Никифор Григор'єв і Григор'євський повстанський рух: наративні джерела

Цікавий фактологічний матеріал містять історико- мемуарні праці більшовицьких військових командирів, партійних, радянських діячів і активістів. Серед авторів цих творів – командуючий Українським фронтом В. Антонов-Овсієнко [27-29], член радянського уряду В. За- тонський [30], член реввійськради 3-ї армії Ю. Щаденко [31], керівники більшовицького підпілля в Одесі та Миколаєві Ф. Анулов, Я. Ряппо [32; 33] та ін. У їхніх працях ми знаходимо відомості про плани військового командування більшовиків, склад і кількість повстанських загонів, їх участь у боях з військами Антанти, хід повстання та боротьби з ним. Слід підкреслити, що ці роботи, в цілому, необ’єктивні у висвітленні особистості Н. Григор’єва та григор’євського повстанського руху. Так, Ф. Анулов характеризував його як особу хитру і пронирливу, з бідним політичним багажем, що завжди плила за течією [32, 146]. Ю. Щаденко говорив про отамана як людину, до антигетьманського повстання нікому невідому, п’яницю і хапугу [31, 69].

У 1920-х рр. спогади рядових більшовиків, які встановлювали комуністичну владу, збирали місцеві істпар- ти. Окремі з них було опубліковано [34]. Через власні переживання описували події григор’євщини колишній комісар Р. Азарх [35], єлисаветградський чекіст Н. Ко- ломієць [36, 201], більшовицький пропагандист з Херсона В. Кірпотін [37, 65-67] та ін. Певна кількість спогадів залишилася неопублікованими. Так, в «істпартів- ському» фонді Держархіву Херсонської обл. нами виявлено спомини члена Херсонського губернського ревкому М. Щетка (Бронського). Він зокрема стверджував, що робітнича дружина, під його командуванням, брала участь, спільно із загонами Н. Григор’єва, у визволенні Херсона 8 березня 1919 р. [38].

Для висвітлення григор’євського повстанського руху певне значення мають білогвардійські мемуари. Так, у спогадах учасників «Катеринославського походу» розповідається про бої офіцерів-добровольців із загонами Н. Григр’єва у грудні 1918 р. [39, 269-300]. Генерал А. Денікін згадував про діяльність Н. Григо- р’єва у контексті повстанської боротьби проти більшовиків [40, 130-131]. Свої спогади про перебування в складі німецьких окупаційних військ у Миколаєві опублікував 1919 р. офіцер В. Фест. Серед іншого, там містилися спомини про зустрічі з Н. Григор’євим у грудні 1918 р. [41].

Стосовно вивчення григор’євського руху, щоденники – найменша за обсягом та інформативністю група наративних джерел. Так, у щоденнику В. Винни- ченка, який під час описуваних подій перебував у Зем- мерінґу під Віднем, 23 червня 1919 р. занотовано чутки, які поширювалися за кордоном. Серед них: «Отаман Григоріїв оповістив себе гетьманом усієї України.., гетьман Григоріїв буде спиратися на православне духовенство і дрібних власників.., гетьман Григоріїв одбив Одесу» [42, 357]. Опубліковано щоденник, який вів хлопчиком відомий дніпропетровський краєзнавець А. Стародубов (1909-1979). З 11 до 20 травня 1919 р. головне місце в його щоденних записах займає інформація про григор’євське повстання: взяття повстанцями П’ятихаток, перестрілки в Катеринославі, ультиматум Григор’єва, підхід підкріплення до більшовиків, похорони жертв, які загинули в боротьбі з Григор’є- вим [43, 34-35].

Іншим видом наративних джерел є листування, різноманітне за своєю тематикою, формою і стильовими особливостями. Листування, що має відношення до особи Н. Григор’єва та григор’євського руху, можна поділити на підвиди: а) листування військового командування; б) листування з політичними діячами; в) особове родинне листування. В основному, це листування відоме за публікаціями мемуарів і збірників документів. Так, чимало листів, донесень, телеграм вміщено у спогадах В. Антонова-Овсієнка.

Отже, наративні джерела містять важливу інформацію для вивчення постаті Н. Григор’ єва та григор’євщини. Завдяки наративним джерелам, можна розкрити життєвий шлях і світоглядні орієнтири, психологічний та політичний портрет Н. Григор’єва, особливості описуваного часу, створити більш-менш об’єктивну картину григор’євського повстанського руху.