П. Тичина та Р.М. Рільке: поетична молитва митців

Збірка «Книга годин» («Stundenbuch») Райнера Марії Рільке написана у формі монологу ченця, зверненого до Бога, і складається з трьох частин, або циклів: «Книга життя чернечого» («Das Buch vom mönchischen Leben», 1899), «Книга прощ» («Das Buch von der Pilgerschaft», 1901), «Книга убозтва і смерті» («Das Buch von der Armut und vom Tode», 1903). Поява збірки є наслідком двох подорожей поета по Росії та Україні, які відбулися у 1899 і 1900 рр., під час яких він відвідав Києво-Печерську Лавру, присвятивши їй кілька поезій. Центральним у віршах митця є образ Бога, який, на думку Інни Воробєй, постає у двох видах: молитовному та міфічному. До молитовного дослідниця відносить збірку «Книга годин (Часослов)», до міфічного – поезії, у яких є слово «Gott» або його синоніми [Воробей 2007:41]. Бог у Рільке – це життєдайна стихія, і він знаходиться не вгорі, на небі (як це традиційно для християнської релігії), а в корінні. Рух до Бога проголошується у книзі головним способом існування.

Ліричний герой у творах обох авторів постає досвідченим молитвеником, для якого молитва – вияв його душі, потреба у близькому спілкуванні з Богом, адже «Ти – внутрішня істинна, Ти – суть, що залишилась в глибині» («Ти – майбутнє, Ти – жива твердиня…» Р. М. Рільке) [Рільке], і перед Творцем герой «в молитві знов схиляюсь» («На мить забувши про себе самого» Р. М. Рільке) [Рільке], стає «на коліна слухать Господа велінь» («І являвсь мені Господь...» П. Тичини) [Тичина 1990:267]. Вірші «Книги годин» є відвертою розмовою ліричного героя з Господом.

І в П. Тичини, і в Р. М. Рільке всі звертання до Бога виражені власною назвою або особовими займенниками Ти, Твій, Тебе. У Тичини:

Прокинувся я – і я вже Ти;

Навік я взнав, що Ти не Гнів [Тичина 1990:30],

Господа Милосердного прославляли [Тичина 1990:122]; 

 у Рільке:

Ти є прийдешнє, вранішні світи

над рівнями правічності, роса.

Ти півня ранній скрик у небеса,

заутреня, і діва, і яса,

чужинець, матір, помирання [Рільке];

неподільне твориво Творця [Рільке].

«Пізнання Бога – це найкоротший шлях до осмислення світу» [Воробєй 2007: 51], саме тому ліричний герой Рільке хоче бути відданим Богові, служити йому завжди. Молитва його щира, вона у пізнанні сутності буття, що черпається з книг, у єднанні з духовними началами світу: 

Моя молитва не блюзнірство, ні:

це наче давні книги, де щодня 

тисячократно – я Твоя рідня [Рільке].

Молитва-настанова звучить із уст ліричного героя, який звертається до брата:

Молись хоч так:

«Ти смисл глибокий мій,

Тебе, повір, я не розчарую, 

в своїй крові я вихор й вітер чую…» [Рільке].

Бог у Рільке виступає суттю людини, її духовним наповненням, що пульсує в речах й істотах, тому органічне злиття ліричного героя з «живим космосом» і неподільна єдність з ним пронизує рядки молитви-звертання: 

Згаси мій зір - я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух - я все ж тебе почую,

я і без ніг до тебе домандрую,

без уст тобі обітницю складу [Рільке]. 

У збірці Р. М. Рільке наявна така форма як молитва-роздум: 

І попри нескінченні втечі, ті, 

що є від себе, начебто з тюрми, –

велике чудо світу вчули ми:

життя переживеться в повноті.

Хто проживає це життя? Ачей,

незіграна мелодія речей,

неначе в арфі, в сутінках? Чи ці

понад водою тихі вітерці,

чи ці галузки, їхнє майво гоже,

чи ці духмяноткані квіти, може,

чи ці старі алеї? А чи ці

тварини теплі десь на манівці,

чи ці птахи понад зелене ложе?

Чи це є Ти, животворящий Боже? [Рільке].

Поет говорить про Бога, який живе у всьому, наповнює речі, є причиною та наповненням оточуючого світу, приймає участь у житті людей, і робить це незалежно від того, знають про це люди чи ні, адже він – закон або ж глибина. 

Індивідуально-авторське наповнення поезій-молитов – це особисте звернення молільника до вищих сил, до Бога, що у довільній формі виражає сокровенні потаємні почуття у проханні про духовну допомогу, молитві-бесіді, подяці Господу. І. Даниленко вважає, що «визначальним чинником у продукуванні жанрових модифікацій особистої молитви в поезії стає характер авторської інтенції, що впливає на процес жанротворення, оскільки молитва є метажанром за своєю суттю» [Даниленко 2012:49]. 

Серед молитов Павла Тичини дослідник В. Мартинюк виділяє ранню, молитву-скаргу, молитву благальну [Мартинюк 2010:11], зокрема благальна («Скажи, як благати тебе, як молити?») [Тичина 1990:252], молитва-скарга («Послав я на небо молитву-скаргу…») [Тичина 1990:262] є вираженням духовної сутності ліричного героя і митця. Своєрідною молитвою-медитацією можна назвати поезію «Квітчастий луг і дощик золотий», герой якої відчуває повне умиротворення, блаженство від споглядання природи, її мелодії: 

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —

Мов перед образом Мадонни [Тичина 1990:23]. 

Молитва до Богородиці (Діви Марії, Мадонни) вважається однією з найсильніших у християнській релігійній традиції, саме тому цей образ використав поет. 

Вірш «Світає» містить елементи бесіди з Господом: 

Світає...

Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.

Хмарки золоті поспішають на битву

Безмовні тумани тремтять над полями,

І з ними стаю я на ранню молитву:

О зглянься над нами!

За що нас Ти раниш у серце мечами? [Тичина 1990:27].

Тривожний настрій вірша підкреслюється яскравими метафорами: «схід ранить ніч», «безмовні тумани», які передають внутрішній стан ліричного героя, його біль і молитву-прохання. Лексичний склад молитов П. Тичини свідчить про обізнаність поета з конфесійною лексикою (дзвонні згуки, хітон, хрестом розіп’явши руки, розіп’яте серце) та християнську освіченість митця (був сином сільського паламаря й сам співав у церковному хорі).

Цикл «У соборі» складається з двох частин, які організовані за принципом контрасту. У першій – образ собору має предметно-реалістичну функцію – ліричний герой молиться. Це молитва за себе і за людей: 

Тут говорить з Богом

Тут йому скажу?

(Хтось заплакав за порогом) – 

З херувимами служу!

Жду я, ждуть всі люде –

І нема Його.

Гнуться, гнуться, гнуться люде

Дожидаються Його [Тичина 1990:74].

Скрізь релігійну оболонку пробивається бажання суспільного оновлення. 

Невичерпним джерелом богопізнання, що наповнене сакральним змістом, для віруючої людини є молитва. Літературні молитовні твори «імітують сакральний діалог з вищими силами» (І. Даниленко). Щира подяка Господові, похвала, прохання, діалог у поезіях збірок «Сонячні кларнети» та «Книга годин» є невід’ємними від інших мотивів. Молитва у поезіях П. Тичини та Р. М. Рільке розкриває внутрішній стан ліричного героя, виконує роль самоідентифікації особистості, прагнення спілкування з Господом, внаслідок чого духовна гармонія набуває довершеності і цілковитого сприйняття Бога-Творця. 

 

 

1. Біблія 2002 – Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту / пер. проф. І. Огієнка. — К.: Українське Біблійне товариство, 2002. – 1375 с.
2. Воробей 2007 – Воробей И. А. «Бог» и «ангел» в поэзии Р. М. Рильке: монография / И. А. Воробей. – Пятигорск: ПГЛУ, 2007. – 120 с.
3. Даниленко 2008 – Даниленко І. Молитва як літературний жанр: генеза та еволюція: монографія / Ірина Даниленко. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. – 304 с. 
4. Даниленко 2012 – Даниленко І. Загальні тенденції модифікації жанрового канону молитви в українській ліриці ХХ століття / Ірина Даниленко // Наукові записки. Серія «Філологічна». – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2012. – Вип. 28. – С. 45-54.
5. Мартинюк 2010 – Мартинюк В. К. Християнство в структурі поетичного мислення Павла Тичини (ранній період творчості): автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук : 10.01.01 – українська література / Василь Кирилович Мартинюк. – Івано-Франківськ, 2010. – 22 с.
6. Павленко 1999 – Павленко М. Релігійність «кларнетного» Тичини / М. Павленко // Українська мова та література. – 1999. – Ч.14. – С.5.
7. Тичина 1990 – Тичина П. Сонячні кларнети: поезії / Павло Тичина. – К.: Дніпро, 1990. – 399с. 
8. Рільке – Рільке Р. М. Поезії [Електронний ресурс] / Райнер Марія Рільке ; пер. Мойсея Фішбейна. –Режим доступу: http://mosesfishbein.blogspot.com/search?updated-min=2011-12-01T00:00:00...