Підприємницька діяльність

Визначення іноземне (іноземна власність) означає, що підприємство підпорядковується різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить. Законодавство України не регулює цих відносин. Разом з тим умови реєстрації діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства загалом поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії (ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні»).

Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняють малі та інші (середні, великі) підприємства.

Кількість працюючих, за якою підприємство відносять до категорії малих, диференційовано залежно від галузей народного господарства[2, 66]:

у промисловості та будівництві – до 200 чоловік;

в інших галузях виробничої сфери – до 50 чоловік;

у науці і науковому обслуговуванні – до 100 чоловік;

у галузях невиробничої сфери – до 25 чоловік;

у роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.

Малі підприємства виділено в самостійну категорію з метою розвитку малого бізнесу шляхом надання їм певних пільг, переваг тощо. З юридичного боку, важливим є те, що особливості їх створення і діяльності встановлюються як загальним законодавством України про підприємства, так і спеціальним законодавством України про підприємства цієї категорії.

Особливості правового становища малих підприємств, крім спеціальних статей Закону України «Про підприємства в Україні», врегульовані ще й постановою Ради Міністрів УРСР «Про заходи щодо створення і розвитку малих підприємств» від 22 вересня 1990 р. в редакції від 19 жовтня 1991 р.. Як зазначено в ст. 28 Закону України «Про підприємства в Україні», держава стимулює розвиток малих підприємств України: надає пільги при оподаткуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди сприяння розвитку малих підприємств та ін.

 

 

Термін «створення» – це правове поняття господарського права, яке включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легітимації підприємства в статусі правового господарюючого суб'єкта, суб'єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні умови поширюються на всі форми підприємств. Вони визначені законами України «Про підприємства в Україні» (ст. 5), «Про підприємництво» (ст. 6) та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи, в тому числі й підприємства. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їх окремі види[6, 77].

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, яка має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридичну особу. За законами України «Про власність» (статті 6 і 33) і «Про підприємства в Україні» (ст. 5) таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна і уповноважені власником (власниками) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право- і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками (співзасновниками) можуть бути «фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України».

Уповноважені органи, що можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності – це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їх додержання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження (Декрет Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» від 15 грудня 1993 р.). Це загальне правило. У деяких випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. 30 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.), а також місцеві державні адміністрації (п. 1 ст. 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.). Засновники реалізують засновницькі права шляхом: обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження у встановленому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та оборотних коштів; формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні – це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. За необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України.

Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням підприємства в порядку, встановленому Земельним кодексом України (статті 19, 21, 23, 32, 34 та ін.). Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку[6, 79].

Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішення про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців.

Підприємство може створюватися шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарського права без прав юридичної особи – свої відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо з правом відкриття поточних та інших рахунків. Відокремлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їхньої реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законодавством України, правом створювати дочірні підприємства наділені господарські товариства (ст. 9 Закону України «Про господарські товариства»). Дочірні підприємства мають бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

 

 

У курсовій роботі висвітлено основні правові інститути загальної частини господарського права у галузі вивчення форм підприємницької дільності та питання правового регулювання окремих її сфер. Віповідно до теми роботи предмет дослідження розглядається як сукупність господарських відносин, яка складається з двох елементів – організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Таке поєднання зумовлено тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування господарських відносин є акти планування (державне замовлення, бізнес-плани підприємств тощо).

До найважливіших чинників, що визначають організаційно-правові форми підприємства як головного суб'єкта господарювання, належать такі:

цілі, які ставить перед собою підприємець (група підприємців), та шляхи їх здійснення в конкретному соціально-економічному середовищі;

спосіб формування стартового капіталу;

методи здійснення виробничо-господарської діяльності;

організаційна форма та методи управління підприємством;

законодавча та нормативно-технічна база, що регламентує створення, функціонування та ліквідацію діяльності суб'єкта господарювання;

форми власності майна, що використовує підприємець;

форма організації виробництва тощо.

Організаційно-правові форми суб'єктів господарювання залежать насамперед від форм власності – державної, приватної, колективної та змішаної. Відповідно до цього існують приватні, державні та колективні або спільні підприємства. Останні створюються шляхом об'єднання майна, що перебуває у власності фізичних та юридичних осіб. При цьому майно може належати на праві спільної власності (пайової або спільної) одночасно кільком особам незалежно від форми власності, що веде до утворення різноманітних господарських товариств. Вони можуть бути створені або на грунті спільного володіння майном (кооператив, товариство, партнерство), або на основі колективного володіння (акціонерне товариство, колективне підприємство, спільне підприємство, орендне тощо). Залежно від форми організації господарської діяльності розрізняють підприємства та об'єднання.

 

 

Адміністративне право України. Підручник. / За ред. проф. Ю. П. Битяка. – Харків, 2000.

Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. – М., 1984.

Богатых Е. А. Гражданское и торговое право. – М., 1996.

Вінник О. М. Інвестиційне право: Навч. посібник. – К. : Атіка, 2000.

Віннис О. Господарські товариства та виробничі кооперативи: правове становище: Монографія. – К. : Знання, 1998.

Господарське законодавство України: 36. нормативних актів / Уклад. В. С. Щербина, О. В. Щербина. – К. : Атіка, 2001.

Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Прон-ська, О. М. Вінник та інші; за заг. ред. В. С. Щербини. – К. : Юрінком Інтер, 2001.

Кибенко Е. Р. Адіністративне право. – Харків: Еспада, 1999.

Коваль Л. Административное право Украины. – К., 1996.

Кодекс України “Про адміністративні правопорушення” // Відомості ВРУ, 2000 р. – № 3.

Косак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект). – Львів, 1996.

Кузнецова Н. С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности. – К., 1993.

Луцъ В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. – К. : Юрінком Інтер, 1999.

Пахомов І. М. Адміністративне право. – Львів, 1992.

Перспективи реформування адміністративного права України // Право України. – 1998. – № 9.

Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К. : Юрінком Інтер, 2000.

Притика Д. М., Типов М. І., Щербина В. С. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. – Харків: Консум, 1999. – Ч. II.

Саниахметова Н. А. Юридический справочник предпринимателя. – Харьков, 1999.

Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні: Навч. посібник. – К. : Юрінком Інтер, 1999.

Семенова Л. Н. Антимонопольне і конкурентне право: Курс лекцій. – К. : ЄУФІСМБ, 1999.

Семерок О. С. Правове регулювання та захист іноземних інвестицій (за законодавством України, Угорщини, Польщі та Словаччини). – Ужгород, 2000.

Тїтов М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти / За наук. ред. В. М. Гайворонського. – Харків, 1997.

Шершеневич Г. Курс торгового права. – Спб., 1908. – Т. 1.