Особливості принципу активізації на кожній фазі процесу соціальної роботи з дітьми-інвалідами

Роль соціального працівника являється в співучасті, у проникненні в сутність психогенної ситуації інваліда й у спробі усунути або хоча б зм'якшити вплив її на психологічний стан інваліда. Соціальний працівник повинний, у зв'язку з цим, володіти визначеними особистісними якостями і володіти основами психотерапії.

Одною з основних психологічних проблем дітей-інвалідів є проблема маргінальності і автоідентичності, тобто того, до якої групи відносить себе така дитина – до «світу нормальних» або до «світу неповноцінних». Як показує практика, у більшості випадків діти в міру можливостей намагаються приховати свої недоліки, щоб стати в очах навколишнього світу частиною «нормальних» людей. Якщо ж це не вдається, то дитина-інвалід або іде в соціальну самоізоляцію, або в процесі комунікації з нормальними людьми відчуває себе особливо неповноцінним через гіперопіку і співчуття з їх боку.

У цьому випадку основними психологічними умовами соціальної адаптації дитини-інваліда можуть бути усвідомлення нею реального положення справ і адекватна самооцінка, емоційна урівноваженість, адекватні міжособистісні відносини і знаходження своєї професійної ніші на ринку праці і зайнятості.

Авторство соціальної моделі активізації життєвих сил (іноді її позначають як «інтерактивну модель», або «модель взаємодії») належить головним чином самим дітям. У фокусі цієї моделі знаходитися взаємозв'язок між окремою людиною і оточуючим його середовищем (у тому числі суспільством), причому обмежені можливості не розглядаються як частина людини і як його провина: людина може намагатися послабити наслідки своєї недуги, але відчуття обмеженості своїх можливостей викликано не недугою, а відношенням людей і бар'єрами, що існують у навколишнім середовищі (архітектурою, соціальною організацією, психологічним кліматом і ін.).

З точки зору пріоритетності дотримання принципу активізації важливими є не тільки зміст і технології соціальної роботи, але і її психологічне забарвлення. Одним з найпоширеніших і, очевидно, найбільш адекватних для соціальної роботи є активізаційний підхід, відповідно до якого для нормального існування дитини-інваліда, яке припускає формування його високої самооцінки, необхідна активізація внутрішніх ресурсів позитивного розвитку особистості («особистісного росту»), гуманність і можливість вибору.

У цьому випадку досить важливою задачею соціального працівника є переведення дитини-інваліда з позиції об'єкта соціального впливу, яка припускає пасивну суспільну і особистісну позицію, зовнішній локус контролю, відмову від самостійного прийняття рішень і залежність, стереотипність мислення і поведінки та ін., у позицію здатного до саморозвитку, активного і креативного суб'єкта соціального впливу. У рамках двосторонніх відносин «соціальний працівник-дитина-інвалід» остання має бути стимульована на активний вибір у вигляді самостійного прийняття рішень. Можливо, соціальному працівникові було б набагато легше приймати рішення самому, але це привело б до зростання непевності клієнта у своїх силах і його залежності від соціального працівника. Так, наприклад, у соціальних установах інтернатного типу нерідко виникає «придбана безпорадність»: переконавшись у своїй не здатності впливати на рішення, що стосуються їхні долі, клієнти, не намагаючись впливати на хід події, впадають у депресію, що може приводити до росту захворюваності і смертності. У цьому випадку соціальні працівники можуть допомогти клієнтам активніше брати участь у рішенні повсякденних питань (наприклад, сприяти створенню рад клієнтів і рад їхніх родин як органів колективної думки), а також зробити більш проникніші границі між інтернатом (або родиною) і суспільством.

Як показує практика, одним з найбільш важливих і в той же час проблемних питань у житті дітей-інвалідів є вибір професії і працевлаштування. Професійне самовизначення повинне містити в собі дві принципово важливих умови: активність суб'єкта професійного вибору і забезпечення кваліфікованої розвиваючої допомоги з боку соціального працівника з метою обґрунтованого й адекватного вибору професії. Часто зустрічаються випадки, коли ускладнення таких дітей у професійному самовизначенні викликані нерішучістю і невпевненістю у своїх силах, особливого значення набуває допомога в усвідомленні і правильній оцінці своїх особливостей з позиції їхньої професійної значимості, а також інформація про професії, у яких саме такі якості можуть забезпечити успішність діяльності. Ідеальним результатом являється формування в дитини-інваліда уміння усвідомлено і самостійно планувати свій особистий професійний маршрут і визначати шляхи його реалізації.

У принципі справжня незалежність припускає незалежність не стільки фізичну, скільки психологічну, не дивлячись на наявність аномалії і ступінь її проявлення. Природньо, що соціальний працівник не в змозі вирішити всі психологічні проблеми дитини-інваліда, але може цьому сприяти, застосовуючи методи психологічного консультування, надання експрес-психологічної допомоги, роботи з пост-травматичним стресом і здійснюючи, фактично, психосоціальну роботу, що особливо важливо в умовах існуючих у країні дефіциту практичних психологів.

Одним з найважливіших факторів успішності соціально-психологічної активізації являється найближче мікросоціальне оточення дітей-інвалідів, зокрема, їх сім’ї залишаються основними джерелами допомоги, поєднаної з фізичними і емоційними стресами, а перелік різного роду проблем (медичних, матеріально-побутових, психологічних, педагогічних, професійних і ін.), які виникають у родині в зв'язку з частковою або повною недієздатністю одного з її членів, нескінченний. З психологічної точки зору дуже важливо нейтралізувати дві крайності, які часто зустрічаються в родинах по відношенню до дитини-інваліда: її або сприймають як тягар, який ускладнює існування і особисте «виживання», або на ній зосереджується увага всієї родини і вона піддається гіперопіці.

Виступаючи в різних ролях (консультанта, захисника інтересів, помічника й ін.), соціальний працівник може сприяти вирішенню виникаючих проблем, формуванню правильного відношення до недієздатної дитини і у цілому – нормалізацією і активізації внутрісімейних відносин. Крім індивідуальної роботи з родиною, доцільно проводити групові заняття і сприяти об'єднанню родин (і клієнтів) з подібними проблемами.

Таким чином, соціальна робота з дітьми-інвалідами згідно принципу активізації має на меті їх фізичне і, головне, соціальний і психологічне благополуччя, а з методологічної точки зору являє собою психосоціальний підхід з урахуванням особливостей особистості і конкретної ситуації. Конкретні зусилля, відповідно до соціальної моделі, повинні бути спрямовані не тільки на допомогу у боротьбі проблемою недієздатності, але і на зміни в суспільстві: необхідно боротися з негативними установками, рутинними правилами, «сходами та вузькими дверцями» і надати для всіх людей рівні можливості повноцінної участі у всіх сферах життя і видах соціальної активності.

 

 

Мигович І. І. Соціальна робота як наука, навчальна дисципліна і професія // Науковий вісник УжДУ. Серія – соціальна робота, № 1, 1998.

Принцип активизации в социальной работе/ Под ред. Ф. Парслоу. – М., 1997.

Сафронова В. М. Прогнозирование и моделирование в социальной работе. – СПб: Ю-Питер, 2005.

Теорії і методи соціальної роботи: Підручник/ За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. – К. : Академвидав, 2005.

Тюптя Л. І., Іванова Т. І. Соціальна робота: теорія і практика. – К., 2005.

Фирсов М. В., Шапиро Б. Ю. Психология социальной работы. М. : Акаде-. мия, 2002.

Шелягин А. П. Принцип активизации в социальной работе. – М., 1997.