки імплементація зовнішньої політики завжди має бути прагматичною та приземленою” [12, c. 55].

І. Данильєва говорить про те, що “покликанням сучасної дипломатії є допомога політичним та економічним лідерам проводити глобальні зміни еволюційним, безнасильницьким і демократичним шляхом. Одним із найвищих пріоритетів сучасної дипломатії є сприяння встановленню системи справедливого управління країнами як на національному, так і на міжнаціональному рівні. Перспектива реалізації концепції справедливого управління відкриває можливість для ренесансу дипломатії, яка протягом століть виконувала роль посередника між урядами і накопичила унікальний досвід у цій сфері” [4, c. 38].

Дипломат займає унікальне місце в системі дипломатичної служби. Він –представник еліти держави, в тому числі й еліти політичної, але перебуває, переважно за межами внутрішньополітичної кухні. В. Матвєєв, говорячи про британських дипломатів, навіть характеризує їх як “членів правлячого класу” [94, c. 16]. Вони мають змогу дивитися на політику власної держави зі сторони, і тому можуть помітити речі, приховані від безпосередніх авторів цієї політики. Отож, при всій лояльності до політичного курсу власної держави дипломату необхідно дати право висловлювати в повідомленнях, які надсилаються до центру, свою думку, в тому числі й критичну. Г. Нікольсон зазначав, що для справжнього дипломата існує безліч можливостей натякнути на свою незгоду з політикою, яку йому доводиться проводити, без того, щоб порушувати надані йому інструкції [10].

При тому, що лояльність до власного уряду є однією з найважливіших рис дипломата, зведення його функцій до сліпого виконання інструкцій призводить до спокуси повідомляти своєму уряду те, що уряд очікує почути, замість правди: “Яка велика спокуса для дипломата, який працює за кордоном, виставити всі позитивні моменти на перший план, не перекручуючи при цьому правди! Він знає, що його повідомлення надійдуть у міністерство одночасно з повідомленнями з інших посольств. Він знає також, що співробітники міністерства завалені роботою і проблемами. Він знає, що втішна новина викликає позитивні відчуття, тоді як неприємна непокоїть і лякає (такою є людська природа). Замучений чиновник міністерства закордонних справ знаходить на своєму столі шість повідомлень із шести різних країн. Повідомлення від сера Чарльза X. говорить: “Якщо не вжити негайних та ефективних заходів, то повна катастрофа буде неминучою”. Повідомлення від сера Генрі У. звучить заспокійливо: “Завдяки енергійності та далекоглядності Уряду її Величності Королеви повністю тримаємо ситуацію під контролем; можете покластися на мене; нові інструкції не потрібні”. Звичайно, втомлений роботою чиновник доходить висновку, що автор першого листа – впертий скандаліст, а сер Генрі У. – надійний і спокійний співробітник” [9, c. 15].

Ситуація мало змінилася порівняно з 30-ми рр. ХХ ст., коли писалися ці рядки. Далі ми побачимо, що вже сучасний американський дипломат Девід Д. Ньюсом вважає схильність прикрашати реальність одним із “семи смертних гріхів” сучасного посла. Нові тенденції розвитку дипломатичної служби не усунули спокуси прикрашати правду і приховувати неприємні моменти. Для України це застереження має особливе значення, оскільки так чи інакше Міністерство закордонних справ продовжує працювати в межах бюрократичного апарату, який залишився у спадщину від радянських часів і в якому власна ініціатива і сміливість, як відомо, не підтримувалися. Проте саме ці риси – ініціатива і сміливість – вважає дисертант, лежать в основі ефективної дипломатії. У зв'язку з цим багато дослідників, від Г. Нікольсона до Г. Берріджа [5], пише про необхідність вироблення особливого духу, властивого дипломатичній службі. У випадку України цей процес може тривати не одне покоління, проте він є необхідним.

Отже, щодо нових функцій дипломатії необхідно зазначити, що, на нашу думку, яка збігається з поглядами багатьох дослідників, пряме спілкування політиків не може замінити традиційну дипломатію. Унаслідок зростання кількості офіційних і неформальних самітів, зустрічей міністрів закордонних справ та інших політиків потреба в дипломатичній присутності “на місці” не зменшується, а навпаки, зростає.

Ось ще одна оцінка колишнього статс-секретаря МЗС ФРН К.-Г. фон Газе: “Дипломатичний фах потрібний на сучасному етапі, щоб змащувати колеса міжнародних відносин. Надалі дипломат усе більше перетворюватиметься на такого собі “майстра на всі руки” з широкою палітрою завдань і виняткових чинників, таких, як землетруси, футбольні болільники, шпигуни, біженці” [3, с. 59].

На основі аналізу нових функцій дипломатії можна зробити такі висновки:

- після завершення періоду холодної війни відбувається трансформація методів та цілей застосування дипломатичних служб, для якої є характерним значне розширення функцій МЗС та закордонних представництв. Посилюється економізація їх роботи, причому економічний компонент дипломатичної діяльності стає принаймні таким же вагомим, як і політичний, з тенденцією до подальшого підвищення його ваги;

- характерною рисою сьогодення є значне розширення кількості учасників міжнародного процесу за рахунок залучення до нього галузевих міністерств та відомств, розвитку туризму, загальної демократизації міжнародних зносин. У цій ситуації виникає потреба в перегляді координаційних функцій МЗС у зовнішньополітичній сфері. На думку автора, цікавим є досвід МЗС ФРН, для якого координаційні функції полягають, насамперед, у нагромадженні інформації про міжнародні контакти на всіх напрямах та наданні за необхідності допомоги іншим урядовим відомствам, неурядовим організаціям, громадянам. МЗС втручається в їх контакти з власної ініціативи лише при розбіжності поглядів на конкретні питання міжнародного процесу;

- у зв’язку з прямим залученням глав держав та урядів до зовнішньополітичної сфери відбувається зниження ролі дипломата як учасника переговорного процесу, проте підвищується його значення в процесі підготовки та підтримання переговорного процесу. Сучасний дипломат – це не політик, а консультант політика і менеджер міжнародних відносин;

- щодо нового, більш високий темпу роботи сучасної дипломатичної служби, то береться до уваги і більш діловий, лаконічний стиль службового листування, який є однією з базових заповідей для кожної дипломатичної служби на Заході. Словоблудству, змаганню в літературних здібностях та виразах “пієтету” до керівництва немає місця в сучасній дипломатії. Незважаючи на те, що йдеться про формальні речі, стиль спілкування (як усного, так і письмового) у дипломатичній службі відображає рівень її діловитості, зосередженості на суттєвих питаннях, а не побічних моментах.

 

 

1. Етика поведінки державних службовців. – К.: Асоціація державних службовців, 1999. – 44 с.

2. Желюк Т.Л. Державна служба: Навч. посібн. – К.: ВД “Професіонал”, 2005. – 576 с.

3. Задорожный Г. Внешняя функция современного империалистического государства. – М., 1960. – 171 c.

4. Законодавство Верховної Ради України в системі зовнішньоекономічних відносин. – К., 2001. – С. 78.

5. Занфірова Т.А. Розвиток дипломатичної служби в Україні // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2005. – № 2. – С. 89-94. 

6. Зленко А. Виступ на засіданні наради МЗС України 12 листопада 2003 року. // Стенограма. – К., 2003. – С. 7.

7. Зленко А. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. – Харків: Фоліо, 2003. – 556 с.

8. Зленко А.М. Зовнішня політика незалежної України: десять років випробувань і здобутків. Виступ на науково-практичній конференції Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності (м. Київ, 19 квіт. 2001 р.) // Дипломатична акад. України. Науковий вісник. – К., 2001. – Вип.5: Українська зовнішня політика та дипломатія: десять років незалежності. – С.5-10.

9. Зонова Т.В. Современная модель дипломатии: истоки становления и перспективы развития. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2003. – 336 с.

10. Зорин В. Российская внешнеполитическая деятельность государства // Современный мир и российская внешнеполитическая доктрина. – М., 1994. – 254 с.