+3 8(066) 185-39-18
fЇї основою була військова служба. Стано-вище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.
Приєднання наприкінці XVI ст. Галичини до Королівства Польського сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. Водночас для зміцнення свого становища у Галичині королі підтверджували права українських феодалів на землю та наділяли їх новими маєтками. Але, на відміну від польських, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю своїх людей залежно від розміру маєтку змушені були безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові й натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким уже досить широко користувалася шляхта в Польщі.
3
У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського вжив деяких заходів, спрямованих на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямі було відокремлення шляхти від нижчих соціальних прошарків – заможних селян та міщан.
Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 р., під час якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей.
Унаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку панівного класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається у спадщину [4, с. 320–322].
Права і привілеї шляхти безперервно розширювалися. Нешавські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чиновників. У 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Шляхта дістала право присягати на суді, що вважалося незаперечним доказом.
У 50–60-х роках XVI ст. під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами.
Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і привілеї української шляхти. З цією метою король на Люблінському сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема, в 1569 р. київська шляхта дістала право на внесення змін до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися всі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості [4, с. 170].
Окрему суспільну верству становило духівництво. До нього належали не лише священики, але і їхні родини і весь церковний причт, усі вони підлягали суду єпископа. Духівництво було численним – навіть малі села мали свої церкви. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а інколи й селяни. Священик мав цілий лан землі, і, крім того, одержував різні продукти як оброк від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син.
Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і надавала їх відданим людям. Але незважаючи на це роль церкви як національної організації була на той час значною.
Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем було неоднорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або на церковних і монастирських землях.
За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов’язань; найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання “замісника”; покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.
На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.
Перманентний процес покріпачення селян викликав опір, найпоширенішою формою якого була втеча селян. Кількість втеч у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави.
4
Розвиток ремесла і торгівлі наприкінці XV – у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок і, як наслідок цього – поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.
За своїм соціальним станом мешканці міст поділялися на три категорії.
На вищому ступені соціальної градації перебували чисельно невеликі, але найзаможніші купецько-лихварські і ремісничі верхівки, заможні магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді й шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату.
До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: особи, які займалися різними промислами, майстри – хазяї майстерень і бюргерство.
Третю, найчисленнішу категорію міщан становили міські низи – плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники [5, с. 130–132].
Міста були осередками ремісництва. Безперечно, це позначилося на соціальному складі міста. Ремісники у містах об’єднувалися у професійні корпорації – цехи. Цехові устави регулювали різні аспекти внутрішнього життя цехів і поведінку їхніх членів.
Правове становище міського населення залежало від категорії міста (коро-лівське, приватновласницьке, самоврядне), майнового стану і роду занять міщанина. Міщани міст, що користувалися самоврядуванням, хоча і були