Освіта в Польщі

Польщі близько 50% студентів (у 2001/2002р. – 65, 6%) - вечірники й заочники, рівень їхньої підготовки за загальним визнанням, нижчий, ніж у студентів стаціонару. Студенти цієї категорії просто більше не встигають у короткий термін якісно опанувати пропонований обсяг матеріалу. Подібна ж проблема стоїть й в Україні. Застосування загальноєвропейської системи ECTS дозволяє збільшити (навіть індивідуально) тривалість навчання для вечірньої й заочної форми, що сприятиме більш якісному опануванню предметів програми навчання. Гнучкість системи вищої освіти у просторі (принцип мобільності) у Польщі теж активно впроваджується. Але за цим показником країна лише починає наближатися до рівня західних партнерів по ЄС. Дані Міністерства освіти Польщі показують суттєве щорічне зростання кількості студентів й викладачів вищих навчальних закладів, котрі скористалися програмами міжнародних обмінів. У 2001-2002 навчальному році 4323 польських студента отримали грант програми ERASMUS – але й це лише 0, 28% всіх студентів Польщі. Існують і інші програми обмінів, приватні виїзди, якими користуються польські студенти. Водночас рівень мобільності студентів західних країн Євросоюзу – 2, 3%. Таким чином, система ECTS активно впроваджується в Польщі. Ще у 2002 р. вона застосовувалася у 68% державних й 35% недержавних вузів. Послідовне впровадження системи ECTS спрощує для Польщі розв’язання запитання запровадження спеціального « Додатку « до диплома. Цей додаток виконує дуже важливу функцію, зокрема інформує про дисципліни, котрі вивчалися у вищих навчальних закладів, спеціалізацію, якої отримав фахівець. Особливо це важливо для осіб, що мають намір продовжувати навчання на батьківщині чи за кордоном. Міністерство освіти та спорту Польщі планувало повсюдно впровадити Додаток до диплому ще у 2004/2005 році.

Ще один важливий напрямок реформ у освіті Польщі – адаптація системи оцінки власне вищих навчальних закладів до принципів Болонського процесу. Упродовж багатьох років в академічному середовищі в Польщі велися дискусії над розробленням за зразком європейських країн й американської системи формули ліцензування та акредитації програм й центрів освіти, яка була б надійною основою контролю за якістю навчання. Розглядалися дві моделі: перша – « галузевої « акредитації при професійних організаціях й друга – акредитація при міжвишівських комісіях. Через незначну зацікавленість професійних й наукових асоціацій системою освіти перше рішення в Польщі було б важким для запровадження. Друга рішення почали реалізовувати наприкінці 1997 р. з укладенням із п’ятнадцятьма значними вищих навчальних закладів «Угоди польських університетів щодо підвищення якості освіти».

У 2002 році у галузі акредитації вищих навчальних закладів зроблено наступний, якісно новий крок: при Міністерстві освіти та спорту Польщі утворена Державна акредитаційна комісія. Її компетенція розповсюджується як на державні, так і на приватні вищі навчальні заклади. Загальні позиції оцінки вищих навчальних закладів такі: – наявність внутрішньої системи оцінки якості освіти; – впровадження системи залікового обсягу освоєння дисциплін за ECTS; – дотримання формальних вимог щодо кадрів вищих навчальних закладів. Крім того, обов’язковою умовою акредитації вищих навчальних закладів сьогодні є його доля в програмі SOCRATES-ERASMUS. Процес міжнародної інтеграції освіти пов’язаний також з взаємним визнанням дипломів. Польща дещо пізніше (у 1997 р.) приєдналася до Лісабонської Конвенції, яка є головним документом Болонського процесу у цій сфері. Правова основа визнання іноземних дипломів у Польщі має двосторонній характер. До вступу у ЄС країна мала понад 30 таких угод, але й лише 2 – із країнами ЄС (Німеччиною та Австрією). Але цей процес у зв’язку зі вступом Польщі до ЄС пришвидшився.

Автономія вузів є необхідною умовою як для побудови європейського простору вищої освіти, то й для модернізації конкретних навчальних планів. разом із тім, запитання академічної свободи і пошуку оптимального співвідношення між урядом й вищим учбовим закладом, особливо в колишніх соціалістичних країнах постійно актуалізуються. У Польщі склалися специфічні обставини, котрі певною мірою полегшили процес соціального переходу в цілому і трансформацію системи вищої освіти зокрема. У польському Законі про вищу освіту 1990 р. та в ряді інших законодавчих актів встановлено принципи дерегуляції, що суттєво обмежили вплив державних органів на цей сектор освіти. У новій редакції Закону про освіту від 2005 року принципи взаємодії держави та вищих навчальних закладів суттєво удосконалені в плані їхні відповідності Magna Charta Unіversіtatum. Внаслідок змін у системі управління освітою науково-освітня громадськість отримала засіб контролю дій держави в галузі освіти. Університети самостійно обирають Раду із вищої освіти й Центральну комісію зі справ звань й наукових ступенів. Відповідно до Закону про вищу освіту й Закону про систему освіти змінилася роль колегіальних органів навчальних закладів, котрі отримали можливість понад впливати на процес прийняття рішень, що обмежило сферу діяльності одноосібних рішень, сприяло запобіганню можливої сваволі чи диктаторським схильностям керівників закладів освіти, кураторів й міністра освіти, що демократизувало управління вищих навчальних закладів.

Міністерство освіти тепер лише координує й встановлює стандарти навчання, проводити загальний нагляд й контроль законності дій навчальних закладів, розподіляє бюджетні кошти й контролює їхнього використання, є своєрідним куратором органів самоврядування у галузі освіти. Міністр освіти відповідає за якість освіти в державі, дбає про її популяризацію, а також вирівнювання освітніх можливостей дітей та молоді, котрі мають труднощі в доступі до освіти. Особливих повноважень в контексті університетської автономії набув керівник вищих навчальних закладів. Він обирається на конкурсній основі, відповідає за якість науково-педагогічних кадрів, сам запроваджує