Оцінка екологічного стану басейну річки Лютиця за рівнем антропогенного навантаження

Перші роботи, присвячені застосуванню басейнового підходу з метою раціоналізації природокористування, з’явилися порівняно недавно. Зорін Л. В. запропонував використовувати крупні басейни, зоновані за біокліматичними поясами, як основу для природно-ресурсного районування. Такий принцип районування, на думку автора, в найбільшій мірі ув’язує між собою водні, кліматичні, мінеральні і земельні ресурси.

Про переваги узгодженого використання в межах басейнів водних і земельних ресурсів та про перспективи басейнового принципу організації природокористування йдеться у роботі Сергіна С. Я. і Мількова Ф. Н.

Чепурко Н. Л. і Зотов С. І. пропонують розглядати басейн як природно-господарську систему, в межах якої найбільш зручно і логічно розглядати взаємодію людини з природою в процесі використання природних ресурсів, і успішно застосували для вирішення конкретних задач геохімічні і математичні методи.

Олдак П. Г. обґрунтував застосування меж водозаборів як рубежів біосоціальних районів тим, що промислові і сільськогосподарські зони, а також населення тяжіють до річкових систем – найважливіших джерел водних ресурсів. Ціль такого районування – забезпечення цілісності управління природними системами. Олдак П. Г. пропонував трьохрівневу схему районування: водозбори океанів; водозбори морів; водозбори річкових і озерних систем.

Переваги такого підходу обґрунтовуються наступними факторами.

1. Водні об’єкти частіше за все служать шляхом розповсюдження забруднень і їх акумуляції;

2. Басейн – реальна геосистема, що легко виділяється і на карті, і на місцевості, тобто вибір його таксономічною одиницею не суб’єктивний.

3. Значна перевага вибору басейна – можливість використання суворої ієрархічної порядкової класифікації річкових систем.

Г. І. Швебс, пропонуючи багатоцільове членування середовища з ціллю оптимізації природокористування, де особливо велику роль відіграє водний фактор, також використовує процедуру виділення басейнових природно-господарських одиниць.

В. М. Розумовський застосував басейновий принцип для природно-техногенного районування на макрорегіональному рівні, зазначаючи, що “функція природно-техногенного району міститься у формуванні геоекологічної обстановки у відповідній частині географічного середовища”. Основна аргументація на користь вибору басейну пов’язана з переносом продуктів техногенезу за законом гравітації до відповідних базисів денудації, – від вододільних до гирлових областей водозаборів».

Водна Рамкова Директива визначила такі основні принципи управління річковими басейнами:

• басейновий підхід, при якому об’єктом управління є річковий басейн у його гідрографічних межах;
• створення чи призначення уповноваженого органу, який відповідає за управління водними ресурсами в цілому у басейні;
• розробка генерального плану управління і розвитку басейну;
• покриття витрат у сфері охорони навколишнього середовища і водних ресурсів, з урахуванням економічного стану у басейні і у відповідності з принципом “забрудник платить”;
• участь водокористувачів та їх інформування;
• залучення громадськості до прийняття Басейнових планів та їх виконання.

Зони діяльності існуючих басейнових органів управління не співпадають з природними межами водозбірних річкових басейнів. У результаті, поза увагою залишаються значні площі підзвітних басейнів. І навпаки, до сфери контролю басейнових органів включаються території, що не належать до відповідних басейнів. За таких умов визначається проблематичною організація заходів щодо екологічного збалансування господарської діяльності з ресурсною спроможністю водних басейнів.

Найбільшого розвитку басейновий принцип набув у Франції, де створена і функціонує високоефективна система управління водними ресурсами, яка визнана однією з кращих у світі. Сучасна водна політика Франції будується на таких принципах управління природною водою, завдяки яким екологічний стан річок держави істотно поліпшився:

- децентралізація – управляють не водою як фізичним тілом, а водо обмінною системою, за одиницю якої прийнято річковий басейн. Басейновий принцип управління базується на реально існуючій єдності поверхневих і підземних вод в межах єдиної водообмінної площі, за яким річка розглядається як складна, водночас фізична, хімічна, геологічна, біологічна і соціально-правова система, дозволяє найбільш повно вирішувати всі водні і пов’язані з ними екологічні проблеми;

- організація інститутів колективного управління водою, у завдання яких входить регулювання і усунення реально існуючих протиріч між користувачем і забруднювачем води, забезпечення раціонального водовідбору із конкретного водного джерела;

- збереження водного середовища як найголовнішого регулятора стану навколишнього середовища, забезпечення підвищення рівня життя населення і розвитку економіки;

- проведення безперервного моніторингу та досліджень стану водного середовища.

В Україні законодавчо встановлений басейновий принцип управління використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів. Разом з тим, за організаційною структурою, територіальними ознаками зон діяльності басейнових органів, розподілом компетенції між водогосподарськими, природоохоронними і іншими органами та економічним механізмом регулювання водних відносин, басейнове управління не може розглядатись як ефективне і потребує суттєвого методологічного і нормативного удосконалення.

Застосування басейнового підходу для проведення еколого-руслознавчих досліджень запропоновано нами у попередніх наших роботах. Цікаву ідею пропонує Кирилюк С. М., який вказує на застосування басейнового підходу при

виділенні Хотинської височини та окреслює уточнені межі височини наступними басейнами (за годинниковою стрілкою) : р. Онут, р. Молотківський, р. Рашків, р. Рукшин, р. Несвоя, р. Сталінешти, р. Черлена, р. Котилів, р. Дінауци, р. Рингач, р. Старий Кордон (Рокитна), р. Гуків, р. Шубранець, щоб охопити весь блок і генетично підійти до кордонів височини.

Для подальшого вивчення нами обрано