Одеський Дністровський водогін: Як все починалось

Цей факт був констатований у 1820 році депутатами В. Богровим, О. Сапожніковим та Г. Маразлі, що проводили за дорученням графа О. Ланжерона перевірку приміських хуторів та колодязів. Незважаючи на таке попередження групи депутатів, незаконні захоплення колодязів продовжувалось і в 1833 році місцевій владі довелось лише констатувати, що громадські (міські) колодязі Водяної балки остаточно перейшли у власність приватних осіб з формулюванням «... в силу давности». Чи не правда, читачу, доволі знайома картина з сьогодення.

З архівних матеріалів тих часів, підкреслював у своїй доповіді І. О. Платс, збереглось багато свідчень на несправність колодязів, їх забруднення та руйнування. Забрудненню води в колодязях і водоймах дуже дошкуляла сарана. Так, у 1824 р., з причин нападу на місто сарани, одеським градоначальником було запропоновано Одеському будівельному комітету зробити розпорядження про закриття дошками колодязів і копаней. В тому ж таки 1824 році, чи не вперше, було виконане дослідження води колодязів. Аналізами було встановлено наявність в ній вапняних солей, гіпсу та глини.

Незадовільний стан колодязного водопостачання змушував місцеву владу і підприємців, одночасно з копанням нових колодязів, шукати шляхи найбільш надійного водопостачання міста. Одним з таких шляхів було облаштування в місті дворових цистерн для збирання дощових вод. На жаль, не збереглось достовірних відомостей про те, коли ж з’явилися перші цистерни в місті. Однак, відомо, що у 1827 р. було вирішено облаштувати цистерни в міських військових казармах. А в приватних садибах їх певно почали облаштовувати значно раніше. За даними Шмідта, в кінці 50-х років XIX сторіччя в місті було 875 цистерн. Ємність цих кам’яних споруд була різною і іноді становила до 40 тис. відер. Деякі з цих споруд збереглися в місті і донині. Зважаючи на значну їх вартість, цистерни тоді були у заможних власників і майже ніколи в загальному користуванні.

 

Оскільки вода у цистернах переважно мала дощове походження, вона була «м’якою» та не придатною для пиття і використовувалась переважно для купання, прання та інших господарських потреб. Звичайно, якість цієї води, особливо її бактеріальне забруднення, не сприяли здоров’ю місцевого населення. Під час літніх посух вода швидко зникала з цистерн. Забігаючи наперед нагадаємо, що у 1873 р., напередодні відкриття нового Дністровського водогону, місто протягом декількох днів знаходилось в складному безвихідному становищі щодо водозабезпечення. Водовози стояли у довжелезних чергах біля колодязів. Звісно й продавали воду аж по 5 рублів за бочку. Для довідки, за ці гроші тоді можна було придбати пару взуття або 4 кг осетрових видів риби, стільки ж вершкового масла, а сала – майже 10 кг! Дійшло до того, що воду стали підвозити спеціальними баржами, наповненими водою з Дніпра біля Херсону. Навіть велись перемовини з залізницею про транспортування води в цистернах.

Ідея В. Каховського про використання води з фонтанів з околиць міста стала можливою для втілення лише у другій половині XIX сторіччя. Тим не менш, вже за Д. Рішельє і, особливо, при О. Ланжероні місту було надано багато проектів такого використання фонтанів. Але всі вони не були реалізовані. У 1812 р. питаннями водопостачання займався відомий гідротехнік генерал П. П. Базен, який починав ще за часів герцога Рішельє. Він завідував всіма громадськими роботами в південних губерніях імперії і склав також проект водопостачання Одеси, який так і не був реалізований.

У 1818 р. Імператор Олександр I під час відвідування Новоросійської губернії та Південної Пальміри, звернув увагу на потерпання Одеси без води. Своїм указом він повелів надати йому на затвердження проект водопостачання міста. Очевидно, що вже тоді мався на увазі водогін з Дністра. Адже ще 17 липня 1826 р. квартирмейстер, граф Л. Серрісторі, який служив при Новоросійському та Бессарабському генерал-губернаторі, в своєму рапорті на ім’я одеського градоначальника, посилався на документ від 23 червня 1818 р., поданий в будівельний комітет, щодо покращення життя в м. Одесі та його карантину. В цьому документі, на ім’я графа О. Ланжерона, йшла мова про вказівку Одеському будівельному комітету надати інженеру

Ю. В. Гаюї всі плани та проекти про водогін з Дністра, зроблені ще за часів Хосе де Рибаса. Однак, в Канцелярії Будівельного комітету ніяких планів не було виявлено. Сам генерал-майор Гаюї повідомив керуючого I відділенням ГУ-го Округу Шляхів сполучення, що він ніколи, ні від кого такі документи не отримував. В свою чергу пан Богданов, що служив з 1803 по 1826 роки в Комітеті, теж заявив, що в Комітет плани стосовно Дністровської води не надходили. Він лише чув, що покійний Хосе де Рішельє за життя висловлював міркування щодо Дністровського водогону.

Питанням водопостачання міста Одеси займався й міський градоначальник граф Олександр Гур’єв. У 1822 р. він подав на ім’я тимчасового керуючого Новоросійським краєм генерал-лейтенанта І. І. Інзова «Записку о водопроводе в Одессе и об отыскании воды». В ній підкреслювалась невигідність для міста користування водою Малого, Великого та Рашковського фонтанів. Було запропоновано використати воду недавно відкритого нового джерела на хуторі колезького радника Рено (пізніше Бухаріна), а також відкрити