Поетична та драматургійна творчість українських літераторів кінця ХХ – початку ХХІ ст.

 

Вступ

1. Поетична та драматургійна творчість українських літераторів кінця ХХ – початку ХХІ ст.

2. Тематика і проблематика сучасної української прози

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Під літературним процесом найчастіше розуміють складний розвиток художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури та літературною критикою (елементами його є художні методи, напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо). Однак, літературний процес не завжди дорівнює літературному розвиткові (поступові)  (не правомірно говорити про „кращість» чи „гіршість» бароко чи класицизму, реалізму чи романтизму тощо).

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура.

Після ІІ світової війни, коли суспільство зневірилося в дієвості гуманістичних ідеалів та Ідеї взагалі, на зміну модернізму прийшов постмодернізм. Це загальна назва сукупності літературних тенденцій другої половини ХХ – початку ХХІ ст., що виникли після модернізму. Постмодернізм також увібрав авангардистську “втому від культури”, пересиченість культури (“все вже написано”).

Ідейні риси сучасної української літератури – історична іронія; зневіра в прогрес; ідея циклічності часу і вічної повторюваності; зневіра в будь-яку ідею, яка бачиться знаряддям маніпуляції; відчуття пересиченості західної цивілізації. Риси поетики: інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих) ; колаж і монтаж (“склеювання” різнорідних фрагментів) ; гра з часом, з історією; широке використання алюзій; іронія, яка пронизує весь твір; тяжіння до прози ускладненої форми (романи з “вільним” розташуванням розділів).

 

 

Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики: І. Драч («Антологія блискавки»), Б. Олійник («Трубить Трубіж», «Стою на землі», «Таємна вечеря»), І. Калинець («Слово триваюче», «Терновий колір любові», «Ці квіти нестерпні»), Д. Павличко («Ностальгія», «Золоте яблуко», «Рубаї», «Наперсток», «Засвідчую життя») :

У тематиці і проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини і Всесвіту, ширше – на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою і суспільством: («Чорнобильська мадонна» І. Драча, «У ра на» Ю. Тарнавського, «Сім» Б. Олійника).

У цей період повертаються до другого мистецького життя твори літератури початку ХХ ст., актуальними стають багато мистецьких ідеалів тієї доби.

Поети «середнього» покоління активно розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією: В. Базилевський (зб. «Вертеп», «Украдене небо»), В. Голобородько (зб. «Слова у вишиваних сорочках», «Калина об Різдві»), В. Герасим’юк (зб. «Діти трепети», «Осінні пси Карпат», «Серпень за старим стилем», «Поет у повітрі»), І. Римарук (зб. «Нічні голоси», «Діва Обида. Видіння і відлуння»), В. Цибулько (зб. «Книга застережень 999»). Ці автори, переосмисливши багаті джерела Біблії, фольклору, утверджують новий естетичний ідеал, що виявляється у звільненні їхньої поезії від суспільної заангажованості, у зверненні до історичної пам’яті народу, до національної самосвідомості як основного морального критерію поезії. Відбувається активний пошук нових жанрових форм і актуалізація «забутих», зокрема верлібру. Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості, про втрату національної самоідентифікації.

Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами О. Забужко (зб. «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп»), Л. Таран (зб. «Оборот душі», «Колекція коханок»), Л. Голоти (зб. «Жінки і птиці», «На чоловічий голос»), І. Жиленко (зб. «Вечірка у старій винарні», «Пори року»), Л. Гнатюк («Миттєва слабість», «Незбагненна печаль», «Я перестала розуміти світ»).

Оцінюючи поетичну творчість О. Забужко, Ю. Шерех-Шевельов зазначив, що поетеса «говорить про речі, про які досі в українському мистецтві так не говори-лося». Ці слова цілком можуть бути віднесені до всієї «жіночої» поезії сучасності.

Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектру української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують.

Початок ХХІ ст. ознаменований активним створенням різних літературно-мистецьких гуртів (як і на початку ХХ ст.), які поставили собі за мету привернути увагу і шокувати читача опозиційністю до традицій, універсальністю проблематики, епатажністю. Найвідоміші з них «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «ЛуГоСад» та ін.

Бу-Ба-Бу (бурлеск – балаган – буфонада) – літературне угруповання, що об’єднує поетів Юрія Андруховича (зб. «Небо і площа», «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини»), Віктора Неборака (зб. «Бурштиновий час», «Літаюча голова») та Олександра Ірванця (зб. «Тінь великого класика», «Вогнище на дощі»). Актуальність проблематики, неканонічність форми, метафоричність, вигадливість, іронічність – такі основні ознаки їхньої поезії:

Останні вагання

Зливає і злизує злива

Останніх благань

Благенькі блакитні вогні

А я тебе кидаю, я тебе кидаю, мила,

Мов круг рятівний.

О. Ірванець.

«Пропала грамота» – гурт, який об’єднав Семена Либоня, Юрка Позаяка, Віктора Недоступа (зб. «Пропала грамота»). Їхня поезія «вибухово авангардна»,