Особистість: методи дослідження, теорія рис і біхевіорально- когнітивний підхід

Істерія й гіпноз

Коли Фрейд починав займатися медичною практикою, багато хто його пацієнти страждали захворюванням, що згодом одержало назву істерії (нині називається конверсійним розладом; див. главу 18). Симптоми істерії являли собою безсистемний перелік скарг на психічні і соматичні нездужання: часткова або повна сліпота або глухота; параліч або анестезія різних частин тіла, неконтрольоване посмикування кінцівок або судороги, а також провали в пам'яті. За винятком цих симптомів, пацієнти були зовсім нормальними людьми; вони перебували в ясній свідомості й не мали потребу в госпіталізації. Чи існує якась загальна модель, за допомогою якої можна було б систематизувати цей набір розрізнених скарг?

Рукавична анестезія

а – ділянки шкіри руки, які посилають сенсорну інформацію в мозок через різні нервові шляхи; б – область, вражає звичайно анестезією у хворих істерією. Якби мало місце ушкодження нервових волокон (у спинному мозку), анестезія відзначалася б по всій руці, відповідно до іннервації шкіри руки, що представлена на малюнку (а)

 

Першим ключем до розгадки стало припущення про те, що істерична симптоматика носить психогенний характер, будучи скоріше наслідком невідомої психологічної причини, чим продуктом органічного порушення нервової системи. Ця гіпотеза була висунута в роботі Жана Шарко (1825-1893), французького невропатолога, що помітив, що багато хто соматичні симптоми істерії не мають ніякого анатомічного змісту. Наприклад, деякі пацієнти скаржилися на анестезію в області кисті, але при цьому вище зап'ястя чутливість зберігалася. Така рукавична анестезія (отримала свою назву від форми ділянки тіла, що вражає), цілком ймовірно, не може бути викликана порушенням іннервації, оскільки будь-яке ушкодження нервового стовбура спричинило б за собою поразка ділянки руки вище зап'ястя. Цей факт виключає можливість простого пояснення даного феномена з фізіологічної точки зору й наштовхує на думку про його психологічне підґрунтя. Хоча дані такого роду свідчать на користь психологічного тлумачення істеричних симптомів, це аж ніяк не означає, що їх можна вважати нереальними. Для пацієнтів ці симптоми більш ніж реальні. Вони не симулюють захворювання; всі ці симптоми дійсно присутні в їхньому житті й часом доставляють їм жорстокі страждання.

У співробітництві з іншим лікарем, Джозефом Брюером (1842-1925), Фрейд прийшов до висновку, що істеричні симптоми є ретельно замаскованим способом зберігати певні емоційно значимі спогади під психологічним замком. Коли ж ці спогади нарешті вириваються назовні, відбувається катарсис, ексклюзивна розрядка раніше, що перебували взаперті емоцій (Freud and Breuer, 1895). Спочатку Фрейд і Брюер намагалися «докопатися» до цих спогадів, уводячи пацієнтів у гіпнотичний транс, але потім Фрейд відмовився від цього методу, почасти тому, що не всі пацієнти легко піддавалися гіпнозу. Він вирішив, що ці настільки значимі спогади можна відновити навіть у нормальному, бадьорому стані за допомогою методу вільних асоціацій. Пацієнтів просять говорити все, що спадає на думку, поза залежністю від того, наскільки тривіальним і нескладні, непристойним, непристойні або необережним це може здаватися. Оскільки Фрейд думав, що всі ідеї зв'язані через асоціації, на його думку, емоційно значимі «заборонені» спогади рано або пізно неодмінно «спливуть». Але отут виникли одні труднощі: виявилося, що пацієнти не погоджуються на вимогу Фрейда; у цьому проявлявся опір, що нерідко не усвідомлювався людьми.

Пацієнт намагається вислизнути всіма можливими способами. Спочатку він говорить, що йому нічого не спадає на думку; потім, що в нього в голові проноситься такий потік думок, що він не може вловити ні одну з них. Потім ми бачимо, що він... починає внутрішню суперечку із самим собою, видаючи себе довгими паузами в розмові. Нарешті він зізнається, що дійсно нічого не може сказати, що йому соромно... Або ж є дещо, але це стосується не тільки його... Або те, про що він думає, насправді, зовсім неважливо, занадто нерозумно, і, зрештою, просто абсурдно... І так далі в тім же дусі – людині знову й знову доводиться пояснювати, що прохання говорити все дійсно означає говорити абсолютно все (Freud, 1917, с. 289).

Фрейд думав, що інтенсивність опору може служити ключем до рішення справді важливих проблем: якщо людина щосили намагається перемінити тему, піти від обговорення того або іншого питання, виходить, він уже стоїть на порозі вивільнення емоційно значимих спогадів. Зрештою так і відбувається, часом до чималого подиву самого пацієнта. Але якщо це так і після відновлення цих спогадів пацієнт починає почувати себе краще (як на думку Фрейда, так і за словами його пацієнтів), те чому люди так запекло пручаються відновленню в пам'яті цих подій, тим самим зводити нанівець всі зусилля лікаря? Фрейд прийшов до висновку, що опір є зовнішнім проявом якоїсь могутньої сили, що перешкоджає актуалізації ключових спогадів і їхньому прориву у свідомість. Певні переживання, що мали місце в житті пацієнта: дії, імпульси, думки або спогади, – болісно хворобливі або породжуючи сильні тривога, виключаються зі свідомості, або, відповідно до термінології Фрейда, – витісняються, а ті сили, які раніше привели до витиснення того що відбулось з пам'яті, мобілізуються, перешкоджаючи їхньому відновленню у свідомості, що ми й спостерігаємо, коли пацієнт розмовляє із психоаналітиком.

Фрейд уважав, що витиснута інформація не знищується, а зберігається в підсвідомості. Це не якесь конкретне місце, а скоріше метафоричне позначення, зміст якого полягає в тому, що витиснута інформація зберігає свою значимість і як і раніше робить на людину величезний вплив. Вона знову й знову намагається прорватися у свідомість подібно вискакує зі скриньки стрибунець або під дією фізіологічних імпульсів, що інколи детермінували її появу, або актуалізується асоціаціями, що виникають тут і тепер. Коли витиснуті ідеї грозять вирватися на свідомий рівень, вони можуть знову викликати тривогу, і тому придушуються знову. У результаті людина переживає нескінченний підсвідомий конфлікт.

Завдання, що ставив перед собою Фрейд, зводилася до аналізу (або, як він це називав, психоаналізу) цих конфліктів, виявленню їхніх причин і їхнього впливу на життя людини, їхньому усуненню або зм'якшенню. Але незабаром він затвердився в думці, що механізм, що формує психопатологічну симптоматику, діє й у нормальних людей і що його відкриття не просто внесли вклад у психопатологію, але й заклали фундамент для теорії особистості в цілому. Таким чином, психоаналітичні розробки Фрейда складалися із трьох взаємозалежних блоків: теорії нормальної особистості, теорії психічного порушення й набору методичних прийомів для полегшення психічних страждань.

 

 

Наша розмова про теорії Фрейда, що стосується природи й розвитку людської особистості, буде присвячений над аспектам, у яких зосереджена суть заплутаної теоретичної формули, що безупинно перероблялася й модифікувалася протягом всього довгого професійного життя її автора. Ми детально розглянемо кожний із двох наступних аспектів фрейдистської теорії: по-перше, ми обговоримо його концепцію самостійних (і часто антагоністичних один одному) елементів особистості й механізми підсвідомого конфлікту. Потім ми звернемося до теорії походження цих конфліктів у житті людини і їхнього зв'язку з розвитком сексуальної ідентичності, становленням статевих ролей і формуванням моралі.